---

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ, ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Історіографія проблеми. До початку ХХ ст. меценатство фактично перетворилося на найважливіший компонент культурно-художнього життя Російської та Австро-Угорської імперій. Ці обставини, проблеми розвитку меценатства як виду суспільно-корисних дій більш загального поняття філантропії, були предметом активного вивчення сучасників, а згодом і мистецтвознавців, істориків, культурологів.

З метою висвітлення основних етапів розвитку наукової думки з проблем меценатства наявну літературу необхідно розділити на декілька груп за проблемно-хронологічним принципом. Першу групу складають дореволюційні дослідження, які цілком або частково присвячені формуванню окремих рис меценатства в контексті розвитку благодійності в межах України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Ці праці видавалися столичними або місцевими типографіями з метою інформування читача про найбільш пекучі та болісні проблеми співвідношення між суспільним благом й особистим багатством [1]. Як зазначали сучасники, особливо відзначався своїми благодійними закладами Київ. І дійсно, в працях В.Мозгового, І.Федорченка перед нами постає багатогранна картина діяльності благодійних товариств, притулків, лікарень, утворених на приватні пожертви та заповідані капітали. Праця В.Мозгового, що виконував обов’язки секретаря Київського губернського статистичного комітету, насичена великим фактичним матеріалом, який свідчить про ріст капіталовкладень в соціальну сферу приватних осіб. Різноманітні благодійні заклади (богадільні, притулки, лікарні тощо) утримувалися на відсотки з капіталів, пожертви, заповіти, щорічні внески. На жаль, дані наводяться без аналізу результативності цих вкладів.

Аналізуючи риси соціальної психології українських меценатів другої половини ХІХ –  початку ХХ ст., доводиться спиратися не тільки на той доробок, що його залишили власне українські меценати. Слід використовувати й дані, що стосуються російських меценатів, по-перше, тому, що загальні соціально-психологічні риси різних за національністю представників торгівельно-промислового прошарку були здебільшого спільними; по-друге, тип російського мецената в той час служив взірцем для українського, що, ясна річ сприяло цій спільності; по-третє, публіцисти і дослідники того часу, розглядаючи соціально-психологічний світ сучасних їм меценатів, нерідко вживали термін “руський меценат”, маючи на увазі усіх меценатів імперії, не поділяючи їх за національними ознаками. В цьому контексті цікавими є роботи М.Тростянського “Руський філантроп та його діяння. Вінок на пам’ять Н.А.Терещенку в Глухові від Київської першої гімназії”, Ф.Міщенко “Г.П.Галаган. Некролог” [2]. Оскільки написані ці праці були з нагоди смерті благодійників, у них не уникнуто шанобливих ознак. Так, наприклад, як вважав М.Тростянський, “Никола Артемович Терещенко стояв печально-самотньо серед руських капіталістів, які забули благо близьких для егоїзму, школу для біржі”. Ф.Міщенко виводить мотивацію широкої громадської діяльності Г.Галагана з його особистих “свідомих зусиль”, ідейної близькості до народників-славянофілів, тяжкого сімейного горя (смерті сина). Разом з цим, автори обґрунтували закономірність та необхідність приватної благодійної діяльності, довели позитивний ефект від неї у різних сферах соціально-культурного життя.

Велику увагу розвитку національним традиціям благодійності приділяв історик І.Павловський [3]. І хоча він нарікав на зниження кількості благодійників серед привілейованих станів населення, це не завадило йому написати досить обширну главу про полтавців-благодійників. І.Павловський подавав відомості про соціальний та професіональний стан, наявний капітал полтавців-благодійників, які створювали за місцем проживання школи, богадільні, заповідали земству землі або майно.

Не обминув увагою велику пожертву І.Харитоненка на користь Харківського університету відомий історик Д.Багалій в спільному з Н.Сумцовим “Короткому нарисі історії Харківського університету” [4]. Харківський університет, що виник завдяки співчуттю та підтримці суспільства, продовжував отримувати допомогу з боку окремих осіб та закладів у вигляді різноманітних пожертв, премій, стипендій.

Поряд з працями І.Павловського та Д.Багалія, регіональних проблем благодійності та меценатства торкалися дослідження В.Маценко, М.Попруженко [5]. Перераховані автори докладно характеризують благодійництво в сфері культури та освіти, тобто наблизилися в своїх характеристиках до розмежування понять благодійності та меценатства. Але ці спроби не набувають у них певних ознак. Витоки набувавшого силу меценатства можна було знайти як раз в бурному розквіті колекціонерства та збиральництва. Адже сучасні Харківський художній музей, Одеська бібліотека постали завдяки колекціонерській діяльності небайдужих городян цих міст.

Але якщо не враховувати робіт, присвячених високопатріотичній діяльності П.Третякова, то розвиток художнього меценатства в ракурсі приватного колекціонування, створення публічних картинних галерей, підтримки художників замовленнями, залишився поза увагою дослідників. Мимохідь згадуються мистецтвознавцями прізвища Терещенка та Харитоненка з приводу наявності в їх колекціях полотен російських художників М.Врубеля М.Нестерова, І.Куїнджі [6]. До речі, усі ці праці об’єднує занепокоєність станом розвитку меценатства в країні.

Іншу категорію досліджень складали праці, присвячені благодійним витратам підприємців на освітянські справи [7]. Саме ці праці відрізнялися найбільшою критичністю стосовно оцінки якісної та кількісної підтримки освіти  цукрозаводчиками.

В Західній Україні докладний життєпис громадського і культурного діяча, юриста, мецената М.Качковського залишив дослідник О.Мончаловський [8]. Згодом ім’ям Качковського було назване засноване в 1874 р. культурно-освітнє товариство.

Отже, в дореволюційній Росії історія меценатства більш-менш повно висвітлювалася в загальноімперському контексті піклування та опіки, як аспект приватної благодійності. Аналіз буржуазної історіографії за даним питанням показує, що усі її напрямки виходили з загальних положень офіційної державної школи про “просвічену турботливість”, служіння привілейованих прошарків населення на користь іншим. Дореволюційна історіографія, що була представлена в основному статтями та брошурами публіцистичного характеру, переслідувала мету доказати необхідність прийняття заходів по соціальній опіці нужденних. Слід зазначити, що незважаючи на апологетичний характер і явну тенденційність, деякі з праць цього напрямку містять цінні спостереження і факти про структуру станової взаємодопомоги, про діяльність благодійних товариств, тощо.

Соціальні катаклізми та національна революція 1917-1920 рр., що потрясли та зруйнували Австро-Угорську та Російську імперії, перервали не лише еволюційний розвиток суспільства, а й поступ наукової історичної думки. Встановлення влади більшовиків і їх прагнення до ідеологічного диктату зробили досить проблематичним використання тих документів у вивченні проблем меценатства, які були закладені раніше так званою “буржуазною” наукою. Якщо в дореволюційній літературі обережно використовували поняття “меценатство”, віддаючи перевагу термінам “благодійництво” та “філантропія”, то за радянських часів ці слова зовсім щезли з наукового обігу.

В радянській історіографії немає узагальнюючих праць щодо історії меценатства. Тільки деякі мистецтвознавці 20-х рр. ХХ ст. (Федоров-Давидов, Н.Коваленська, О.Михайлов), розглядаючи російський живопис ХІХ ст., не могли не пригадати ту роль, яку відіграло меценатство П.Третякова, К.Солдатенкова, С.Мамонтова в художньому житті імперії. Але й серед мистецтвознавців вже діяв класовий підхід, що віддзеркалився на характеристиці меценатства взагалі: “Це були такі меценатство та благодійність, які в своїй основі мали лише бажання пустити туман в очі й придбати популярність в середовищі дрібної буржуазії та міщанства з метою нажити на цьому відомий політичний капітал, почасти деяке прагнення до умиротворіння власної совісті” [9].

Увагу дослідників, що так чи інакше торкалися цієї теми, привертала здебільшого проблематика приватного колекціонування та збиральництва. Так, спроба М.Макаренка зробити путівник по музею мистецтв ім. Б.І. та В.М.Ханенків, набула ознак розгорнутої панорами про збиральницьку діяльність подружжя Ханенків. “Вільні” матеріальні засоби збирачів сприяли такій діяльності. Результатом її постав у Києві “першорядний музей з такими культурноцінними речами, яких і в Москві немає” [10].

Цікаві відомості біографічного напрямку подаються в журналах “За сто літ”[11] та “Україна” [12] дослідниками А.Степовичем й В.Гнатюком. Редактора журналу “Щорічник Колегії Павла Галагана” А.Степовича ми можемо з повним правом назвати першим біографом українського мецената Г.П.Галагана.

Напружені події громадсько-політичного життя, до яких були причетні свідомі українці, відобразили в своїх працях історики 20-30 рр. Становленню фінансової бази українського національного відродження присвятили окремі сторінки історики - свідки тих літ [13].

Варто зазначити, що у 20-30-і рр. були опубліковані перші узагальнюючі праці істориків радянської України та Росії щодо дослідження промислових та соціально-економічних процесів в цукробуряковій промисловості. В них чимало сторінок присвячено “групі культурних господарів” серед великих українських землевласників та купців, грошові капітали яких складалися з різних прибутків [14].

В післявоєнні роки актуальними з-поміж мистецтвознавців стали проблеми взаємозбагачення культурних традицій серед народів СРСР. З’являються праці частково або повністю присвячені художній спадщині й творчому доробку найбільш видатних художників, які в своєму житті користувалися послугами меценатів [15].

Окремі свідчення про найбільш видатних представників торгівельно-промислового прошарку Російської імперії почали з’являтися спочатку в мемуарній літературі, а потім і в історичній. “Змова мовчання” була знята істориками в 60-70-і рр. ХХ ст., коли всебічне вивчення історії України стало неможливим без дослідження всіх класів та станів Російської імперії. В центрі уваги перебували спочатку економічна і громадська, а згодом вже і меценатська діяльність буржуазії.

В цей період коло інтересів науковців акцентувалося на дослідженні соціальної структури української буржуазії та фінансової бази меценатства, але без з’ясування шляхів реалізації накопиченого багатства [16]. Перші спроби прослідкувати “переливання” коштів з матеріально-виробничого сектора господарства в культурно-мистецький та соціальний були зроблені О.Нестеренко [17], О.Прийменко [18], Л.Шепелєвим [19]. Але великі пожертви капіталістів на лікарні, школи, благодійні товариства створювали, на думку авторів, фальсифіковану картину взаємовідносин між трудом та капіталом. Із суто спеціальних робіт, присвячених становленню та розвитку технологічній оснащеності цукрової промисловості, можна зробити певні висновки про різнобічну діяльність українських цукрозаводчиків [20].

Порівняти витрати закордонних та вітчизняних філантропів надає можливість колективна праця М.Очкова, Е.Журихіна, В.Муромцева про благодійність в країнах Європи та США, діяльність А.Карнегі та Дж.Рокфелера по створенню філантропічних фондів [21].

В 50-70-і рр. виходить низка загальних мистецтвознавчих праць [22], в тому числі по шевченкознавству [23], в яких хоча і визнавалася роль українських меценатів в збереженні пам’яток культури, але робилося це в завуальованій формі, без визначення станової приналежності колекціонерів та меценатів. Пояснюється це, ймовірно, ідеологічними кліше радянської історіографії, якій заборонялося висвітлювати в позитивному ракурсі привілейовані, експлуататорські класи, владу яких змела революція 1917 р. Так, у роботі Г.Мезенцевої “Музеї України” Б.І.Ханенка названо скромно “археологом”[24]. Але відомо, археологічна діяльність не була його професійним поприщем. Професійних висот Б.Ханенко здобув як адвокат, співвласник та директор-розпорядник товариства братів Терещенко, голова Київського Комітету торгівлі й мануфактур тощо.

Водночас, мистецтвознавчі праці 50-70 рр. демонструють відродження інтересу до історії приватного колекціонування та музейництва в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Саме у цей період виходять праці С.Овсянникової [25], В.Сарбея [26], М.Факторовича та Л.Членової [27] У кожній з них наводяться окремі факти з історії становлення і розвитку приватних музеїв в Україні, обминаючи при цьому використання самого терміну “меценатство”. Так, об’єктом дослідження відомого українського історика В.Сарбея стала багатогранна діяльність В.Тарновського, “заслуги якого в українській культурі не менші, ніж заслуги в російській культурі шанованого радянським народом мецената, засновника картинної галереї П.Третякова”.

Зовсім невеличкі огляди з приводу ювілейних дат окремих осіб та подій української історії, так чи інакше пов’язаних з меценатством, вмістив на своїх сторінках “Український історичний журнал” [28].

Колективна збірка праць про розвиток мистецтва в дореволюційній Російській імперії містять окремі свідчення про аналогічні події на території України [29]. Здебільшого матеріал в ній подається в контексті взаємозв’язку мистецтв в художньому розвитку Росії другої половини ХІХ ст., а українське  мистецтво розглядається в тісних зв’язках з російським мистецтвом. І хоча ці праці несуть на собі відбиток пропагандистського лозунгу “інтернаціоналізму”, саме в цих працях знайшла відображення роль України в культурі Росії. І.Рєпін, Л.Жемчужников, П.Чайковський та інші митці посідали особливе місце в культурному житті України другої половини століття. “Інтернаціональні” зв’язки українських меценатів та російських митців стали предметом дослідження Ю.Бєлічко [30] та А.Давидової [31].

Величезна робота була проведена мистецтвознавцями стосовно висвітлення біографій українських діячів культури та мистецтва, певну сторінку в життєписі яких займало спілкування з меценатами [32].

Деякі історики торкалися в своїх дослідженнях теми “літератори й меценати” [33].

Предметом спеціального дослідження стала художня освіта на Україні, розвитку якої окремі члени родини Терещенків приділяли особливу увагу [34]. В 1875 р. в Києві художник М.Мурашко організував Рисувальну школу, яка в порівнянні з іншими подібними закладами, мала менші матеріальні труднощі, завдяки субсидіям на її розвиток з боку І.Терещенко. Одночасно Ю.Турченко [35] критикує спомини М.Мурашка за перебільшення ролі І.Терещенка, з яких виходить, що нібито своїм існуванням школа цілком зобов’язана цьому меценату-цукрозаводчику.

Отже, до 1985 р. два потоки історичних досліджень (про колекціонерську та професійну діяльність українських меценатів) існували окремо один від одного. Змістовність праць російських та українських істориків й мистецтвознавців обмежувалася вузькоспеціалізованою тематикою, що не сприяло кардинальним зрушенням в історичній свідомості суспільства та історичній науці взагалі, а навпаки нав’язувала комплекс меншовартості, провінційності, хуторянства. Таке положення спричинило появу в пресі в наступні роки риторичних запитань: ”Морозов, Третяков – в Москві. А в Києві – хто?” Одночасна неможливість замовчувати цілий пласт української історії породжувала однобічні публікації, в яких принижувалася організаторська та фундаторська роль меценатів. Крім того, ідеологічні забобони вимагали дати відсіч найбільш поширеним прадавнім тезам, що, нібито, мистецтво потребує жертв і покровительства. Їх реалізація посприяла, на думку деяких радянських мистецтвознавців, укоріненню утриманських настроїв, з одного боку, і утвердженню поглядів на мистецтво як на громадського утриманця – з іншого.

Порівняно з попередніми працями радянських авторів, статті та монографії “доби перебудови” хоча і стали менш ґрунтовнішими, а більш гіпотетичними, публіцистичними, робили спробу прослідкувати витоки українського меценатства, його фінансову базу, розмежувати соціальне та культурне благодійництво. Деякі праці присвячені меценатству в сфері архітектури [36], становленню музеєзнавства [37], різноплановим аспектам живопису [38].

Характеристика окремих важливих рис меценатства міститься в монографіях О.Боханова [39]. Власне О.Боханов поєднав в своїх дослідженнях як вивчення підприємницької діяльності найбільш відомих представників дворянства та буржуазії, так і меценатської діяльності по створенню національного культурного фонду. Праці цього російського автора відрізняє аналітичний підхід до висвітлення функцій меценатства та колекціонування, соціально-економічних передумов формування особистостей меценатів, соціального статусу представників буржуазії. Меценатська діяльність так чи інакше відображала, на думку О.Боханова, рівень розвитку соціальної свідомості, характер конкретних умов буття, які відбивалися в моральних категоріях.

В період з 1985 по 1991 рр. намітилася позитивна тенденція у відображенні діячів-промисловців, вихідців з народу, і передусім в регіональній періодичній пресі [40].

Крах у 1991 р. тоталітарно-комуністичної системи, здобуття радянськими республіками незалежності, прагнення їх до побудови демократичних правових держав і громадського суспільства висунуло багато нових завдань у дослідженні розвитку меценатства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. 90-ті рр. ХХ ст. позначені виходом в світ низки статей та монографій стосовно різноманітних аспектів меценатства в Російській імперії.

Для розуміння історично сформованих рис та видів меценатства корисними є праці роботи М.Гавліна “Меценатство в Росії” та “Російські Медичі. Портрети підприємців” [41], “Меценати та колекціонери: Альманах Всеросійського товариства охорони пам’ятників історії та культури” [42], також навчальний посібник Є.Хорькової ”Історія підприємництва та меценатства в Росії” [43]. В останній праці завдяки спільній давньоруській історії знайшли відображення процеси формування основ меценатства та благодійності ще за часів князя Володимира. Окремі сторінки Є.Хорькова присвятила діяльності “інтернаціональних” меценатів, українців за походженням І.Г. та П.І.Харитоненків. Процеси становлення та функціонування благодійних товариств в межах Російської імперії простежують П.Власов [44], І.Городецька [45].

 

 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/17252.html