Теоретико-методологічні засади та структурний розвиток нового інституціоналізму

На думку дослідників, незважаючи на широке визнання нової інституційної економічної теорії, досягнення якої були вже тричі відзначені Нобелівськими преміями з економіки, методологія цього напряму залишається мало дослідженою, тобто вона лишається практично не розробленою в якості самостійного об’єкта методологічного аналізу [289, с. 81; 374, с. 58]. Проте подібний аналіз нової інституційної економічної теорії (НІЕТ) представляє значний інтерес для розуміння тенденцій розвитку економічного знання в цілому та парадигми інституціоналізму зокрема.

Генезис та розвиток нового інституціоналізму. Початок нового інституціоналізму поклали, як відомо, піонерні дослідження Р. Коуза         30-х рр. минулого століття. Слід окремо зауважити, що тут і далі для позначення даного вчення послуговуємось терміном "новий інституціоналізм", розуміючи його як синонім вживаної в літературі назви новий інституціоналізм. В даному випадку йдеться не про розбіжності змісту, а про специфіку чи досконалість перекладу, оскільки основоположники даного напряму Р. Коуз [405], Д. Норт [463] для позначення своєї теорії використовують саме словосполучення "New Institutional Economics" (NIE) – новий інституціоналізм (на відміну від старого, вебленівського).

Отже, першою роботою Р. Коуза стала стаття "Природа фірми" (1937), у якій були опубліковані основні ідеї вченого, що викристалізувалися ще у 1932 р. її основні положення дістали подальший розвиток у більш пізній публікації – "Проблема соціальних витрат" (1960).

Загальновідомо, що невелика за обсягом праця Р. Коуза 1937 року була вихідною для становлення нової інституційної теорії. Ця стаття містила стислий виклад загального змісту його аналітичної системи, нового інституційного підходу до природи ринку та фірми, започаткувала теорію трансакційних витрат. З огляду на загальну історію розвитку даного напряму, можна зробити висновок, що стаття по суті відіграла роль засадничої парадигмальної праці, навколо ідей якої згодом поступово стала формуватись відповідна наукова спільнота. Нагадаємо, що генезис парадигми, зазвичай, започатковує вихідна теоретична праця, яка за своїм значенням має науково безпрецедентний характер і здатна формувати навколо висловлених у ній ідей та методологічних принципів нові покоління вчених – прихильників та послідовників [214, с. 17, 34].

Саме такою стала праця Р. Коуза. Але їй судилося відстрочене визнання. З часу виходу цього, за висловом прихильників вченого, "засадничого прозріння" і до початку широкої розробки та популяризації ідей нової інституційної економічної теорії пройшло більш як чотири десятиріччя. Як зауважував сам Р. Коуз, у 40-ті, 50-ті, 60-ті рр. зрідка "статтю цитували в посиланнях, хоч і без якогось помітного ефекту для того, що було написано в тексті" [208, с. 72], вона лишалася "чимало цитованою і мало використовуваною", а її науковий вплив упродовж цього періоду "був незначним або взагалі ніяким" [209, с. 58, 84].

Стан же розробки теорії трансакційних витрат, як і нового інституціоналізму в цілому, у цей час лишався без змін [69, с. 122]. Зважаючи на загальну динамічність розвитку світової економічної теорії у XX ст., такий факт здається вражаючим і парадоксальним. Насправді такий досить тривалий період усвідомлення та сприйняття науковою спільнотою ідей нового інституціоналізму є, з одного боку, зайвим свідченням їх неординарності, а з іншого – ознакою випередження свого часу.

Реального, до того ж стрімкого, розвитку теорія трансакційних витрат дістала лише з кінця 70-х років XX ст., ставши згодом теоретичним ядром широкого кола нових наукових течій, об'єднаних спільною назвою "новий інституціоналізм". З цього часу розпочалася поглиблена теоретична розробка його фундаментальних засад, формування потужного кола прихильників і, нарешті, його оформлення у представницьку та розгалужену наукову течію. Актуалізація нового інституціоналізму, на наш погляд, не випадково припадає саме на другу половину 70-х – 80-ті рр. XX ст. Цей період, як відомо, був позначений загальним неокласичним піднесенням та домінуванням неоконсервативної хвилі, з якою, нарешті, вдало зрезонували ідейно близькі теоретичні розробки нового інституціоналізму.

Найбільший вплив та визнання нового інституціоналізму припадає на останні десятиліття XX ст. Про це красномовно свідчить відзначення Нобелівськими преміями в галузі економічної науки теоретичного внеску ряду його найвидатніших представників: Джеймса Б'юкенена – 1986 р., Рональда Коуза – 1991 р., Дугласа Норта та Роберта Фогеля – 1993 р. (Додаток Е, табл. Е.1). До найвідоміших представників новий інституціоналізму, крім названих, належать також Армен Алчіан, Гарольд Демсец, Кеннет Ерроу, Трауінн Еггертссон, Карл Менар, Денніс Мюллер, Мансур Олсон, Стів Пейович, Річард Познер, Гордон Таллок, Олівер Вільямсон, Джон Уолліс та ін.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15062.html