Вищі органи державної влади Румунії у міжвоєнний період

Утвердження румунської влади на анексованих нею у 1918 р. територіях, серед яких була й Буковина, розпочалось із поширення юрисдикції вищих органів державної влади на нові провінції. Організація та діяльність вищих органів державної влади королівської Румунії регламентувалася на той час румунською Конституцією 1866 р. (створеної за зразком бельгійської Конституції 1831 р.), котра зазнала суттєвих змін у 1917–1919 рр. [499, с. 385]. Вона діяла до 29 березня 1923 р., тобто до прийняття нової Конституції Румунії. Та була майже ідентична старій, якщо не враховувати несуттєвих змін, що стосувались організації діяльності вищих органів державної влади та розширення комплексу прав і свобод громадян.

Конституція Румунії 1923 р. складалася з восьми розділів (1. «Про територію Румунії», 2. «Про права румунів», 3. «Про державну владу», 4. «Про фінанси», 5. «Про збройні сили», 6. «Загальні положення», 7. «Про перегляд конституції», 8. «Перехідні та додаткові положення») та 138 статей [478, с. 65].

Румунія проголошувалась унітарною державою, а її територія – недоторканною (ст. 1). Також передбачався поділ території на повіти, які, у свою чергу, поділялись на громади у кількості, що мали визначатися спеціальними законами про адміністративно-територіальний устрій.

У березневій Конституції другий розділ був присвячений правам та свободам громадян Румунії, що проголошувалися непорушними та мали дотримуватися всіма представниками вищих і місцевих органів державної влади. Так, стаття 5 гарантувала рівність усіх перед законом незалежно від національності, мови, віросповідання та соціального походження. Також декларувалось рівність прав чоловіків і жінок, за винятком політичних, регламентація яких мала встановлюватися спеціальними законами.

З особистих прав і свобод були закріплені: право на життя (застосування смертної кари заборонялось, крім винятків, передбачених Військовим кримінальним кодексом, і тільки під час війни (ст. 16)); право на свободу й особисту недоторканність (ст. 11); право на недоторканність житла (ст. 13); право на таємницю листування та телефонних розмов (ст. 27); право на свободу віросповідання (але у ст. 22 зазначалося, що православна та греко-католицька віра – румунські релігії…).

Серед політичних прав, гарантованих Конституцією, були такі: право брати участь у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування; право на об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 29); право на свободу проведення зборів (ст. 28). Іноземці позбавлялися політичних прав.

Із соціально-економічних прав і свобод були закріплені права на придбання та відособлення майна (ст. 17), свободу вибору професії (ст. 21) тощо. Тільки румунські громадяни та натуралізовані іноземці мали право власності на нерухомість у селах, всі інші цього права позбавлялися (ст. 18). Статтею 15 заборонялася конфіскація майна.

Серед культурно-духовних прав і свобод було закріплено право на освіту (вперше передбачалась обов’язкова безкоштовна загальна початкова освіта для громадян Румунії у державних навчальних закладах (ст. 24)) і свободу літературної та наукової діяльності (ст.ст. 25–26).

Насправді гарантовані Конституцію права та свободи на практиці мали лише декларативний характер (найбільше утискались і порушувались права представників національних меншин, що майже повністю обмежувало їх участь у реалізації свого права на народовладдя).

Конституціями 1866 р. та 1923 р. (розділ 3) джерелом влади у Румунії був проголошений румунський народ, який мав можливість здійснювати її тільки шляхом делегування своїх владних повноважень вищому представницькому органу (національним зборам) і королю [397, с. 355]. У конституційному законодавстві королівської Румунії було закріплено демократичну структуру влади, з поділом її на три гілки: виконавчу, законодавчу та судову [369, с. 505]. Але у конституційних актах досліджуваного періоду не визначалась форма державного правління Румунії. Досліджуючи чинне тоді конституційне законодавство, можна зробити висновок, що це була конституційна монархія. Деякі науковці того періоду визначали її як парламентську монархію, але це дискусійне питання, беручи до уваги той факт, що більшість владних важелів належали саме королю [397, с. 82–83].

Король займав центральне місце в системі вищих органів державної влади Румунії. Перед вступом на престол він був зобов’язаний присягнути на спільному засіданні представників обох палат парламенту у вірності румунському народу, дотриманні Конституції та румунських законів. У його руках були сконцентровані засоби впливу на всі органи влади. Стаття 39 Конституції 1923 р. закріпила положення про те, що виконавча влада належить королю [499, с. 386]. Особа короля оголошувалась недоторканною. Акти, видані королем, мали бути контрасигновані відповідним профільним міністром. Він, а не король, потім і ніс відповідальність за контрасигнований ним акт. Законодавство Румунії наділяло короля такими правами:

– санкціонувати й обнародувати закони;

– призначати та відкликати міністрів;

– призначати посадових осіб до органів державної влади;

– представляти державу у міжнародних відносинах та укладати від її імені договори;

– скликати позачергові сесії парламенту, відкривати та закривати їх;

–достроково припиняти повноваження парламенту (міг розпустити як обидві палати, так і тільки одну, але нові вибори мали проводитись упродовж двох місяців, а новий парламент мав розпочати свою роботи за три місяці);

– присвоювати вищі військові чини;

– карбувати монету;

– здійснювати амністію та помилування [328, с. 567].

Король був уповноважений видавати законодекрети. Вони мали силу закону та могли вносити зміни до законів. Видавалися законодекрети королем у виняткових випадках, зокрема тоді, коли парламент був недієздатним, або у міжсесійний період [397, с. 361]. Король був головнокомандувачем збройних сил.

За міжвоєнний період у Румунії на монаршому престолі побували три королі. До 1927 р. на престолі був король Фердинанд, за якого майже завершився процес об’єднання Румунії та румунізації анексованих територій. Правонаступником Фердинанда мав стати його син Кароль, оскільки, згідно із румунським законодавством, право престолоспадкування передавалося тільки по чоловічій лінії. Але він відмовився від престолу та виїхав за кордон у 1925 р. Тоді правонаступником Фердинанда на спільному засіданні обох палат 4 січня 1926 р. був оголошений неповнолітній син Кароля принц Міхай, який посів престол після смерті Фердинанда у 1927 р. При королі Міхаї, згідно із діючим тоді законодавством, було створено регентську раду у складі трьох радних. На регентську раду покладався обов’язок допомагати неповнолітньому королю у вирішенні державних справ.

За правління короля Міхая у Румунії розпочалися реформи, спрямовані на децентралізацію влади у державі. Такий розвиток подій не влаштував більшість націоналістично налаштованих румунських політиків того часу, що стало причиною початку активної боротьби за повернення до престолоспадкування Кароля. За підтримки більшості політичних лідерів того часу Кароль 8 червня 1930 р. був проголошений королем Румунії [515, с. 103].

Правління Кароля залишається одним із найдискусійніших в історії Румунії, але одне очевидно: з його приходом на престол почали зникати і так крихітні прояви демократії, встановлюється справжнє домінування королівської влади. Вибори до парламенту 1937 р. дали можливість Каролю розпочати боротьбу за верховенство влади короля. Цього він досягнув завдяки слабкому уряду та схваленні шляхом плесбіциту 24 лютого 1938 р. нової Конституції (проект даного акту був розроблений університетським професором права І. Міческу) [326, с. 27–30, 54]. Плебісцит був фарсом, за його проведенням стежили представники каральних органів, а голосування здійснювалось спочатку вербально і лише потім фіксувалось письмово у присутності представників комісії, що позбавляло виборців права самостійного вибору через побоювання можливих переслідувань. Про це свідчать підсумки плесбіциту. Із загальної кількості виборців 4303064, що взяли участь у голосуванні, за проект нової Конституції проголосувало 4297581 виборців, а проти – 5483 (0,13%), хоча насправді противників проекту було набагато більше [515, с. 17]. Нова Конституція була промульгована Каролем II 27 лютого 1938 р. і надрукована у «Офіційному Віснику» (Monitorul Oficial) 28 лютого 1938 р.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/9646.html