Загальна характеристика регулювання охорони праці в Європейському Союзі та міжнародний досвід

Сьогодні в європейських країнах увага до питання охорони праці приділяється як з боку держави, так і з боку суб’єктів трудових правовідносин. Це проявляється в установленні правил, техніко-юридичних стандартів, що стосуються вимог до виробничих приміщень, оснащенню запобіжними пристроями верстатів і машин, сидінь для робітників, електро- і вибухобезпеки, змісту й експлуатації парових казанів, захисту від радіоактивного випромінювання, пожежо-безпеки, засобам індивідуального захисту, режиму температури й вологості, стану повітряного середовища, шуму та вібрації, освітленості, питному режиму, їдальням і буфетам, санітарно-побутовим приміщенням і пристроям (туалети, душові, роздягальні і т.п.). Установлено критерії класифікації підприємств за ступенем їх шкідливості для здоров’я працюючих, відповідальність виробників і постачальників виробничого устаткування, норми по навчанню працівників безпечним методам праці [31, с. 216].

Охорона праці спрямована на запобігання травматизму й забезпечення сприятливих виробничих умов. Принцип, що розділяється всіма країнами, які входять в ЄС – відповідність національних систем охорони праці до нових технологій і систем організації праці, що означає визнання зростаючої ролі охорони праці.

Мета цього дисертаційного підрозділу полягає в дослідженні питань правової регламентації охорони праці на підставі розкриття загальної характеристики законодавства Європейського Союзу, а також висвітлення міжнародного досвіду в цій сфері на прикладі правової діяльності Міжнародної Організації Праці та інших органів ЄС.

Законодавство ЄС складається з первинного законодавства, до якого належать: (а) Договір про Європейське Співтовариство вугілля і сталі (1951 p.), (б) Договір про Співтовариство (1957 p.), (в) Договір про Євратом (1957 p.), (г) Конвенція про спільні інститути для цих Європейських Співтовариств (1957 p.), (д) Договір про злиття (1965 p.), (е) бюджетні угоди 1970 р. і 1975 p., (є) Єдиний європейський акт (1986 p.), (ж) Договір про ЄС (1992 p.), (з) Амстердамський договір (1997 р.), (и) Ніццький договір (2001 p.), а також (і) Акти вступу Великої Британії, Ірландії, Данії, Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії, Швеції до ЄС [32, с. 51, 52] і вторинного законодавства (регламенти, директиви й рішення, висновки й рекомендації) [33, c. 126]. У контексті дослідження охорони праці, необхідно відзначити, що, по-перше, кількість вторинних джерел права Євросоюзу набагато більша, ніж первинних, а по-друге, вони містять більш деталізовані норми з охорони праці.

25 березня 1957 р. у Римі було підписано Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (далі – ЄЕС) [34, с. 45]. Своїми нормами він визначив рамки правотворчої діяльності ЄЕС у сфері праці й трудових відносин і встановив норми щодо регулювання праці, котрі стали фундаментом європейського трудового права. Норми ЄЕС торкалися безпосередньо трудової міграції й становища працівників-мігрантів (статті 7, 48 – 51), рівної плати для чоловіків і жінок за однакову працю (ст. 119), техніки безпеки й виробничої санітарії (ст. 118) тощо.

Римський договір зафіксував згоду держав-членів ЄЕС вживати заходів щодо поліпшення умов життя й праці працівників, гармонізації відповідного національного законодавства (ст. 117) і виокремив соціальні питання, що мають першочергове значення для європейської інтеграції. До них належать (а) зайнятість, (б) трудове право й умови праці, (в) запобігання нещасним випадкам і професійним захворюванням, (г) виробнича санітарія, (д) право на асоціацію й колективні договори (ст. 118). Також, серед найважливіших цілей Римський договір проголосив зближення законодавств держав-членів ЄЕС (статті 100, 235).

Стаття 249 Договору про заснування Європейського співтовариства визначила ще один вид законодавства, яке формує своїми нормами трудове право ЄС, а саме вторинного, до якого належать документи, які за своєю сутністю є похідними від первинних, а саме: регламенти, директиви й рішення, висновки й рекомендації. Розглянемо зазначені документи більш детально.

Регламент має загальне застосування, адже є обов’язковим у всіх своїх елементах та пряме – в усіх державах-членах. Регламенти мають бути обов’язково надруковані в офіційному органі Європейського співтовариства – “Журналь офісьель” (Jornal officiеl) і набувають чинності за загальним правилом на двадцятий день після їх опублікування, якщо інше не передбачено в самому акті.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/9434.html