Адаптація трудового законодавства України у сфері охорони праці окремих категорій працівників до стандартів Європейського Союзу

Загальним об’єктом охорони праці є працездатність як специфічна якість особи, тому для трудового права важливе значення має оцінка професійної працездатності особи (якісна характеристика здатності до певних видів діяльності та кількісна характеристика допустимих обсягів навантаження). Це дає можливість обмежити для конкретних категорій працівників виконання певних видів трудової діяльності чи знизити трудове навантаження (наприклад, для неповнолітніх, жінок, інвалідів).

Обмеження (заборони) виконання окремих видів трудової діяльності реалізуються як при прийнятті на роботу, так і у процесі здійснення трудової діяльності особи (наприклад, за наслідками медичних оглядів окремих категорій працівників тощо). Зниження трудового навантаження може виявлятися в установленні певного режиму праці та відпочинку, зниженні норм виробітку, забороні залучення до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні, виконанні роботи за сумісництвом тощо.

Таким чином, як міжгалузевий інститут охорона праці є цілісною системою норм різної галузевої належності, що регулює спеціальні заходи з охорони здоров’я окремих категорій громадян, зайнятих у сфері праці, від несприятливого впливу виробничих факторів на їх працездатність.

Останнім часом у сфері охорони праці визначаються стандарти вимог, які є обов’язковими для всіх роботодавців, удосконалюється механізм управління національною системою охорони праці, державного нагляду за додержанням законодавства щодо охорони праці в Україні.

Законодавство України встановлює загальні гарантії права на безпечні та нешкідливі умови праці, що надаються всім працівникам, а також передбачає додаткові гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров’я. До таких категорій належать неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо. Тому метою цього підрозділу дисертації є аналіз чинного українського законодавства та його адаптація до стандартів ЄС щодо визначеної категорії працівників.

Рівні права й можливості в одержанні освіти, загальної й спеціальної підготовки призвели до того, що жіноча праця за своєю кваліфікацією зрівнялась з чоловічою. Але крім роботи на виробництві жінки багато сил і часу приділяють домашньому господарству та вихованню дітей навіть за умови, що це повноцінна сім’я, в якій є чоловік. Тому об’єктивно жінка не може нарівні з чоловіком брати участь у суспільному виробництві.

Поширена теорія гармонійного поєднання виробничої праці з материнством є оманливою, оскільки нею приховується експлуатація жінки.

Громадська думка не схильна вважати, що жінка взагалі не повинна працювати в суспільному виробництві. Навпаки, серед виробничих спеціальностей є багато професій, які традиційно вважаються жіночими. Склались галузі народного господарства, де жінки займають чільні місця. Це торгівля й громадське харчування, охорона здоров’я й соціальний захист населення, народна освіта.

Зазначимо, що питанням захисту прав жінок завжди приділялась увага з боку науковців. Зокрема правове становище жінки в аспекті гендерної рівності розглянула О. Р. Дашковська [135], особливості правового регулювання праці жінок, які поєднують роботу з материнством, та його подальше вдосконалення дослідила І. А. Вєтухова [136]. Як бачимо, питання з охорони праці жінок є вкрай актуальними, адже наразі немає достатньої кількості наукових праць, які б всебічно висвітили всі проблеми в зазначеній сфері.

За даними Міжнародної організації праці, з 1980 по 2008 р. економічна активність жінок на ринку праці зросла з 50,2 % до 51,7 %, а активність чоловіків дещо знизилася – з 82 % до 77,7 %. У результаті гендерний розрив за цим показником скоротився з 32 до 26 процентних пунктів.

Зростання активності жінок на ринку праці відзначений у всіх регіонах ЄС, за винятком двох – Центральної і Південно-Східної Європи (не члени ЄС) та СНД і Східної Азії. Найбільший прогрес відзначено в країнах Латинської Америки й Карибського басейну, і все ж майже в усіх регіонах останнім часом прогрес сповільнився. Самий високий приплив жінок на ринок праці був відзначений у 1980-х – початок 1990-х років.

При цьому зросла частка жінок серед найманих працівників – з 42,8% у 1999 р. до 47,3 % у 2009 р., а їх частка серед працівників з нестабільною зайнятістю (vulnerable employment) за той же період знизилася з 55,9 % до 51,2 %. [137].

Становище жінок на ринку праці на пострадянському просторі теж викликає занепокоєння. Українські експерти стверджують, що перехід до ринкової економіки приніс жінкам “недостатнє представництво на рівнях прийняття рішень, високий рівень безробіття та повернення традиційних стереотипів стосовно ґендерних ролей” [138, c. 11].

С.В. Поленіна справедливо відзначає, що економічна криза, скорочення числа робочих місць, зниження попиту на робочу силу при одночасному формуванні ринку праці загострили для багатьох жінок проблему участі в суспільному виробництві. Науковець пропонує здійснити перехід від заборонного характеру законодавства про охорону праці жінок до дозвільного, і з цією метою скасувати норми, які обмежують працю жінок у нічний час, надурочні роботи й відрядження жінок-матерів, що обмежують застосування праці жінок на важких і шкідливих роботах. Тим самим, на думку вченого, жінкам буде надана свобода вибору [139, c. 27].

Не можна погодитись з такою думкою, адже враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, українське законодавство про працю передбачає низку обмежень у виконанні певних робіт, а на деяких роботах установлює жінкам пільги й переваги. Для держави обидві соціальні функції жінки – робота в суспільному виробництві й материнство – є важливими. Яку з цих функцій виконувати, має вирішити сама жінка. Якщо жінка вирішила присвятити себе сім’ї, вихованню дітей, то це заняття повинно визнаватись суспільно корисним і давати право, за певних умов, на матеріальне забезпечення [140, c. 384, 385].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/9434.html