Юридичне оформлення анексії Буковини Румунією

Після захоплення території всієї Буковини постало питання про легітимізацію встановлення тут румунської влади. Для того, щоб надати видимість «законності» даному загарбницькому акту, Румунська національна рада 28 листопада 1918 р. скликала у Чернівцях Генеральний конгрес Буковини, до участі в якому були запрошені представники всіх національностей краю [184, с. 9; 323, с. 405]. Намагання румунських істориків довести, що на конгресі були представлені всі національності краю, не відповідають дійсності. Згоду взяти участь у конгресі дали представники поляків і німців краю, а представники української та єврейської громад відмовилися від цього.

Основним питанням на конгресі було узаконення приєднання Буковини до Румунії. Підсумком засідання конгресу стало прийняття рішення про «злуку з королівством Румунії Буковини, без кондицій (умов) і назавжди у своїх старих кордонах по Черемош, Колячин і Дністер» [316, c. 321; 449, с. 29–30]. Конгрес зі свого складу обрав делегацію з п’ятнадцяти осіб, яка того ж дня виїхала до Ясс, де перебував король, щоб подати йому прийняте рішення «Про об’єднання Буковини з Румунією». У цей самий день представники Генерального конгресу Буковини відправили телеграму раді міністрів Румунії з проханням «прийняти під свою опіку визволену Буковину» [402, с. 186–187]. Щоби заручитися міжнародною підтримкою та узаконити анексію українських земель, такого роду телеграми були відправлені італійському, великобританському та французькому урядам. У телеграмах зазначалося, що «…населення Буковини, на підставі права на самовизначення, одноголосно прийняло рішення про злуку території Буковини з королівством Румунії» [402, с. 188]. Але треба сказати про те, про що не бажає говорити більшість румунських істориків, а саме: про нелегітимність прийнятого на даному конгресі рішення. Це пов’язано з тим, що без участі офіційних представників від українців та євреїв краю конгрес не був уповноважений вирішувати долю краю. Та, на жаль, у подальшому ніхто на це не звернув уваги [437, с. 178, 184–185].

Наступними кроками внутрідержавної легітимізації приєднання Буковини до королівської Румунії стало прийняття відповідних нормативних актів королем і парламентом. 19 грудня 1918 р. прийнято декретозакон* № 3344 про приєднання Буковини до Румунії, де зазначалося, що «Буковина, в цілісних кордонах, які чекали історичної долі, є і залишатиметься невід’ємною частиною Румунського королівства» [447, с. 34]. А 29 грудня 1919 р. новообраний румунський парламент першочергово на початку своєї роботи прийняв закон про ратифікацію декретозакону 1918 р. про приєднання Буковини до Румунії [328, с. 555]. Королем цей закон був промульгований[1] 31 грудня 1919 р.

Внутрішнє узаконення приєднання Буковини та інших територій до Румунії вимагало міжнародного визнання, на що й було спрямовано основні дипломатичні зусилля. Першим кроком стала відмова Румунії від Бухарестського договору 9 листопада 1918 р., укладеного між нею й Антантою у серпні 1916 р. Розірвання зазначеного договору стало єдиним можливим кроком для Румунії втілити в життя свої плани щодо приєднання всієї території Буковини, бо цей договір обмежував права Румунії на буковинські землі лише до р. Прут [250]. Досягнути своєї мети для Румунії було неважко, адже вона отримала після війни підтримку більшості держав-союзниць (Франції, Англії, США тощо) [231]. Міністр закордонних справ Великобританії А. Бальфур пообіцяв повну підтримку Румунії на Паризькій мирній конференції з боку свого уряду. З такою ж декларацією 6 листопада 1918 р. на підтримку узаконення приєднання до Румунії нових територій виступили представники США [332, с. 56; 418, с. 8]. Така підтримка державами Антанти королівської Румунії пов’язана з визнанням її своєю союзницею та однією із найбільш постраждалих внаслідок війни країн.

Вирішення подібних конфліктних територіальних питань після закінчення Першої світової війни покладалося як одне із завдань на Паризьку мирну конференцію, яка розпочала свою роботу 18 січня 1919 р. [405, с. 194]. У її діяльності взяли участь 32 делегації від різних держав-учасниць. Згруповані вони були у делегації від великих країн (з необмеженими інтересами) та делегації від малих країн (з обмеженими інтересами), а кількісний склад їх делегацій коливався від однієї до п’яти осіб [322, с.163; 502, с. 76; 429, с. 92]. Румунію віднесли до малих країн. Учасницею Конференції французький уряд визнав її 30 грудня 1918 р. а уряд США – 16 січня 1919 р. Інтереси Румунії на мирній конференції представляли два делегати (хоча вона претендувала на більше місць). Рішення про це було прийнято верховною радою Паризької мирної конференції 23 січня 1919 р. [407, с. 271; 418, с. 8]. Румунська делегація відразу почала інформаційно-агітаційну роботу для отримання міжнародної підтримки. Так, у Парижі 20 січня 1919 р. румунські делегати оприлюднили меморандум, у якому стверджувалося, що «…від Румунії 150 років тому виокремлено частину Молдавського краю і віддано Австрійській короні… в результаті дипломатичних комбінацій під назвою – Буковина…» [492, с. 23]. У меморандумі підкреслювалося також, що «австрійська адміністрація всіляко намагалася зменшити румунську частину населення, сприяючи заселенню українського елементу, який постійно прибував на ці землі, але становив меншість». Як підсумок, у меморандумі до Паризької мирної конференції румунські представники «просили міжнародного визнання приєднання всієї Буковини до Румунії, як етнічних румунських земель» [449, с. 56]. Насправді, відомості, оприлюднені представниками румунської делегації у меморандумі, не відповідали дійсності, бо українців на Буковині було більше, ніж румунів. Про це свідчать висновки проведеного перепису населення Буковини у 1910 р. [316, с. 426].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/9646.html