СОЦІАЛЬНЕ БЛАГОДІЙНИЦТВО УКРАЇНСЬКИХ МЕЦЕНАТІВ

Всесвітній розвиток благодійності спонукався занепокоєністю з приводу якості життя людей. Погляди на бідність та благодійність були глибоко вкоріненими в національні та релігійні традиції макрохристиянського світу нового часу. Головною тенденцією від середини ХІХ ст. було більш повне сприйняття суспільством ідеї благодійності від чисто релігійної рефлексії до необхідності участі держави у вирішенні соціальних проблем, що призвело до утворення цілої низки загальних та місцевих філантропічних інститутів.

Надання безвідплатної допомоги нужденним особам та організаціям, забезпечення людей благами та послугами за рахунок благодійника відповідали основним вимогам дореволюційної станової структури Російської імперії. Згодом прагнення до масовості та загальнодоступності сприяло становленню соціальної роботи, заснованої на принципах рівних можливостей, добровільності, гуманності.

В порівнянні з меценатством, благодійність мала більш загальний характер, що виявлявся в дії фондів, доброчинних товариств, соціальній реабілітації. Якщо меценатство несло ознаки елітарного явища, припускаючи наявність у меценатів певних художніх смаків та особистісних захоплень, то виявити співчуття й милосердя до знедолених були в спромозі представники різних верств населення.

Більшість дослідників розвитку благодійництва в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. сходяться в думці, що при крайніх формах поляризації багатства і бідності, суспільна й приватна благодійність виконувала функцію регулятора соціальної рівноваги [1], а меценатство входило складовою частиною в філантропічну систему. Межа між приватним та суспільним благодійництвом в Україні не була чіткою. Тому дослідження різних видів допомоги бідним повинно вирішити проблеми розуміння українським суспільством на той час економічної та соціальної нерівності, суспільної ієрархії та соціальної стабільності.

Поряд з усвідомленням необхідності широкої благодійної діяльності стоять питання налагодження механізмів передачі коштів на суспільно-значущі цілі. Однією з ланок в ланцюгу добродійного перерозподілу майна був духовний заповіт. Дослідження духовних заповітів в контексті загального перетворення благодійності в важливий напрямок суспільного життя дає можливість простежити основні сфери вкладення грошей (дуже часто у вигляді відсотків з капіталу), загальну кількість грошової спадщини небіжчика, його соціальне походження, навіть психологічні мотиви, що штовхнули його на цей крок.

Урбанізація, міграція селянського населення, зміни в економіці сприяли трансформації традиційних поглядів і звичаїв благодійності, що особливо виявилося серед представників передового українського суспільства, сприяло появі нових суб’єктів благодійної діяльності. Оскільки після реформи 1861 р. дворянство не мало вільних коштів, зберігаючи своє майно в основному в землі та нерухомості, то головними жертводавцями в цей час виступило купецтво та підприємницьке середовище. Купецтво складало ту соціальну групу, яка на протязі двох поколінь виникла з ізольованої традіционалистської касти, щоб стати сучасним підприємницьким класом з широкими суспільними та культурними інтересами. Сучасники зазначали таку рису соціальної психології купецтва, як запопадливе відношення до честі свого капіталу: “Али у нас денег нет ?” – питали вони самі себе, прочувши про якусь велику пожертву. І тоді в силу вступав закон наслідування, в результаті якого на купецьких зібраннях викладалися великі кошти на підтримку будь-якої ідеї. Але ні кількісні показники багатства, ні станові межі не були перешкодою в твердому бажанні тієї чи іншої особистості вкласти кошти в соціальне благодійництво. Виявлення історично сформованих рис соціальної психології, на думку автора, повинно збагатити розуміння спонукальних факторів благодійної діяльності. До речі, розвиток філантропії проходив в межах нарощування суспільної активності не лише купецького стану. Складаються територіальні заклади громадської опіки: земські, селянські, міські, церковно-приходські. Загальна активізація самодіяльності та заохочувальні заходи уряду в другій половині ХІХ ст. сприяли подальшому підйому приватної благодійності. З іншого боку, існувала філантропічна модель ставлення до людей, які злидарюють, - вважалося аморальним не надати їм допомогу [2]. Дуже часто за добродіями, що протегували і культурі, і соціальній сфері закріплялася назва “філантропів” (людинолюбців). З часом, абстрактно-гуманний зміст цієї назви став забарвлюватися іронічними тонами. Навіть А.Карнегі, магнат чавуна і сталі, який прославився підтримкою американської освіти, негативно ставився до слова “філантроп”, зазначивши, що воно означає людину, у якої більше грошей, ніж розуму [3].

Загальнолюдські моральні якості, такі як співчуття, жалість, милосердя, закладені в серцевину більшості релігійних систем, в значній мірі сприяли розвитку благодійництва. Наприклад, відповідно християнству, безвідплатний дар, пожертва несла очищення від гріхів жертводавцям [4]. Благодійність була атрибутом загальної церковно-релігійної ситуації, коли жертовність та побожність, навіть показна, могли знадобитися для досягнення життєвих успіхів. Тому самою розповсюдженою формою благодійництва була пожертва убогим, на храми, церкви, богадільні.

Деякі фахівці вважають, що купецьке меценатство навіть у самих культурних його представників було лише заміною старих пожертвувань на “храми Божі” [5]. Наскільки тісно перепліталося художнє меценатство з приватною благодійністю, свідчить той факт, що зацікавленість в споруджені собору Св.Володимира проявляли усі відомі меценати Києва. Спогади художників, що розмальовували собор, зберегли імена Терещенок, Ханенків, Н.Г.Яшвіль та ін., які часто відвідували будівництво [6], іноді заважаючи працювати. До того ж, Н.А.Терещенко прийняв на себе витрати по позолоті куполів в сумі 25000 крб. [7].

Але ніколи не цінувалася пожертва зроблена заради престижу, самозвеличення. В цих випадках норми благодійності приходили в протиріччя з людською пихою, марнославством. Підприємець М.Хряков, займаючись благодійництвом, не дозволяв повідомляти привселюдно про свої пожертви, в тому числі і в пресу. Єдине за 30 років повідомлення, що торкалося благодійності М.Хрякова, було зроблене без його відома однією із київських газет в лютому 1896 р.: “Комерції радник М.Г.Хряков, при листі своєму на ім’я голови Київської міщанської управи… препроводив 2000 крб. на користь запровадженої богадільні міщанського товариства” [цит. за: 8]. На протязі 25 років М.Хряков перебував почесним охоронцем при Київській духовній академії. Будучи глибоко віруючою людиною, він піклувався про підтримання пишності храмів в місті, жертвував на ці цілі великі кошти.

В 1913 р. побачило світ зібрання творів Г.С.Сковороди за допомогою Д.І.Багалія і завдяки матеріальній підтримці одного щедрого жертвувателя, який побажав залишитися невідомим [9]. Можливо цьому, більшість благодійників віддавали перевагу пожертвам перед смертю у вигляді духовного заповіту, що зберігався таємно до певного часу.

Зупинимося більш докладніше на заповітах майна для доброчинної роздачі в другій половині ХIХ - початку ХХ ст. в Україні. Спочатку дворянська аристократія, великі землевласники, а потім промисловці та купці вкладали кошти в благодійні справи, прагнучи зарекомендувати себе в очах громадськості. Тільки досить багаті люди мали змогу впровадити в життя власні благодійні проекти, в той час як проявити співчуття і милосердя в змозі був кожен - і заможний, і не дуже. Думки про вічне підштовхували представників різних прошарків населення до включення у духовний заповіт пунктів про благодійний розподіл майна.

Традиційним був заповіт майна церквам та убогим. Але ж сучасники вважали ці дії характерними для «богатеев старомодной складки», які заповідають після себе величезні суми для роздачі по копійках усім без розбору жебракам [10]. Більшу симпатію викликав у сучасників заповіт майна на соціальні та культурні справи. «Признаком высокой культурности» визнано вчинок мелітопольського купця С.В.Варварова, що залишив майже весь свій капітал на різні благодійні заклади, як православні, так і єврейські, вірменські, караїмські. “За винятком 30 тисяч карбованців, що надходили братам, С.В.Варваров ще 2 тис. крб. залишив на церков; 200 крб. на єврейську синагогу; 200 крб. на єврейську лікарню і караїмську церкву. Капітал в 1000 крб. повинен був розданий 40 біднішим удовицям без розбору їх віри, по 25 карбованців кожній”[11].

Власне соціальна сфера була тією ділянкою, куди частіш за все спрямовувались заповідні рахунки. На відсотки від заповідного капіталу в сумі 72010 крб., що знаходився в державних паперах і приносив 4 % прибутку річних, існувала (заснована ще в 1858 р.) Ходорківська богадільня княгині С.Радзивіл. Така ж установа небіжчиці знаходилась в м. Бердичеві (заснована в 1861 р.) і утримувалась на відсотки від капіталу в сумі 52 750 крб. Щорічно надходило відсотків - 2 110 крб. [12].

В 1903 р. опікун над майном покійного Ф.Д.Василевського, Цветович, супроводив в Київську міську управу книжку державного банка на 80000 крб., що заповів небіжчик міському управлінню на устрій санаторію для сухотних хворих [13]. В Харкові існувала богадільня при католицькій церкві, яка була улаштована на капітал в 11415 крб., що заповів колезький асесор Борелі для доброчинної підтримки бідних католиків з іноземців [14].

Після реформ 60 - 70 рр. ХIХ ст. поширюється заповіт майна земству з домовленістю про його подальше вживання (наприклад, на відкриття богаділень, шкіл, лікарень). В 1901 році юрист В.А.Іванов заповів земству на устрій лікарні в своєму маєтку в Золотоніському повіті 400 десятин землі, а на інші благодійні цілі роздав ще при житті (!) понад 420 десятин землі [15]. І хоч історик І.Ф.Павловський нарікав на невелику кількість благодійників, але дані, що він наводить тільки по Полтавській губернії дали йому змогу скласти цілу книгу. У список полтавців-благодійників увійшли представники різних прошарків населення, i по більшій частині, землевласники і купці. Так, купець другої гільдії П.Г.Анікін, що помер в 1905 р., заповів Полтавській місцевій управі двохповерховий будинок, ділянку лісу, власний капітал (60000 крб.) на відкриття богадільні. Інший купець Л.В.Колесников заповів усе рухоме і нерухоме майно на благодійні справи, в основному на церковно-приходські ( біля 5000 крб. Троїцькому храму на утримання хору) [16].

У деяких випадках, заповідач прохав присвоїти його ім’я запровадженому ним закладу. Але про скільки-небудь великі пожертви повідомлялися вищі інстанції (цар, міністерство внутрішніх справ), які вирішали про надання установі прізвища добродія. Так наприклад, в наданні місцевій лікарні імені маріупольського купця А.Д.Хараджаєва., який заповів 30000 крб. на її будівництво, було відмовлено [17]. Це пояснювалось тим, що означеної суми не вистачило на будівництво і земство змушено було докладати свої гроші. В серпні 1897 р., через три роки після того, як стало відомо про заповіт Хараджаєва, будівництво лікарні було завершено [18]. Лікарська будівля, крім адміністративної частини поділялась на дві - чоловічу і жіночу (усього 30 ліжок). Був обладнаний операційний зал, аптека, кабінет лікаря. Маріупольська місцева дума придбала для лікарні ікону Св.Александра Невського, перед якою щорічно в день смерті А.Д.Хараджаєва справляли панахиду [19].

Полтавчанин А.Т.Брагін за духовним заповітом призначив Полтавському громадському управлінню 44000 крб. на улаштування богадільні його імені і його дружини Ганни Федорівни заради опіки 20 неспроможних до праці старих людей [20]. Разом з цим, громадська думка була проти такої меркантильної благодійності, що узагальнювалось в їдкому вислові: “Многочисленные случаи, когда завещатель оставляет свои деньги родному городу под условие, чтобы ему был поставлен памятник, представляет собой богатейший материал для психиатра“ [21].

Відомий промисловець і благодійник І.Г.Харитоненко усе майно - рухоме і нерухоме - заповів у повну власність своєму єдиному сину Павлу Івановичу, з домовленістю про його подальше використання. На день смерті Івана Герасимовича (30 листопада 1891 р.) вартість майна становила 5 млн.676 тис. рублів сріблом. Та ще при житті І.Г.Харитонеко уславився наданням благодійної допомоги в рідних Сумах [22]. Вдячні земляки поставили Івану Герасимовичу пам’ятник, споруджений виключно на добровільні пожертви сумчан і дуже багатьох іногородніх осіб. Урочисте його відкриття відбулося в жовтні 1899 р. [23]. Напис на пам’ятнику голосив: “отцю и покровителю міста на пожертви вдячних жителів”. Цей факт вимагає деякого компаративістського пояснення, якщо припам’ятати, що за роздачу хліба в голодний рік Козімо Медичі здобув ім’я “отця вітчизни”. В російсько-царській традиції титул “отця вітчизни” був запроваджений Петром І, як персональна відзнака, що базувалася на західних асоціаціях, розповсюджених в польсько-латинських міркуваннях про ідеального монарха. “Отець вітчизни” – це ідеальний монарх та правитель, цивілізатор, опікун національних зусиль та національної творчості [24]. Отже, стає зрозумілим, чому упродовж панування “Влади Рад” пам’ятник меценату був знятий з п’єдесталу і переплавлений на метал. Як справедливо вважає І.Городецька, головне непорозуміння радянської влади та дореволюційних благодійників полягало в утопічному бажанні першої ліквідувати підґрунтя для благодійності – соціальну нерівність [25]. При всьому при тому, що треба повертати історичні назви й символи, треба враховувати, що й сьогоднішні та вчорашні символи завтра вже будуть історичними. А те, що українські меценати ХІХ ст. стали символами, вже ні в кого не викликає сумніву. І дійсно, “в пам’яті нації є люди-символи та є події-символи. Скільки б нація за свою історію не породжувала героїв, скільки б не зробила подвигів, - це завжди лічені люди та лічені події. Їх небагато саме тому, що вони мають символічне значення: адже символів не може бути багато, інакше вони знеціняться” [26]. Тому заходами сучасних сумчан пам’ятник І.Г.Харитоненку був відновлений у 1996 р. 

Нащадком справи І.Г.Харитоненка та його великого майна став син П.І.Харитоненко. За заповітом свого батька П.І.Харитоненко побудував у Сумах кадетський корпус, який обійшовся в 600 тис. крб., спорудив дитячу лікарню, Троїцьку церкву [27].Троїцька церква будувалася за зразками Ісакіївського собору  та Троїцької церкви в Санкт-Петербурзі архітектором Г.Шольцем.

Не викликає сумнівів той факт, що благодійні заповідальні дії носили ознаки психологічних мотивів. З загальнолюдських позицій зрозумілі для нас вчинки тих жертводавців, котрі не маючи безпосередніх нащадків, залишали своє майно суспільним благодійним товариствам або на утримання благодійних установ.

Згідно з духовним заповітом М.П.Дегтярьова, людини сильного характеру і глибоко релігійної, але бездітної, капітал в готівці і документах біля 2,4 млн. крб. та нерухомого майна на 1,6 млн. крб. пішов на будівництво та утримання благодійних закладів його імені: богадільні на 500 міст, притулку на 600 дітей віком від 6 до 13 років і притулку на 100 дітей до 6 років [28]. Комплекс Дегтярьовської богадільні, що будувався протягом 1900-1902 рр. за проектом архітектора В.Николаєва, складався з притулку, саду, 4 житлових будинків, їдальні, церкви [29]. Крім цього, 10000 крб. київський купець заповів на побудову каплиці, по 3000 крб. церквам на перебудову та обновлення, а “коли при житті не закінчаться живописні роботи в церкві при Київській Олександрівській лікарні, то заповідаю на ці цілі 2000 крб.” Вражають масштаби Дегтярьовського капіталу, який він нажив на торгівлі залізом й товарами з нього, хоча подружжя Дегтярьових жили скромно, майже відчужено. І це тільки найбільш вражаюча частина грошового переказу, не враховуючи заповіданих будинків, коштів на ремонт, платню та інші потреби. Ще за життя в 1883 р. М.П.Дегтярьов відкрив богадільню на 40 міст, яка утримувалася за рахунок відсотків з пожертви в 100000 крб. В фонд на утримання лікарні для чорноробів він перерахував 25000 крб. [30]. Це сприяло налагодженню роботи цього закладу, закупці нового обладнання, улаштуванню додаткових міст тощо.

Відомий меценат Г.Г.Маразлі, не маючи дітей, всі сили своєї щедрої натури спрямував на піклування про користь та потреби жителів Одеси: на його кошти будувалися дитячий притулок, Покровський відділ місцевої богадільні, дешева їдальня, тощо. 

Таким чином, духовний заповіт - це тільки краплина прижиттєвої гідності людини. Заповіт, що несе благодійний зміст, змушує задуматися над актуальними і сьогодні питаннями відношення особистості до суспільного блага, етико-соціальними аспектами справедливості, моральної відповідальності. Дослідження духовних заповітів наших співвітчизників надає нам яскраве свідоцтво вирішення деяких проблем суспільства й особистості в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. Наукове вивчення юридичних і культурних аспектів духовного заповіту має і практичне значення для відродження і національно-культурного розвитку сучасної України.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/17252.html