---

Правова природа вікової осудності

Останніми десятиліттями суспільство зіткнулося із серйозними економічними, політичними, екологічними та соціально-демографічними труднощами, які значною мірою впливають на соціальний розвиток населення. Однією із самих незахищених категорій населення є неповнолітні, які особливо страждають від несприятливих умов життя. Найбільш гострою проблемою української спільноти є проблема алкоголізму, наркоманії, дитячої безпритульності, неналежне виховання дітей, збільшення неблагополучних сімей тощо. Безпритульність неповнолітніх, як негативне соціальне явище, характеризується не тільки відсутністю або зменшеним контролем за поведінкою неповнолітніх, але й достатньо серйозними проблемами в організації виховання в сім’ї, спотворенням позитивної сутності цього процесу. Так, за офіційними даними в Україні безпритульних нараховується близько 140 тисяч, за неофіційними – понад мільйон. За офіційними даними бездоглядні та безпритульні діти в Україні – це  переважно особи шкільного віку – від 6 до 16 років (76%), діти дошкільного віку складають 13%, а підлітки  старше 16 років становлять 11%. Такі діти не відвідують навчальних закладів, не отримують необхідного виховання, багато з них вживають алкоголь, наркотичні речовини, ведуть аморальний спосіб життя. Зазначені негативні факти впливають на загальний розвиток, на поведінку неповнолітнього і, як правило, вона є негативною і  переростає у злочинну. Ця категорія неповнолітніх часто за своїм психічним розвитком не відповідає своєму хронологічному віку, але це не завжди пов’язано з медичними факторами (психічними захворюваннями), а може виникнути унаслідок соціальних факторів (наприклад, так званої „грубої педагогічної занедбаності”, неправильного виховання дитини тощо).      

Останнім часом в Україні спостерігається суттєве зростання правопорушень та злочинності серед неповнолітніх, серед яких значна кількість осіб із певним  відставанням у розумовому та психічному розвитку. Тому, диференціація кримінальної відповідальності осіб із різним рівнем психічної і соціальної зрілості є актуальною для реалізації принципів справедливості, гуманізму, індивідуалізації відповідальності та покарання – основних  у вітчизняному праві [147, с. 138].

Особливостями кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб із затримкою у психічному розвитку  займалися  такі вчені, як  В.Н. Бурдін,                 А.В. Безруков, А.А. Васильєв, Т. Гончар, Н.Д. Гомонов, О. Левендаренко,                Е.О. Марковичева, Г.В. Назаренко, К. Неткачьов, Н.А. Орловська,                            Г.М. Омельяненко, А.В. Рагулін, Е.А. Пащенко, Л. Палюх, А.І. Ситникова,           О.Д. Ситковська,  Я.І. Соловій, Е.І. Цимбал, С.С.Яценко, О.О. Ямкова та  ін. 

Незважаючи на актуальність та практичне значення питання кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб, що мають відставання у психічному розвитку, вітчизняний Кримінальний Закон України це питання чітко не регулює, що можна вважати прогалиною діючого кримінального законодавства, тому такі неповнолітні підлягають кримінальній відповідальності нарівні з неповнолітніми особами, які мають нормальний розвиток. 

Як у вітчизняній, так і зарубіжній доктрині кримінального права, тривають дискусії  щодо правової природи встановлення у неповнолітнього відставання у психічному розвитку, що не пов’язано із психічними розладами та психічними захворюваннями, яке знижує здатність до усвідомлення під час скоєння злочину. Неузгодженість цього питання, у першу чергу, породжує різні термінологічні  визначення, через які науковці намагаються показати правову природу цього явища.    

Так, ряд науковців вважають, що зазначену проблему необхідно розглядати у межах інституту вини. Наприклад, Л. Палюх, критикуючи позицію З.А. Астемірова щодо правових наслідків встановлення у неповнолітнього відставання у психічному розвитку, вказує, що такі підлітки не можуть нести кримінальну відповідальність, оскільки відсутня вина [156, с. 206]. Аналогічну думку висловлювали такі науковці, як:  П.С. Дагель [53, с. 18 – 19], Л.А. Андрєєва, Б.В. Волженкін, І.І. Гальперін, І.М. Каз, І.Т. Скворцова, О.П. Чугаєв [27, с.57]. Із аналізу наукових праць зазначених авторів вбачається що на їхню думку, у діях неповнолітніх, які мають відставання у психічному розвитку, не має обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони – вини. У цих дослідженнях висловлюється думка щодо необхідності закріплення спеціальної норми про відсутність вини у діях неповнолітніх осіб, які відстають у психічному розвитку, що не обумовлений психічними захворюваннями [53, с. 18 – 19].

Деякі прихильники цієї позиції вважають, що в такому разі мова йде про  „вікове неставлення” [47, с. 479 – 480] або „вікову невменімість” [254, с. 43; 10, с. 8]. На нашу думку, запропоновані термінологічні визначення не відображають правової природи наявності відставання у психічному розвитку, не пов’язаного із психічними розладами. Так, Р.І. Міхєєв зазначав, що під терміном „невменімість” у науці кримінального права розуміють наявність у діях таких юридичних ознак (протиправність, суспільна небезпека, винність, караність), завдяки яким воно може бути поставлено у вину особі, що його вчинила, і за яке вона підлягає кримінальній відповідальності [124, с. 67]. Необхідно погодитися з думкою Н.Г. Назаренко, який стверджує, що поняття „невменімість” належить  до діянь, вчинених у разі невинного завдання шкоди, а також за обставин, які виключають злочинність діяння [135, с. 117], тобто невменимость – це властивість, яка стосується самого діяння, але не конкретної особи.

Щодо терміна „вікове неставлення”, він також уявляється спірним і потребує додаткової аргументації. У науці немає єдності думок щодо визначення самого поняття „ставлення”. Так, на думку К.Ф. Тиханова, ставлення – це процес встановлення вини та її сутності [223, с. 38].              Р.І. Міхєєв зазначає, що ставлення – це акт поставлення судом осудному суб’єкту у вину вчиненого ним діяння, яке згідно з кримінальним законом є злочином [128, с. 67]. Г.В. Назаренко зазначає, що термін „неставлення” пов’язаний із кримінально-релевантним психічним станом, а не з неповнолітнім віком [136, с. 19; 121, с. 130]. Із наведених визначень вбачається, що такий термін не відображає сутності зазначеного вище правового явища, оскільки за допомогою поняття „неставлення” констатується наявність вини, а не здатність особи усвідомлювати чи не усвідомлювати свою поведінку.    

Виникнення термінів „вікова невменимость” або „вікове неставлення” може бути обумовлено історичними аспектами. Так, у 20-х роках ХІХ ст. неосудність і невменимость не диференціювалися, і тільки з середини  ХІХ ст. вчені почали розмежувати такі поняття, як: „неосудність”, „неставлення”, а також  „невменимость”.

Видається спірною позиція авторів щодо відсутності вини при встановленні у неповнолітньої особи відставання у психічному розвитку, що знижує рівень усвідомлення своїх дій. Відповідно до ст. 23 КК України виною  є психічне ставлення особи до  вчинюваної нею дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [90]. Із змісту цього визначення випливає, що вина указує на психічне ставлення особи до самого діяння (бездіяльності), а в досліджуваному нами  випадку мова йде про сам психічний стан неповнолітньої особи (тобто вона має певні відставання у психічному розвитку), який указує на неможливість повною мірою усвідомлювати нею свої дії.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що не можна змішувати такі категорії, як вина та наявність відставання у психічному розвитку, що знижує рівень усвідомлення особою своїх вчинків.  

Останнім часом в юридичній доктрині висловлюється думка про те, що наявність у неповнолітньої особи відставання у психічному розвитку, яке знижує рівень усвідомлення, необхідно розглядати у межах питань віку кримінальної відповідальності, як ознаки суб’єкта злочину. Цю позицію підтримують такі науковці, як: Г.В. Назаренко [135], Т.О. Гончар [49, с. 69], Ю.А. Малінкіна [111, с. 171], А.А. Прімаченка [184], Н.І. Фелінська [268, с.108], А.Н. Попов [163] та ін. Прихильники цього напрямку вважають, що необхідно ставити питання тільки про відповідність розвитку дитини його віковому періоду, тобто необхідно встановити відповідність хронологічного та реального (психологічного) віку. Свою позицію вони аргументують тим, що відставання у психічному розвитку хоча й не пов’язане з психічними захворюваннями, але може бути настільки суттєвим, що реальний (психологічний) вік неповнолітнього буде меншим за вік, з якого настає кримінальна відповідальність, унаслідок чого підліток не може бути належним суб’єктом злочину. 

Прихильники зазначеної думки пропонують вживати термін „вікова незрілість” [135]. При цьому дехто з них вважає, що немає значення ступінь усвідомлення неповнолітнім своїх дій (бездіяльності), тобто пропонують не піддавати кримінальній відповідальності підлітків, вік яких за документами випереджає психологічний (реальній) вік, навіть тих, хто був здатен повністю або частково усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або міг керувати ними [163, с. 73; 268, с. 115]. На нашу думку, про вікову незрілість можна говорити тільки у тому разі, якщо встановлена невідповідність психологічного віку (реального розумового розвитку) та хронологічного (за документами) віку, але  такі неповнолітні не позбавлені здатності усвідомлювати свої дії. Проте, якщо зазначені відставання у психічному розвитку негативно впливають на рівень усвідомлення або здатність керувати своїми діями під час вчинення злочину, в такому випадку необхідно ставити питання про ступінь та вид осудності неповнолітніх. Такі висновки ґрунтуються на тому, що історично склалося, що здатність та ступень розуміння, а також можливість керувати своїми діями (бездіяльністю) має вираження в юридичному критерії осудності (обмеженій осудності, неосудності). Тому не можна погодитися з тими авторами, які пропонують вживати термін „вікова незрілість” і вважають за необхідне закріпити правові наслідки встановлення лише факту невідповідності хронологічного віку психологічному. Досліджене явище необхідно розглядати не тільки у межах віку, але й осудності. 

Найбільш поширеною думкою у наукових працях є те, що наявність відставання у психічному розвитку, яке необумовлене психічними розладами та захворюваннями, внаслідок чого неповнолітній не може повною мірою усвідомлювати свої дії, необхідно розглядати у межах інституту „осудність-неосудність – обмежена (зменшена) осудність”. Вбачається, що така позиція є найбільш прийнятою, оскільки історично прийнято, що ступінь здатності до усвідомлення, а також фактори, які впливають на таку здатність, розглядаються у рамках понять „осудність” та „неосудність”.

У рамках цього напрямку в юридичній літературі висловлюються різні думки щодо правової природи досліджуваного питання. 

Більшість науковців зазначеного напрямку вважають, що у такому разі необхідно говорити про „вікову неосудність”, зокрема, таку думку підтримують Н.Ф. Кузнецова, А.В. Рагулина, В.П. Каменов та ін. [235, с. 110; 186, с. 9]. Вони вважають, що саме такий термін найбільш повно відображає правову природу зазначеного явища, тобто зазначені автори нездатність (обмежену здатність) усвідомлювати свої дії внаслідок ВПР, не пов’язанго з психічними розладами, ототожнюють з неосудністю. 

Не можна погодитися з такими висновками. Зазначене термінологічне визначення, думається, суперечить загальному вченню про неосудність, яке складалося  протягом тривалого часу. Якщо погодитися з терміном „вікова неосудність” як різновидом неосудності, то необхідно за аналогією виокремлювати два обов’язкових критерії. Традиційно такими ознаками є медичний та юридичний. Із змісту ст. 19 КК України вбачається, що медичний критерій має вираження у наявності хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або  іншого хворобливого стану психіки.

Так, хронічні психічні захворювання охоплюють усі процесуальні психічні захворювання ендогенного (внутрішнього) або екзогенного (зовнішнього) походження, які мають продовжуваний характер та практично невиліковні (маніакально-депресивний психоз, шизофренія, мозкові травми тощо) [113].

Тимчасовий розлад психічної діяльності – це психічне захворювання, що розпочинається раптово, характеризується швидким розвитком, триває відносно недовго і, як правило, закінчується повним одужанням особи (патологічний афект, паталогічне сп’яніння тощо).

Недоумство – це хворобливий стан психіки (вроджений, набутий у ранньому дитинстві або такий, що розвинувся через психічне захворювання), який характеризується неповноцінністю розумової діяльності.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) тощо. Це не психічні захворювання у чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.

Із викладеного випливає, що медичний критерій неосудності обов’язково пов’язаний з наявністю певного психічного захворювання, тобто в особи спостерігається патологія у психіці. Коли мова йде про наявність у неповнолітнього відставання у психічному розвитку, то воно не повинно бути пов’язане із зазначеними психічними розладами, що вказує на відсутність медичного критерію. Однак деякі вчені не згодні з такими висновками і вважають, що відставання у психічному розвитку охоплюється саме медичним критерієм неосудності. Наприклад, В.С. Орлов відставання у психофізичному розвитку (інфантилізм) відносить до медичного критерію неосудності за ознакою „іншій хворобливий стан” [148, с. 15]. Н.С. Лейкіна вважає, що залежно від ступеня такого відставання воно може бути визнано психічним розладом і віднесено до медичних ознак неосудності [104, с. 45 – 46]. 

Деякі науковці висловлюють думку про те, що для усунення прогалин у законодавстві необхідно доповнити законодавче визначення неосудності й включити до медичного критерію – вікову відсталість. Зокрема, таку думку підтримують: Л.І. Глухарьова, Л.М. Карнєєва [671, с. 87], Л.Н. Кривоченко [87, с. 11], Г.М. Міньковський [127, с. 81-82], А.М. Лазарєва [102, с. 43 – 44],                Ю.К. Сущенко [217, с. 72 – 73], С.В. Палубінська  та ін.

Не підтримуючи такої позиції, можна погодитися з Р.І. Міхєєвим, який зазначав, що введення цього критерію до неосудності розширить її рамки. Тоді, прирівняємо психічні захворювання, хворобливий стан з розумовою відсталістю яка не залежить від медичних факторів, що є неможливим [130, с. 22].

Крім того, більшість учених [267, с. 55; 243, с. 69], думку яких дисертант поділяє, вважають, що у цьому разі відставання у психічному розвитку неповнолітніх не може бути віднесено до медичного критерію неосудності, оскільки таке відставання не пов’язано з психічними розладами і не має хворобливого походження, а є більш соціальною категорією. На підтримку таких висновків свідчать положення медичної літератури. У психіатрії затримка психофізичного розвитку на рівні дитячого або підліткового віку має назву інфантилізм [237]. У залежності від походження він поділяється на різновиди: конституціональний і ендокринний. Однак для вікової осудності має значення тільки соціокультурний інфантилізм, який розвивається внаслідок соціальних факторів (наприклад, неправильне виховання в сім’ї). Тому вказане відставання у розвитку неповнолітнього не може охоплюватися медичним критерієм неосудності. 

Не зовсім зрозумілу думку висловлювали Л.М. Карнєєва та                   Г.М. Міньковський, які пропонували неповнолітніх із відставанням у психічному розвитку, що не пов’язане з психічними захворюваннями (внаслідок чого вони не усвідомлювали свої дії під час скоєння злочину), визнавати неосудними [71, с. 104 – 105]. Автори вважали неосудними тільки тих неповнолітніх, які взагалі не усвідомлювали своїх дій під час вчинення суспільно небезпечного діяння – тобто  вказували на наявність тільки юридичного критерію неосудності. Далі вони пояснювали, що для встановлення неосудності неповнолітніх осіб достатньо тільки одного критерію, а саме юридичного (психологічного). Із такою думкою не можна погодитись, оскільки критерії неосудності розроблені не тільки в теорії кримінального права, але і закріплені в законодавстві. Ці критерії є загальними  і стосуються усіх осіб та не можуть відрізнятися в залежності від віку. Тому для встановлення неосудності як повнолітньої, так і неповнолітньої особи, необхідною є наявність двох обов’язкових критеріїв, а саме – медичного та юридичного. 

Незважаючи на те, що термін „вікова неосудність” у науковій літературі набув значного поширення, але він не може розкрити правової природи досліджуваного явища, оскільки відставання у психічному розвитку не можуть бути обумовлені психічними розладами (захворюваннями), тому є відсутнім медичний критерій неосудності, який є обов’язковим для всіх видів неосудності.

Ряд науковців [156, с. 203; 11, с. 38] вважають, що у тому разі, коли неповнолітній у наслідок відставання у психічному розвитку, яке необумовлене психічними розладами, не міг повною мірою усвідомлювати свої дії, необхідно говорити про „обмежену вікову осудність”. Виходячи із запропонованого термінологічного визначення, автори виокремлюють різновиди обмеженої осудності.

Слід зазначити, що в законодавстві деяких зарубіжних країнах ВПР є ознакою обмеженої осудності. Так, ст. 11 КК Швейцарії закріплює поняття  „Зменшена осудність„ – „якщо під час вчинення злочинного діяння особа внаслідок  розладів душевної діяльності або розладу розуміння або в наслідок недостатнього психічного розвитку мала занижену здатність  розуміння протиправності свого злочинного діяння або діяла із розумінням цієї протиправності, суддя може на свій розсуд  пом’якшити покарання” [261, с. 76].

Крім того, розумова відсталість належить до медичного критерію обмеженої осудності й у КК Латвії. Так, відповідно до ч. 1 ст. 14  зазначеного кодексу –„Якщо особа під час вчинення злочинного діяння внаслідок психічних розладів або розумової відсталості не могла повною мірою усвідомлювати свої дії або керувати ними, тобто перебувала у стані обмеженої осудності, то в залежності від конкретних обставин діяння суд може пом’якшити покарання або звільнити таку особу  від покарання” [250].

Так, зазначені норми не мають посилання на певний вік, на якій поширюються ці положення, тому їх дія поширюється, як на неповнолітніх, так і на повнолітніх осіб. Закон не надає тлумачення поняттю, а також не вказує на причини виникнення розладу розуміння і недостатку психічного розвитку (Швейцарія) та розумової відсталості (Латвія), внаслідок яких особа мала занижену здатність розуміння протиправності свого злочинного діяння або діяла із розумінням. Тому слід зробити висновки, що ці відхилення можуть бути не пов’язані із психічними  захворюваннями. Отже, якщо неповнолітня особа скоїла злочин і внаслідок відставання у психічному розвитку, яке не пов’язане з психічними захворюваннями, не була здатна повною мірою усвідомлювати протиправність свого злочинного діяння – вона визнається обмежено осудною і тому підлягає покаранню. 

 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16782.html