Румунська окупація Буковини

Під час Першої світової війни Буковина постраждала не тільки внаслідок бойових дій, які тут мали місце (три рази переходила із рук в руки воюючих сторін), але і внаслідок дипломатичної боротьби Австро-Угорської та Російської імперій, які у пошуках союзників перетворили її у «розмінну монету». Це все викликало невдоволення у мешканців краю та дало поштовх для відродження національних рухів українців та румунів [462, с. 29–30]. Виснажена війною Австро-Угорська імперія, незважаючи на посилення каральних заходів, вже не могла належним чином протидіяти їм. Намагаючись, урегулювати дану ситуацію австрійський імператор Карл I підписав 16 жовтня 1918 р. Маніфест до народів монархії, пообіцявши утворити у її складі національні автономні утворення [324, с. 172; 502, с. 49]. Але події, які відбувалися на фронтах у середині осені 1918 р., віщували неминучу поразку Габсбурзької імперії у Першій світовій війні. Такий розвиток подій та знесилення австрійської влади на місцях надав можливість з більшою силою активізуватись національним рухам українців і румунів у жовтні-листопаді 1918 р. за реалізацію свого права на самовизначення.

25 жовтня 1918 р. представниками українців був створений Український крайовий комітет Буковини на чолі з О. Поповичем у складі понад 30 представників [325, с. 828, 991]. А 27 жовтня 1918 р. (а не 27 березня 1918 р. як вказують австрійський дослідник X. Хофбауер і румунський – В. Роман) [389, с. 47] представниками румунів була створена Румунська національна рада [309, с. 67–68; 325, с. 820].

Фактично встановилося тривладдя, тому що діючий ще тоді президент краю граф Й. Ецдорф відмовився зректися влади на користь будь-якої із сторін, які заявили про свої права на самовизначення, відзначивши, що зробить це тільки із приходом військ Антанти [316, с. 321; 459, с. 211]. Його дії були зрозумілими, бо тільки так можна було уникнути конфлікту між представниками українців і румунів, які не могли знайти спільної мови з питань поділу влади на Буковині.

3 листопада 1918 р. у Чернівцях з ініціативи Українського крайового комітету відбулося Віче, у якому взяло участь від 8 до 10 тис. осіб. На ньому було проголошено: «…про встановлення української влади на Буковині та об’єднання української частини Буковини із Україною. Місто Чернівці, відтак політичні повіти Заставна, Кіцмань, Вашківці та Вижниця цілі, а Чернівецький та Серетський повіти за виїмкою громад[1], вказаних із двох останніх переписів як переважно румунські; вкінці ті громади Сторожинецького, Радівецького, Сучавського і Кімполунгоського повітів, у котрих два останні переписи виказують українську більшість – творять окрему від румунської частини краю українську територіальну область» [348, с. 52]. Також краєве віче висловилось за потребу «виготовити конституцію для української області бувшої австрійської держави… на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього (тобто – прямого) голосування», чим було визнано і рівноправність національних меншостей на території краю», що свідчить про бажання українців краю за допомогою компромісу розв’язати національні проблеми на Буковині [348, с. 18–19; 366, с. 307]. Віче висловило протест проти рішення, прийнятого 27 жовтня 1918 р. Румунською національною радою, за яким уся територія Буковини мала перейти до Румунії, чим «брутально нехтувався принцип самоозначення народів», які мешкали на території краю. Тому з метою недопущення цього учасники Віча закликали буковинську делегацію Української Національної Ради перебрати управління українською частиною краю. Такий розвиток подій та втрата 2 листопада зв’язку із Віднем змусили графа Ецдорфа відновити перемови із представниками від українців і румунів з метою дипломатичним шляхом вирішити конфлікт про поділ влади у краї. Але це не дало ніякого результату. Причиною стало небажання радикально налаштованих представників Румунської національної ради погодитися на поділ влади у краї за етнічним принципом, а м. Чернівці залишити у спільному управлінні (4 листопада 1918 р. граф Ецдорф на зустрічі із представником румунів Флондором запропонував йому взяти управління у краї разом із представниками українців, але той відмовився, заявивши, що територія Буковини не може бути поділена [429, с. 14]) [316, с. 307].

6 листопада 1918 р. граф Ецдорф з ініціативи представників українців краю на чолі із О. Поповичем (які ще 5 листопада 1918 р. узяли під свій контроль приміщення жандармерії, пошти, телеграфу, залізниці [429, с. 16]) офіційно передав управління Буковиною представникам від українців і помірковано налаштованих румунів, серед яких був представник Румунської національної ради та депутат Австро-Угорського парламенту А. Ончул [325, с. 821–822]. Процес передачі влади у краї представникам українців і румунів відбувся мирним шляхом, а не військовим, як це намагаються представити сучасні румунські дослідники історії Буковини міжвоєнного періоду Р. Економу та Д. Хренчук [437, с. 170]. Про офіційність факту передачі влади на Буковині представникам українців та румунів свідчить підписаний того ж дня президентом краю і депутатами Австро-Угорського парламенту (І. Семакою, М. Спинулом, А. Ончулом) урядовий протокол [348, с. 16–17, 120–121]. У даному протоколі А. Ончулом зазначено, що він готовий передати «владу на Буковині представникам румунської та української національностей, особливо тим представникам, які згідні прийняти владу на основі взаєморозуміння» [429, с. 143]. Комісаром від українців обрали О. Поповича, а від румунів – А. Ончула для румунських повітів. Місто Чернівці залишалось у спільному управлінні, комісаром тут було призначено О. Безпалка, а його заступником мав стати румун. Про це було опубліковано відповідний маніфест українською, румунською і німецькою мовами. Наступного дня службовці краю склали службову присягу перед представниками новоустановленої влади (службовці української частини краю – главі української адміністрації О. Поповичу, службовці румунської частини краю – главі румунської адміністрації А. Ончулу).

Такому розвитку подій намагалася протидіяти Румунська національна рада на чолі із Я. Флондором та Д. Бежаном, яка була проти поділу Буковини за етнічним принципом [305; 183, с. 3]. З метою встановлення румунської влади у краї та під приводом відновлення правопорядку і подолання анархії представники Румунської національної ради попросили 2 листопада 1918 р. військової допомоги у румунського короля та уряду [435, с. 73]. Представник Румунської національної ради В. Боднареску на прохання Я. Флондора перетнув кордон з Румунією поблизу Маморніци (Дорогойський повіт) і прибув до Ясс. Там він зустрівся із главою уряду Румунії А. Маргіломаном, який пообіцяв прислати на Буковину підрозділ жандармерії [437, с. 175]. Вже 3 листопада 1918 р. А. Маргіломан, посилаючись на отримані відомості про події, які відбувалися на Буковині, та з метою недопущення поділу краю на дві частини, з власної ініціативи, не погоджуючи це попередньо із відповідними міністрами та королем Румунії, розпорядився: «…Хай прикордонні війська візьмуть під свій контроль міста Сучаву та Іцкань і забезпечують там охорону правопорядку та населення» [429, с. 84].

5 листопада 1918 р. А. Маргіломан для отримання підтримки та узаконення його розпорядження про введення військ на територію Буковини відправив міністру закордонних справ Румунії П. Карпу телеграму до Бухареста, в якій зазначалося: «Прошу Вашої допомоги для термінового повідомлення міністру Дембліну, про те, що Румунські національні збори від 27 жовтня 1918 р. у Чернівцях, а також населення Сучави, Ушканю, Гура Гуморулуй наполегливо домагаються протекторату від Румунії. Ми розпорядилися використати силу та віддали відповідне розпорядження військам підготуватися до вступу в Буковину для порятунку населення. Верховна влада імперії покинула край напризволяще, через що поліція згорнула боротьбу з анархією, яка захоплює край» [517, с. 84]. Я. Флондор просив військової допомоги у кількості 10 тисяч військових з метою «позбавлення Буковини від українських загарбників, у іншому випадку він змушений буде залишити Буковину» [429, с. 176].

Румунський уряд того ж дня схвалив відповідне рішення про введення військ на територію Буковини, розуміючи, що це єдиний можливий спосіб установити румунську владу на всій території Буковини без підтримки від місцевого населення. А вже 6 листопада 1918 р., незважаючи на проведення політичних реформ у Румунії та призначення нового прем’єр-міністра генерала Г. Коанде, було оголошено про мобілізацію 8-ї дивізії на чолі з генералом Задіком для надання підтримки національному конгресу Буковини. Того ж дня румунські прикордонники 5-ї роти на чолі із майором А. Іонеску отримали наказ протягом ночі взяти м. Сучаву, що було успішно виконано до 5 год. ранку наступного дня.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/9646.html