СТАН І РОЗВИТОК ХУДОЖНЬОГО МЕЦЕНАТСТВА

Меценатство, як протегування усьому тому, що входить в широке поняття культури, відіграло певну роль в укріпленні й розвитку її структурно-функціональних ланок на Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. В значній мірі завдяки активній життєвій позиції, розвинутому почуттю відповідальності, патріотизму, сімейним традиціям добродійності в середовищі ліберально-настроєних підприємців і землевласників, культура отримувала так  необхідну їй матеріальну підтримку. Важливу роль у даному контексті відігравав загальний підйом української культури на зламі ХІХ – ХХ ст., пожвавлення розвитку усіх видів й форм культури, включення її у загальнослов’янський (і світовий) духовний розвиток. Стан функціонування культури характеризувався в цей час значним ентузіазмом, особливо в справі освіти, театрального і музичного аматорства; мистецтво було наповнено активним пошуком художниками різних напрямків нових засобів вираження поглядів на світ. Власне різноманіття культурного розвитку забезпечило і широкий спектр меценатської діяльності. Разом з цим, антиукраїнська освітня політика царату призвела до появи специфічної форми “національного” меценатства – фінансової підтримки “українства”. Ця діяльність була пов’язана насамперед з іменами В.Ф.Симиренка і Є.Х.Чикаленка.

Отже, меценатство складало частину культурного організму, що “виявляв здатність добудовувати систему культури до необхідної повноти, до того ж зводити цю повну систему з власних ресурсів, на власній основі, власними силами” [1].

Визначення ролі меценатства в культурно – мистецькому русі України потребує висвітлення кола питань, що входять складовою частиною в поняття “художнє життя”, а саме: мистецтво і його зв’язки з глядачем; різні види виставкової діяльності; організаційні форми художнього життя (товариства, групи, об’єднання), форми тривалого функціонування (музеї, галереї, бібліотеки). Ці питання охоплюють безліч позамистецьких і позаісторичних реалій, що змушують дослідника вступати часом в суміжні царини філософсько-психологічних понять (наприклад, про співвідношення суспільного блага і власного багатства).

Інститут меценатства неможливо розглядати осторонь людських доль, що виступають основним складником історичного процесу, оскільки історію творять люди для людей. Тому історія меценатства в Україні – це, наперед за все, історія особистостей, історія українських людей. З іншого боку, меценатська діяльність носила на себе відбиток смаків, пристрастей і характерів окремих меценатів.

Даний розділ дослідження передбачає соціально-історичний аналіз меценатства в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в контексті загальноукраїнського і загальноросійського культурно-освітнього руху. Слід окреслити тут і категорійний апарат, визначитися з основними термінами та поняттями, що допоможуть чіткіше розуміти сутність досліджуваного предмету. Так, під поняттям “художнє меценатство” необхідно мати на увазі систему заходів з боку приватних осіб по матеріальній та психологічній підтримці мистецтва взагалі (живопису, архітектури, скульптури, музики та ін.), тобто художньої творчості, яка спрямована на задоволення естетичних потреб. Враховуючи те, що зазвичай під меценатством розуміється саме підтримка митців, авторка винесла розгляд власне цього виду суспільно-корисних дій у другий розділ дисертаційного дослідження. Хоча як стане видно з подальшого, художнє меценатство не було переважаючим на території України.

Комплексний підхід до вивчення означеної проблеми вимагає розмежування художнього і освітянського меценатства, встановлення критеріїв різниці між “меценатами” та просто “благодійниками”, з’ясування співвідношення меценатства й благодійності з такими соціальними інститутами як релігія, економіка, ідеологія.

Перед тим, як висвітити роль інституту меценатства в справі підтримки художньої творчості, необхідно визначитися з її роллю в системі культури і мистецтва. Завдяки художній творчості відбувається збагачення і збільшення художніх цінностей, що знаходяться в фондах суспільства.

Мистецтво, як результат художньої творчості, називають особливою мовою, якою можна спілкуватися краще ніж звичайною мовою. Як вважають мистецтвознавці, коли б образотворче мистецтво не відігравало свою певну роль у житті, то не можливо було пояснити виникнення інституту меценатства [2]. “Процвітання в вітчизні мистецтва – це кращий показник його культури, його прогресу” – зазначали сучасники [3]. Без присутності мистецтва поряд з щоденним життям людини не може бути повноцінного естетичного і громадського виховання, а без матеріальної підтримки митці не можуть повноцінно творити прекрасного. “Мистецтво любить час і кошти, а головне – любов до себе”, – визнавав відомий художник І.Ю.Рєпін [4].

Хиткість та неблагополучність становища митців – історично засвідчений факт. Служники муз у всі часи без підтримки багатства не могли повноцінно існувати. Податися в митці означало “циганське життя”, без грошей і сім’ї, і тільки одну позитивну рису – багатство мрії та творчості” [5]. “Сиджу без копійки, голий як турецький святий” – це зауваження з листа письменника М.М.Коцюбинського яскраво малює стан людей творчих професій [6]. В другій половині ХІХ ст. ці професії не вважалися прибутковими, оскільки не давали “твердого хлібу”.

Доля різних художників могла складатися по-різному після зустрічі з будь-яким меценатом. Так, юному художнику І.Айвазовському зустрівся меценат, архітектор Кох, що став вчити малюванню, перспективі, дав необхідні малярські матеріали. Іншим боком звернулася доля до художника П.Федотова, коли після “критики” в “Московитянині”, меценати, що пропонували великі суми за картини або, навіть, за їх копії, відвернулися від художника [7]. Ці приклади свідчать про те, що мистецтво в суспільстві, суть якого виявляється в товарному виробництві, неодмінно починає розглядатися з точки зору його вартості. Будь-який твір мистецтва може зустріти суспільне визнання, але також може бути відхиленим суспільством, публікою. Отже, основним споживачем мистецтва виступала публіка, найліпшу частину якої складали меценати. Перед меценатами постала задача сприяти налагодженню зв’язків між художником, творцем мистецтва, і публікою. Причому форми споживання мистецтва встановилися традиційні: по-перше, виконання художником замовлення у вигляді портретів, картин, архітектурних споруджень або копіювання, по-друге, відвідування мистецьких виставок. Але це були так би мовити пасивні форми споживання результатів художньої творчості, в яких споживач-меценат виступав як спостерігач розвитку художнього життя і як покупець творів мистецтва. Більшу частину цього споживання надавав Київ та Львів, але в другій половині ХІХ ст. в художнє життя активно втручається провінція. Про це говорять дані відвідування виставок Товариства передвижників: так, в Харкові на Х Пересувній виставці в 1882 р. були продані картини: “Алея” К.Брюлова, “В’язень” В.Маковського, “Бобиль” І.Прянишнікова, “Прилісок” В.Волкова, “Сьогодні кисіль” та “Перед косовицею” В.Максимова, “Узмор’я” О.Боголюбова, “Під опікою бабусі“ К.Маковського [8]. В самому Києві щороку влаштовувалося 10-15 художніх виставок, причому на кожній з них шанувальниками мистецтва купувалося від 20 до 50 творів мистецтва [9]. Соціальний склад провінційних меценатів (дрібна буржуазія, купецтво, інтелігенція) свідчив про ріст художнього смаку, розширення загальних кіл, залучених в художнє життя у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Загальноприйнятим в цей час було надання власних домівок для відкриття художніх виставок, тимчасових галерей. Так, будучи істинним шанувальником живопису, відомий купець М.Хряков постійно надавав просторий зал власного будинку по Бібіковському бульвару № 9 (зараз бульвар Шевченко) для організації в місті художніх виставок.

Про підвищення громадського резонансу й естетичної дійовості образотворчого мистецтва свідчило і посилення у другій половині ХІХ ст. колекціонерства. Колекціонування і меценатство в Україні сполучилися в один культурний рух. Колекціонування творів мистецтва було нерозривно зв’язане з підтримкою самими колекціонерами митців: вигідні замовлення художникам, надавання їм стипендій для навчання і поїздок у західноєвропейські країни, організація приватних мистецьких шкіл, музейна і виставкова справа.

Мистецькому колу були добре відомі імена меценатів з “провінції” (це насамперед, члени родини Терещенка, Б.І.Ханенко, П.І.Харитоненко), які були в змозі не лише купувати картини видатних майстрів, а навіть сплатити вже власне проведення виставки. В 1904 р. київські меценати надали художнику-просвітнику В.К.Розвадовському спеціальний фургон для організації пересувної виставки по Подільській та Волинській губерніям [10]. Отже, не можливо обійти увагою проблему фінансових передумов художнього меценатства. Меценатство пов’язано з питанням коли і як виникла база економічної могутності українських аграріїв ХІХ – початку ХХ ст.

Основи фінансового розквіту українських підприємницьких родин склалися в середині ХІХ ст. і базувалися переважно на широкій підприємницькій діяльності в цукробуряковій галузі сільського господарства. Великі цукрові плантації і цукрові заводи, що розташовувалися в придніпровських губерніях, належали російським та польським магнатам: Бобринським, Браницьким, Потоцьким. Поряд з ними міцну позицію зайняли цукрозаводчики – купці, в більшості своїй представники української та єврейської великої буржуазії, такі, як брати Терещенки (в 1887 р. мали 7 власних заводів та 2, що взяли в оренду); Бродські (утримували в своїх руках 9 заводів); Харитоненки (володіли 6 заводами) [11]. Зростання продуктивності цукроварень відбувалося за рахунок застосування найкращих та дорогих удосконалень у техніці та технології виробництва.

Цукрове виробництво було сконцентроване в великих капіталістичних підприємствах і складало власність поміщицьких маєтків. До речі земельні володіння великих поміщиків (до яких відносилися родини українських підприємців) Російської імперії постійно зростали: Терещенки, наприклад, безперервно скуповували володіння, починаючи з 1860-х рр. до самих 1910-х рр. [12] Особисто Н.А.Терещенко належало 80 тис. гектарів землі, декілька цукрових, рафінадних і горілчаних заводів, нерухомість в Києві та Москві [13]. В Харківській та Курській губерніях І.Г.Харитоненко мав 40 000 десятин землі, ще 18 000 десятин він орендував [14], в тому числі в Російських губерніях у поміщиків.

Маєтки Харитоненків, Терещенків, Кочубеїв, як ринково-організовані економії, виділялися на загальному фоні половинного господарства. Небувалого розвитку досягло господарство П.І.Харитоненко. В 10 його маєтках, розташованих в Харківській, Курській, Полтавській, Чернігівській губерніях, нараховувалося 89 тис. десятин землі, у власне заорювання надходило щорічно 66 тис. десятин. При врожайності в 115 пудів та ринковій вартості 80 копійок за пуд, власник з кожної десятини посіву міг отримати прибутку на суму 27р.60коп. [15]. Велике господарство П.І.Харитоненка брало участь у Південноросійській сільськогосподарській, промисловій та кустарній виставці 1910 р. і отримало велику золоту медаль [16]. На цій же виставці мав власний павільйон маріупольський купець Д.А.Хараджаєв, який спеціалізувався на виробництві цегли та черепиці, вів хлібну торгівлю, володів майном в місті на суму в 15000 крб. [17].

Основними джерелами нагромадження купецьких капіталів дослідник І.Бровер називає торгівлю, промисловість й кредит [18]. Торгівлі в значній мірі завдячував за своє багатство і знаменитий торговий дім братів Яхненків і Симиренка. Яхненки та Симиренки ще задовго до 1861 р. викупилися з кріпацтва і на торгівлі хлібом, м’ясом, цукром нажили капітали, які на початок 60-х рр. вже сягали 7 млн. крб. [19]. Чистий прибуток їхнього Городищенського заводу становив 300 тис. сріб. крб. [20], а технічне обладнання та благоустроєний фабричний городок вражали сучасників.

Говорячи про джерела меценатських вкладів, треба відзначити, що підприємці мали і фундовані прибутки (тобто прибутки непов’язані з поточною трудовою діяльністю) від постійно діючих джерел, як нерухомість, цінні папері. Одеський голова з 1878 по 1895 рр., активний член багатьох благодійних і просвітницьких товариств, меценат і колекціонер Г.Г.Маразлі мав прибутки з 27500 десятин землі в Бесарабській губернії, 14 кам’яних будинків, крамниць в м.Одесі [21]. Загалом, за підрахунками дослідника О.Боханова, крупна буржуазна верхівка мала прибуток біля 250000 крб. щорічно, але кількість її членів складала не більше 25000 осіб (без членів родин). Територіальне розміщення тих, хто отримував прибутки до 10000 крб на рік було таким: Херсонська губернія – 30180, Київська – 25949, Катеринославська – 18347, Харківська – 12350 осіб [22].

Капітали, що виникли з торгівлі, мануфактурного виробництва, відкупів починали шукати нові сфери для вкладів. Безкорислива, викликана пихою щедрість (за висловом художника М.Нестерова) знайшла своє втілення в розумному вживанні накопичених мільйонів.

Негативну думку дослідника В.Лаверичева про те, що пристрасть до наживи зумовлювала відсутність яких-небудь сформованих духовних потреб [23], спростовують наступні дані.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/17252.html