---

СТАНОВЛЕННЯ ФІНАНСОВОЇ ПІДОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

За мету розділу креслено певні пріоритетні напрямки у фінансуванні соціально-культурних заходів, в яких національна ідея виступала як формотворчий чинник української культури. Гарна традиція української діаспори друкувати на першій сторінці будь-якого видання прізвища меценатів, добродіїв, жертводавців, що сприяли його появі, надають автору додаткову можливість згадати високопатріотичні вчинки і шляхетну жертовність їх попередників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Постала насущна потреба визначити заслуги кращих представників української історії, що бувши людьми заможними і соціально привілейованими в Російській імперії, проте безкорисливо допомагали своєму народові в трудні часи зберігати національну культуру, і робили це завдяки своїм особистим симпатіям до рідного народу, його культури, як вважав М.Гарматенко [1].

Нажаль, тільки в останні часи була звернута увага на “делікатне” фінансове питання українського національного руху. Широкому колу істориків відомі імена, так би мовити, духовних організаторів, навколо яких гуртувалися кращі сили інтелігенції, але майже не відомі прізвища тих, хто забезпечував, уможливлював існування культурних осередків, наукових інституцій тощо. Народницько – соціалістична ідеологія бачила в усіх багатіях тільки соціальних експлуататорів, прибутки яких складалися з надмірної виснажливої праці народу. Вважалося, що тільки радянська влада була тим благодійником, який дарував народу культурні заклади й просвітні установи. Хоча ще в 1931 р. дослідник А.Козаченко зазначав використання матеріальної допомоги від мільйонера Симиренка, поміщиків Чикаленка, Леонтовича та інших для “розвитку буржуазної національної культури”: “Вибравши (в умовах царату та через свою соціальну природу) кооперативну, “громадську” форму діяльності, зокрема, наукову, використовуючи матеріальну допомогу від мільйонера Симиренка, поміщиків Чикаленка, Леонтовича та ін., буржуазія вже не задовольняється існуванням Львівського наукового товариства ім. Шевченко й закладає Українське наукове товариство в Києві”. [2]. Проте приклад достойних патріотів Наддніпрянської України завжди надихав українське громадянство в діаспорі на щедрі пожертви на релігійні й добродійні цілі [3].

Українське національне відродження як процес розкриття та реалізації затриманих можливостей української нації до розвитку, в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. мав свою фінансову базу, що складалась з капіталів поміркованих представників української нації. “Але, - як зазначав І.Лисяк-Рудницький, - великий обшир українських земель, чисельність населення, складність внутрішніх і міжнародних проблем, зв’язаних з українським самовизначенням, жорстокі переслідування російським урядом та деспотичний характер імперії, що заглушав громадську самодіяльність, - усе це робило шлях національного відродження України довшим і труднішим, ніж в інших народів Середньої та Східної Європи, що стояли перед аналогічними завданнями” [4].

Друга половина 90-х рр. ХІХ ст. виразно визначилась пожвавленням українського національного руху у сфері літератури і суспільних життя, з’явилося багато проблем, розв’язання яких вимагало значних коштів. Слід зазначити, що епізодична фінансова допомога надходила на усіх стадіях національного відродження. Лікар М.Папура видав за власні кошти “Енеїду” Котляревського; перше видання Шевченківського “Кобзаря” з’явилося завдяки щедрості П.Мартоса” [5]. В листопаді 1905 р. на кошти і зусиллями родини Шеметів в Лубнах вийшла перша в Наддніпрянській Україні україномовна газета “Хлібороб” [6].

В середині ХІХ ст. духовним осередком українського національного руху був Петербург, де цензура й поліцейські переслідування були набагато менші, ніж у Києві. Багаті українські поміщики В.Тарновський і Г.Ґалаган надали П.Кулішу фонди для заснування української друкарні й видавництва [7]. Завдяки тому в Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань: “Записки о Южной России”, “Чорна рада” П.Куліша, твори І.Котляревського, Г.Квітки, В.Гречулевича та ін. Завдяки своєму родичу Н.Катеніну, який дав на перший український громадсько–політичний і літературно-мистецький журнал “Основа” 20000 крб., редактор В.Білозерський в 1861 – 1862 рр. міг забезпечити фінансову справу видання [8].

Цікаві спогади про життя української колонії в Петербурзі залишив О.Лотоцький, з яких ми дізнаємося і про скупарство П.Пелехина, що дав 45000 гульденів на купівлю дому Товариства ім. Шевченка, а потім затребував їх назад, і про пожертви П.П.Катеринича, заможного землевласника та власника цукроварні на Чернігівщині, що був у Петербурзі нотаріусом і провадив грошові рахунки допоміжного товариства ім.Шевченка, часто поповнюючи недостачу засобів товариства з власної кишені [9].

І.Лисяк-Рудницький пояснює факти підтримки “українства” лише проявом українського територіального патріотизму схильних до консерватизму великих землевласників, що знайшли поле для докладання своїх зусиль в інституціях земського місцевого самоврядування, в фінансовій підтримці української культури і контактах з поміркованими елементами руху громад (як наприклад, Ґ.Ґалаган, В.Тарновський, Ґ.Милорадович та ін.) [10].

Імена Г.Ґалагана, Є.Милорадович В.Симиренка, В.Тарновського, Є.Чикаленка належали до історичних та культурних процесів в Україні. Деякі штрихи до портрету цих свідомих українців можна почерпнути із спогадів безпосередніх свідків тих подій. Наприклад, “Є.Милорадович (1832 – 1890) носила український одяг навіть в Парижі, чим викликала неабиякий подив серед багатих парижан і земляків. Прекрасно володіючи французькою мовою, високоосвічена Милорадовичка була центром уваги паризьких літературних салонів. А на батьківщині поступала гордо, не боячись урядових кіл. Вона була на початку 60 – х років діячкою “Громади” та недільних шкіл і першої в Росії безкоштовної жіночої гімназії в Полтаві” [11].

За спогадами актора П.Саксаганського, до них на виставу п’єси “Богдан Хмельницький” раз - у - раз привозили на кріслі за лаштунки В.В.Тарновського. “Він був веселий, не дивлячись на свою хворобу, вітався з нами й говорив: “Приїхав командувати артилерією” [12].

Про барона Ф.Р.Штейнгеля Є.Х.Чикаленко згадує, що хоча він ніколи не навчився говорити по-українські, але щоразу стояв за вживання української мови серед українців і почував себе українцем. “Коли ми одного разу, українці, зібрались у нього в помешканні на нараду про заснування Українського Кооперативного Банку, професор Грушевський, зважаючи на господаря почав свою промову по-московському, Ф.Штейнгель перебив його, завваживши, що тут зібрались українці і тільки він один не вміє говорити по-українські, але все розуміє, а тому просить Грушевського говорити українською мовою” [цит. за:13]. Завдяки активній просвітницькій та краєзнавчій роботі на Волині, барона було обрано заступником голови українського Наукового Товариства в Києві [14].

Окремі свідомі діячі українофільських поглядів приходили на допомогу під час скрутного матеріального становища журналу “Киевская старина”. Коли редактор Ф.Г.Лебединцев шукав інших видавців та постало питання про перенесення журналу до Харкова, була знайдена відповідна людина Б.Г.Філонов, гласний Харківської думи, поміщик і українофіл [15].

Щомісячний історико-етнографічний журнал “Киевская старина”, що мав не менший вплив, чим “Основа”, на культурно-літературний процес і зростання національної свідомості в Україні, об’єднав навколо себе кращі українські наукові і літературні сили того часу. Матеріальну базу “Киевской старини” становила частина коштів, яку через професора О.Ф.Кістяківського передав на розвиток української історичної науки В.Ф.Симиренко. Близько 3000 крб. виділив на видання журналу Г.П.Ґалаган [16]. Інші дослідники серед фундаторів журналу наводять і прізвище В.В.Тарновського, за рахунок якого фактично існувала “Киевская старина” [17].

Тісно співпрацював з журналом Є.Х.Чикаленко, який вважався багатим українським поміщиком, а отже, людиною ні від кого матеріально незалежною (за спостереженнями Ю.Тищенко-Сірого) [18]. Будучи землевласником Полтавської губернії, Є.Чикаленко був представлений Полтавським сільськогосподарським товариством до отримання золотої медалі, запровадженої Комітетом при Московському музеї прикладних знань за низку популярних брошур про сільське господарство (майже 200000 екземплярів), які видав власним коштом на малоросійській та молдавській мовах [19]. На знак вшанування пам’яті про померлу доньку, Є.Чикаленко передав в 1895 р. до редакції журналу 1000 крб. для оголошення конкурсу на підготовку однотомного популярного видання “Історії України” [20]. Завдяки матеріальній допомозі цього мецената побачив світ і унікальний 4-томний “Словарь російсько–український” (1893 – 1898, що був укладений групою вчених на чолі з М.Комаровим) [21].З перших десятиріч ХХст., коли “українське питання” постало в центрі суспільного життя, виникла потреба в україномовній періодичній пресі. В 1905 р. Є.Х.Чикаленко клопотав перед владою про видання в Києві на малоросійській мові щомісячної політико–економічного і літературно–наукового журналу “Нове життя” і щоденної газети “Громадська думка” (потім “Рада”) [22].

За дослідженням І.Старовойтенко, громадський й культурно-просвітній діяч, популяризатор української книжки й «Ради», публіцист Леонід Миколайович Жебуньов (1851-1919), теж шукав джерела фінансування, радив Є.Чикаленко у періоди фінансової скрути та невизначеності звертатися до заможних людей. Зокрема, у 1909 р. написати розлогого, докладного, спільного листа до ще одного видавця «Ради», В.Симиренка, «бо... не можна лягати в домовину, не виправдавши усіх способів до життя, не можна заспокоюватись на тим, що «нація подла», бо ця втіха є втіха, по виразу Шевченка «колод гнилих», а не людей, в душі котрих жевріє охота до життя духовного. Коли нема такої охоти, то лучше й фізично померти, та воно, певне, і дійде до того, коли спробуєте жити на світі без «Ради». Радив Є.Чикаленкові, подолавши «ніяковість», добиватись відповіді від В.Симиренка, написавши йому листа «із найсильнішими аргументами». Л.Жебуньов пропонував писати листи й до інших заможних українців (до сина Ф.Вовка, В. та С.Шеметів, Ю.Тищенка-Сірого, М.Аркаса, П.Пелехина) і заохотити їх до поширення передплати. Запропонував видавцеві поїхати у Катеринослав на з'їзд «земців всего юга России» та виставку у пошуках бажаючих допомогти фінансами. Також шукав кредиторів, які б погоджувалися дати видавцеві кредит під мінімальні відсотки. Ще у 1907 р. порадив редакції писати звернення до читачів, так звані «приводні листи», у яких змальовувати складний фінансовий стан видання і прохати допомогти, і вважав, що «не один раз треба це писать, якомога швидше і жалібніше склавши листа» [23]. Врешті-решт дефіцит видання був відшкодований зусиллями і коштами інших свідомих українців (В.Леонтович дав 5000 крб., М.Аркас – 2500 крб., В.Симиренко – 5000 крб.).

Згодом “Рада” мала всього понад 2000 передплатників і треба було продовжувати шукати заможних видавців, а головне “свідомих і жертовних, які могли б дати на початок свої кошти з певністю, що вони ніколи не повернуться” [24]. Тоді Є.Чикаленко вирішив продати 200 десятин землі в Тираспольському повіті, за яку німці – колоністи давали 325 крб. за десятину, щоб уникнути річної страти за 1906 р. “Рада” видавалася з великими труднощами, які ініціювалися Цензурним комітетом. За статтю “Ще одно пояснення” (серпень 1907 р.) на редактора був накладений штраф. В наступному місяці – новий штраф або декілька діб арешту. Ситуація повторювалася із ріка в рік [25]. Тому видавцю газети Є.Чикаленку приходилося часто міняти редакторів (в 1907 р. редактором був М.Павловський, в 1910 – В.Галевич, в 1911 – В.Яновський, в 1912 – О.Романюк) і сплачувати штрафи з власної кишені. Нарешті з початком Першої світової війни газета припинила своє існування.

З появою на політичній арені український партій, Є.Чикаленко, як зазначав О.Гермайзе, через студентів М.Порша чи О.Скорописа передав партії РУП біля 1000 крб. на видання української газети за кордоном (газета “Селянин” почала виходити у Львові) [26].

Наскільки широко простягалися інтереси Є.Чикаленка, наскільки він мав активну життєву позицію, сильний і бадьорий дух, свідчить епістолярна спадщина цього мецената, його листування з Д.І.Яворницьким, І.Ю.Рєпіним, М.М.Коцюбинським та іншими діячами культури й національно-визвольного руху. В листі до Д.І.Яворницького в 1903 р., Чикаленко прохає підтримати збір грошей на 35 ювілей музичної діяльності М.В.Лисенка, який “на старість нічим незабезпечений”. “Українська суспільність не може ще купівлею творів забезпечити своїх літераторів та музиків; поки ми мусимо будувать се безпечення на філантропії” – так визначав стан справ в меценатстві Є.Чикаленко [27].

Листування Є.Чикаленка з І.Рєпіним торкалося історичної долі України, обговорення злободенних проблем суспільного життя, зачіпало питання про ставлення художника до України, її минулого й сучасного. Так, художник в листі до мецената чітко висловив свій погляд на питання самостійності й незалежності України: “Український народ навчений був гірким досвідом, що самостійно йому не минути лиха” [цит.за: 28].

Відомо 34 листа українського письменника М.М.Коцюбинського до Є.Х.Чикаленка, з яким він познайомився в Одесі під час праці в філоксерній комісії. Там вони були разом членами одеської “Громади”. Фінансову допомогу Є.Чикаленка письменнику можна розглядати як частину давньої щирої дружби між двома невтомними подвижниками на ниві культурно - громадського життя. В квітні 1905 р. М.Коцюбинський дістав 300 крб. від Є.Чикаленка на видання альманаху “З потоку життя”, які надіслав в Херсон компаньйону – видавцю М.Чернявському [29]. В 1909 р. редакція “Літературно-наукового віснику” постановила призначити М.Коцюбинському надзвичайний гонорар за нові праці. “Опріч авансу під оповідання [“Дебют”] у “Віснику” можу рахувати на 300 руб. запомоги. Так торкнула мене за серце ця увага до мене…; увага, у якій брали участь і Ви. Вся сума, разом з авансом, уже дасть мені змогу поїхати за кордон та підлатати здоров’я” – звертається письменник до Є.Чикаленка в листі [30].

В долі талановитого українського письменника приймав участь і інший меценат – В.Ф.Симиренко. М.Коцюбинський в пошуках праці в 1893 р. через посередництво М.Комарова прагнув влаштуватися на роботу в Симиренка [31]. Пізніше, щоб домогтися звільнення з-під арешту під грошову заставу сестри Ольги за революційну діяльність, М.Коцюбинський був змушений продати свій будинок. Закладна на будинок, під яку він одержав кошти у В.Симиренка (1000 крб.), була оформлена на ім’я В.Леонтовича [32].

В.М.Леонтовичу, великоземельному поміщику, що був племінником дружини В.Ф.Симиренка, останній довіряв вести переговори про використання коштів, виділених на доброчинні цілі. Власне відомий український меценат і навернув Леонтовича до українства. Крім цього, В.Б.Антоновичу В.Ф.Симиренко видав довіреність від себе і дружини на право відкривати поточні рахунки, вносити і знімати з них кошти. Таким чином, історик був уповноважений фінансувати всі почини, які він і Громада вважали вартими допомоги [33].

На свою цукроварню В.Симиренко приймав на роботу штундистів, яким адміністративно було заборонено працювати на фабричних підприємствах [34]. Визволившись з-під арешту (за свої агітаційні стосунки з народом і деякі зносини з польськими повстанцями) К.Михальчук став бухгалтером на фірмі “Яхненків-Симиренків”. Після архангельського заслання П.Чубинський теж працював на Городищенському заводі Симиренка [35].

Для підтримки українських видань, допомоги культурно-освітнім закладам і окремим діячам, було утворене “Товариство розвою української науки і штуки”, що існувало в основному на кошти В.Ф.Симиренка [36]. В 1910 р. М.Грушевський сповістив М.Коцюбинського, що товариство ухвалило видати письменнику 500 крб. на нову подорож за кордон на лікування. Згодом, в 1911 р., це товариство призначило М.Коцюбинському постійну пенсію в сумі 2000 крб. і запропонувало йому зовсім залишити роботу в Чернігівському земстві [37].

Як цукрозаводчик та підприємець, В.Ф.Симиренко приймав участь в загальносуспільному житті міста Києва: його прізвище можна зустріти серед жертводавців на будівництво Київського політехнічного інституту [38]. Будучи європейські освіченою людиною, В.Ф.Симиренко своєю винахідницькою працею сприяв інтенсифікації сільського господарства, оскільки запровадив декілька інженерних нововведень в цукробурякове виробництво [39]. Взагалі, як вважає  В.Сарбей, моральні принципи родини Симиренків на той час відрізнялися від принципів більшості тодішніх (а навіть і сучасних) благодійників завдяки безмежній скромності, інтелігентності, відповідальності [40]. Історики та публіцисти ще й досі задаються питанням, як В.Ф.Симиренко дійшов до української національної свідомості, але певно джерела цього треба шукати в його козацько-селянському походженні, певних соціально-педагогічних умовах формування альтруїстичної установки його особистості [див.: 41].

Під кінець життя В.Ф.Симиренко склав цікавий заповіт. Не маючи дітей, він усе своє майно, що оцінювалось тоді до 10 млн. крб., заповів у користування своїй дружині, а по її смерті все майно повинно піти на українські справи, по розпорядженню комітету, у власність якого воно і переходило. Комітет склали  В.Б.Антонович, М.В.Лисенко, В.П.Науменко, М.Ф.Комарь, Л.А.Смоленський, Л.І.Шраг. На той випадок, що по смерті обох Симиренків рідня їх може скаржитися і судитися, щоб одержати спадщину, В.Ф.Симиренко дав у розпорядження комітету 40000 крб. облігацій цінними паперами. Комітет поки що міг розпоряджатися тільки відсотками з тих паперів, що давали 2000 крб. щорічно [42]. Політичний діяч О.Лотоцький порівнював Симиренка з “українським Никодимом, що свою чинність українську переводив не на людських очах і не для людського ока. В тих здобутках національних є певна вкладка, що походила з доброї волі, праці й гроша В.Ф.Симиренка” [43]. М.Грушевський так відізвався на смерть В.Ф.Симиренка: “Страта невіджалована – як одного з тих, чи може одинокого праведника, котрий своєю щирістю викупив гріхи інших” [44].

З щоденника О.Ф.Кістяківського стає відомо, що він отримав гроші на підготовлену ним до видання рукопис “Права, за якими судиться малоросійський народ” власне від В.Симиренка: “Был Симиренко. Вручил 500р. на издание рукописи…От меня отправился к Драгоманову. Кажется, прошено было пособие…” [45].

І дійсно, за підрахунками дослідника Н.Чирикало, переважну більшість сум, які київські громадівці надавали М.П.Драгоманову для виконання ним за їх уповноваженням спеціальної української місії за кордоном, надходили від В.Ф.Симиренка: в липні 1881 – 600 крб., вересні 1882 – 400 крб., березні 1883 – 800 крб., на п. 1884 – 600 крб. [46].

В розділі “Друзі Драгоманова” збірника “Пам’яті Михайла Драгоманова” організатором моральної та матеріальної допомоги М.Драгоманову, дослідник Я.Довбищенко називає М.Ковалевського. Заходами і на кошти, зібрані Ковалевським, тобто завдяки його посередництву, була видана праця Драгоманова “Вольний Союз – Вільна Спілка”. М.Ковалевський зібрав кошти на видання такої важливої праці, як “Історія української літератури в зв’язку з історією культури” [47]. Але, на жаль, прізвища жертводавців не приводяться. На думку І.Лисяк-Рудницького, М.Драгоманов і М.Грушевський, два уродженця Наддніпрянської України, справили на розвиток Галичини найбільший вплив, а та допомога, яку отримував національний рух у Галичині з середньо-східної України дозволила Галичині стати “українським П’ємонтом” [48], центром українського національного відродження.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/17252.html