Стратегічні пріоритети економічного розвитку України

Термін  «стратегічне управління»  був введений у лексикон науковців та бізнесменів-практиків наприкінці 60-70 років XX століття, коли відбулося зміщення центру уваги менеджерів з внутрішнього середовища підприємства на його зовнішнє оточення для забезпечення своєчасної та адекватної реакції на зміни, що постійно відбуваються. Спроби класифікувати підходи до визначення поняття «стратегічне управління» у роботах [44, 99, 111] та інших науковців, свідчать про те, що такі підходи виникають залежно від цілей дослідження і аспектів розвитку теорії і методології стратегічного управління і їхня кількість практично дорівнює кількості самих визначень.

У контексті данного дослідження у визначеннях поняття «стратегічне управління» доцільно виділити, по-перше, репрезентацію вихідної  ідеєї стратегічного управління – ідеї необхідності врахування взаємозв’язку та взаємовпливу зовнішнього та внутрішнього середовища при визначенні цілей  підприємства.  Тлумачення І.Ансоффом поняття «стратегічне управління» може бути зведене до діяльності, пов’язаної з визначенням цілей і задач організації та забезпеченням взаємовідносин між організацією і зовнішнім оточенням, що відповідає її внутрішнім можливостям і дозволяє залишатися сприйнятливою до зовнішніх вимог [5, 6]. Хіггінс Дж. М. розглядає стратегічне управління як процес управління з метою здійснення місії організації завдяки взаємодії організації з її оточенням [322]. Ця ж вихідна ідея закладена у визначеннях А. Шендела і Р. Хаттена [147], С. Серто і П. Пітера [316], А Чендлера  [269], П. Друкера [67] та багатьох інших, а опосередковано вона присутня практично в усіх визначеннях.

Другий важливий аспект у визначеннях терміну «стратегічне управління» можна умовно назвати структурним, оскільки він акцентує увагу на складових системи стратегічного управління. За А.А.Томпсоном та А.Дж.Стріклендом стратегічне управління - це безперервний процес розвитку компанії, визначення цілей, формування стратегії, здійснення стратегічного плану з оцінкою діяльності, реалізації і корекції стратегій [258]. С. Попов трактує даний термін як підсистему менеджменту організації, яка здійснює весь комплекс робіт професійної діяльності по стратегічному аналізу, розвитку, реалізації і контролінгу стратегії організації [246]. Вказування на складові стратегічного управління присутнє у визначенні М. Портера [175], А.П. Слоана [252], Л. Перрі, Р. Скотта, Н. Смолвуда [327], Д. Пірса і Р. Робинсона [236], Г. Мінцберга [142] та інших. Компіляція сутнісних ознак стратегічного управління, акцентованих у різних визначеннях данного поняття, а також в роботах [244, 245, 250], дозволяє виділити у найбільш загальному вигляді  складові стратегічного управління.

 І, нарешті, третій важливий момент, який проявляється особливо у визначеннях останніх років, це перехід від мікроекономічного рівня до рівня мезо- і макроекономічного. Він зустрічається в роботах Л. Шевчук [279], О. Демидюк і О. Кушнірецької [199], А. Колодійчука [111].

Більшість науковців погоджується з думкою, що центральною ланкою процесу стратегічного управління є розробка стратегії. З часів І. Ансоффа і М. Портера, коли стратегія розглядалася як повністю систематизований процес, що вказує на чітку послідовність кроків і активно використовує аналітичні інструменти і методи, які розглядаються як найкращій спосіб гарантованого досягнення успіху [111, 175], сьогодні тлумачення поняття «стратегія» значним чином урізноманітнилося.

Так Л. Ковальська виділяє 3 наукові підходи до дефініції поняття «стратегія»: політичний, філософський і економічний [106]

А. Колодійчук у роботі [111] виділяє вісім різних підходів і ще сім їхніх різновидів до визначення поняття «стратегія». У контексті даного дослідження особливий інтерес становлять:

• системний підхід, представниками якого можуть вважатися: І. Ансофф [5], М. Круглов [118], О. Віханський [36]. Системний підхід розглядає стратегію як сукупність якісно визначених елементів (кожен з яких забезпечує досягнення загальної мети) які перебувають у зв’язках один з одним, взаємодіючи між собою і утворюючи  складну за організацією цілісність – систему, що визначає напрям розвитку національної економіки [111];
• парадигмальний підхід, який розкривається у пізніших роботах І.Ансоффа [6] і М. Туленкова [261]. Сутність підходу, на думку А. Колодійчука, полягає у визначенні стратегії як сукупності норм, способів, сфер, правил прийняття рішень [111];
• модельний і концептуальний підходи, представниками яких є Г. Мінцберг [142] і Дж. Б. Куїнн [328], визначають стратегію як модель, концепцію (провідну ідею) прийняття управлінських рішень  стосовно досягнення певних цілей;
• економічний підхід, який проглядається у тих же таки Г. Мінцберга і Куинна [142], якщо розглядати визначення стратегії не у методичному аспекті, а в аспекті змісту цілей, на досягнення яких спрямовується стратегія: конкурентні переваги на основі реалізації інновацій, підвищення рентабельності виробництва, якості продукції, раціональне використання ресурсів;
• управлінський підхід, представником якого є А. Чендлер [269] і який проголошує, що стратегія – це встановлення основних довготермінових цілей та напрямів діяльності організації, а також напряму дії і ресурсів, які необхідні для встановлення цих цілей;
• просторовий підхід, прийнятий Л. Шевчук [199], Є. Бойко [23], Ю. Петрунею  [164]. Підхід базується на урахуванні науково-методологічних засад управління просторовим розвитком національного господарства, теоретичних аспектів виникнення територіальних диспропорцій.  

А. Колодійчук наводить узагальнене тлумачення поняття «стратегія» на основі наведених підходів, у якому пропонується розглядати її як систему завдань на основі застосування правил, концепцій, моделей прийняття рішень для встановлення і досягнення довготермінових цілей розвитку національної економіки [111]. У зв’язку зі структурою і змістом стратегічного управління мусимо додати, що стратегія як його ключовий елемент може існувати у рамках доступного ресурсного забезпечення і окреслювати методологічні засади стратегічного планування, програмування і контролю.

Концептуальне визначення стратегічного управління економікою України закладено Указом Президента України «Про Стратегію соціального й економічного розвитку України на 2004-2015 роки «Шляхом європейського вибору» [263].

Визначені Україною довгострокові цілі і пріоритети, закріплені Конституцією України й іншими основоположними державними документами, репрезентують перспективи країни як високорозвиненої, соціальної за своєю суттю, демократичної, правової держави, її інтегрування у світовий економічний процесс як країни з конкурентоспроможною екокономікою, здатної вирішувати найскладніші завдання свого розвитку [263, 208, 296]. Одним з ключових завдань масштабної модернізації національної економіки у трансформаційний період були визначені суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їхнє системне оновлення, перехід до такої моделі системних перетворень, коли саморегулювання поєднується ефективним державним регулюванням. У 2004 році, з прийняттям Стратегії соціального й економічного розвитку України на 2004-2015 роки, було проголошено нову мету стратегічного розвитку країни – «формування сильної держави, активізація її регулювальної функції і водночас здійснення такої політики, яка б не лише зберегла, а й істотно посилила б ринковий вектор розвитку, надала б йому більшої орієнтації на кінцевий результат, забезпечила б реальнее розмежування влади та власності» [263, С. 12]. Досягнення визначеної нової мети потребувало реалізації стратегії випереджального розвитку, яка б могла гарантувати щорічні темпи зростання ВВП на 6-7 % і подвоєння до 2015 року обсягів виробництва як основі відчутного підвищення рівня життя народу і яка передбачала впровадження структурно-інноваційної моделі економічного зростання, інтенсивне технічне і технологічне оновлення виробництва. Базовим принципом державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки проголошено утвердження України як високотехнологічної держави [263, С. 12].

Сьогодні проголошена Стратегією соціального та економічного розвитку України на 2004-1015 рр. чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Європейський Союз як основа стратегічного розвитку держави на цей період і більш віддалену перспективу є досить дискусійним питанням. Разом з тим, при обгрунтуванні напрямів такої інтеграції були визначені найбільш проблемні ділянки економічного розвитку країни, які потребують адекватних рішень незалежно від політичного курсу України. Як зазначається у самій Стратегії, «головним для України на нинішньому ектапі розвитку є не дилемма між інтеграційними альтернативами, а пошук джерел ресурсного забезпечення сталого економічного зросьання , утвердження інноваційної моделі розвитку, підвищення конкурентоспроможності економіки, наближення соціальної сфери до європейських стандартів» [263, С. 24]. Забезпечення сталого економічного зростання і прискореного подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною і державами-членами ЄС має розглядатися, в першу чергу, як завдання щодо досягнення певного рівня добробуту народу і створення і реалізації такої економічної політики держави, яка буде здатна забезпечити цей рівень.

При визначенні основних стратегічних орієнтирів економічного розвитку України, період 2004-2015 рр. був проголошений як етап формування інноваційної моделі розвитку, здійснення прогресивних структурних перетворень в економіці, поглиблення її європейської інтегрованості та суттєвого удосконалення ринкових інститутів, коли політика сталого економічного зростання має замінити діючу на попередньому відрізку часу політику зростання в основному відновлювального характеру. У стратегічній перспективі напрямами досягнення широкомасштабної модернізації економіки України та її динамічного зростання були прийняті:

• створення сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату;
• остаточне утвердження прав приватної власності і забезпечення їхнього надійного захисту;
• створення рівних умов конкуренції;
• створення стійких та ефективних фінансових інститутів та інститутів фінансового адміністрування;
• оптимізація відносин з приватним бізнесом;
• підвищення ефективності і прозорості державного регулювання економіки.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/13629.html