Правове регулювання державно-церковних відносин у джерелах права Української гетьманської держави (Війська Запорозького)

Із середини ХVІІ ст. Україна постала як незалежна гетьманська держава – демократична республіка з виборною системою органів управління, яка визнавалася міжнародною спільнотою [69, с. 11; 108, с. 52; 134, с. 10; 214, с. 79; 262, с. 181]. Державно-національне життя на українських землях тісно перепліталося із церковним. Уся національно-визвольна війна проходила під гаслом боротьби за православну релігію. «Попереду воював я за свою шкоду і кривду, – посилаючись на слова Богдана Хмельницького, писав М. Грушевський, – тепер воюватиму за нашу православну віру» [61, с. 303]. Недарма видатний український історик М. Костомаров називав тогочасну державу «Християнською козацькою республікою» [102, с. 24]. У свою чергу духовенство та церковні ієрархи одноголосно підтримували гетьманську владу. В’їзд Богдана Хмельницького з козацьким військом у Київ особисто зустрічав патріарх Єрусалимський з іншими єпископами, священиками. Екзарх всенародно надав церковну легітимацію діям гетьмана, а козацьке військо отримало патріарше благословення на війну проти Речі Посполитої [106, с. 73].

Державно-церковні відносини в Українській гетьманській державі відрізнялися від тих, що були в попередні часи. Вони регулювалися відповідними джерелами церковного права державного походження Війська Запорозького, до яких належали нормативні акти, що видавалися главою держави, (універсали, накази, листи, адресовані церкві) та міжнародні договори, укладені з іншими країнами, котрі окремими статтями регламентували державно-церковні відносини, визначали юрисдикцію церкви та надавали їй усіляких прав і привілеїв.

Серед масиву нормативних актів гетьманської влади, що зібрані дослідниками в вітчизняних та зарубіжних архівах, третина належить до джерел церковного права. На думку сучасного дослідника О. Олійника, причина такої великої уваги гетьмана до релігії полягала в політичній необхідності зміцнення власних позицій серед народу у статусі оборонця православ’я та використання церкви для консолідації української людності [145, с. 168–176]. Не вдаючись до дискусій із цього питання, наразі розглянемо нормативні акти державно-церковного права, класифікувавши їх на п’ять груп: документи, що регулювали питання фінансування православних церков і монастирів; універсали про призначення на посади церковних ієрархів з визначенням кола їх повноважень; охоронні джерела; нормативні акти, що регулювали питання розподілу майна в межах митрополії, та дарувальні акти.

До першої групи належать документи, що регулювали питання фінансування православних церков і монастирів у межах козацької держави. Наразі детальніше зупинимося на одному із таких джерел – «Наказі гетьмана Богдана Хмельницького ковалинським і дівичлинським козакам давати Київському Пустинському Микільському монастирю десятину, покотельщину та очкове» від 30 травня 1652 р. [233, № 58, с. 127].

Нормативний акт складався з трьох частин: преамбули, основної частини і заключної. Преамбула містила лише одну статтю, що інформувала про законодавця. Друга, найбільша за змістом частина налічувала декілька статей, які встановлювали податки з козаків, що мали земельні наділи та маєтки на території, підпорядкованій монастирю. «Хто с козаков на крунте монастырском оселост маєт, – записано в наказі, – повинен десятину дават на монастир зо всего збожа, также покотельщину і очковоє» [233, № 58, с. 127]. Із цитати зрозуміло, що норми встановлювали податкове навантаження трьох видів. Перший податок накладався на вирощені зернові культури і сплачувався у вигляді десятої частини з отриманого врожаю. Другим податком обкладалися ті козацькі родини, що займалися виноробством. За здійснення такої діяльності козак зобов’язувався віддавати на користь монастиря десяту частину від виготовленого вина. Третій податок стягувався з бджолярів та сплачувався медовим збором з кожного вулика, що перебував на монастирських територіях. Завершальними положеннями основного розділу наказу встановлювалася санкція за порушення гетьманського законодавства у формі «каранія войскового» [233, № 58, с. 127]. Невелика за змістом заключна частина нормативного акта складалася з відомостей про місце й час видання наказу: «З Чигирина, мая 30 дня 1652, Богдан Хмельницький, рука власна» [233, № 58, с. 127].

Як бачимо, «Наказ гетьмана Богдана Хмельницького ковалинським і дівичлинським козакам давати Київському Пустинському Микільському монастирю десятину, покотельщину та очкове» від 30 травня 1652 р. можна зарахувати до джерел церковного права державного походження. Його зміст яскраво демонструє тяглість традицій, що зародилися ще в Руській державі, до доби Української гетьманської держави. Норми документа демонструють фінансове зміцнення церковної організації внаслідок щедрого державного фінансування. Така грошова допомога надходила не з державної казни, а покладалася на плечі шляхтичів і козаків.

До другої групи джерел церковного права гетьманської влади належать універсали про призначення на посади церковних ієрархів та визначення кола їхніх повноважень. Сюди ми відносимо такі документи: «Універсал про затвердження Феодосія Софроновича ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря» від 2 червня 1655 р. [233, № 101, с. 168–169] та «Універсал чернігівському єпископу Лазарю Барановичу на володіння маєтностями єпископства» від 27 травня 1657 р. [233, № 160, с. 225–226].

Норми першого документа підтверджують право церковної громади на вільне обрання ієрархів відповідно до канонів християнської церкви та давніх соборних звичаїв. Позаяк такі вибори вже відбулися, то глава держави затверджує на посаді ігумена монастиря обраного Феодосія Софроновича. Зауважимо, що виборчий процес проходив не лише серед ченців монастиря, а й серед місцевої громади. «Капітула вся монастиря, – записано в універсалі, – обрала собі ігумена і нам ту елекцію на письмі з підписами рук не тилько всеє капітули, а й світських людей подали» [233, № 101, с. 168–169].

Окремим приписом джерела визначалися повноваження новозатвердженого намісника. До компетенції останнього належало право монастирського управління, церковного судочинства, користування та розпоряджання фінансами, рухомим і нерухомим майном: «Позволисмо ему рядити і толе ігуменство конфирмовати, і аби всі маєтности і доходи монастирскиє в свєм завідованю мал» [233, № 101, с. 168]. Остання норма універсалу містила звернення гетьмана до Київського митрополита з проханням надати своє благословення ігумену Феодосію Софроновичу на управління Михайлівським Золотоверхим монастирем, аби намісник міг без будь-яких перешкод приступити до виконання покладених на нього обов’язків.

Положення другого універсалу затверджувало обраного духовними і світськими людьми єпископа Чернігівського Л. Барановича на його посаді та надавало йому в управління все рухоме й нерухоме майно єпископії. Наступні норми забороняли всім полковникам, сотникам й отаманам посягати на церковне майно. У документі чітко записано: «Пильно жадаєм і суворо росказуєм, аби жоден з полковников, сотников і атаманов маєтностей поменейному єпископству належачих не заїжджати, не одбирати, не перешкожал» [233, № 160, с. 225–226]. Останні пункти універсалу зобов’язали всіх жителів, що належать до юрисдикції Чернігівської єпархії, сумлінно сплачувати церковні податки та повинності. Порушників гетьманського закону чекатиме суворе покарання. «Люде зас по тих селах мешкаючиє в от даванню повинностец звичайних, – мовилося у джерелі, – а хто не були, сурово расказуєм под строгим каранєм» [233, № 160, с. 225–226].

Проаналізувавши вищеназвані нормативні акти, бачимо, що державна влада на законодавчому рівні закріпила процедуру виборів на всі церковні посади, а до числа виборців долучила світських людей. Відтак місцева громада поряд із церковними людьми брала активну участь у виборах очільника місцевої церкви. Залучення жителів відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку обирався священнослужитель, також підтверджується численними архівними документами, котрі свідчать про існування в Україні до середини ХVIII ст. церковного виборчого права, яке регулювало відносини між церковною громадою та духовенством [111, с. 15]. «Ніхто із ієрархів не правив самостійно, – говорить історик І. Огієнко, – ніхто із духовенства не приходив до громади непрошений – всі церковні посади в Україні були виборні» [144, с. 74]. Митрополита обирав крайовий собор, а єпископа – собор єпископів з числа світських людей тієї єпархії, для якої він обирався. На приходських церквах священиків, дияконів та церковних старост обирали самі прихожани. Якщо обрані особи не мали духовного сану, то єпископи висвячували їх у необхідні духовні звання. На всі церковні посади ставилися тільки особи українського походження [111, с. 15]. Така традиція була унікальною серед православних країн.

Після відповідного обрання церковники мусили звертатися спочатку до гетьмана для затвердження на посаді та встановлення юрисдикції, а вже потім до митрополита за благословенням. Глава держави також окреслював коло прав і обов’язків вищого духовенства, визначав межі майнових володінь [233, № 101, с. 168]. Словом, гетьман став однією з найважливіших ланок серед церковної ієрархії.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html