Потенціал діаспорних мереж та механізми їх використання для соціально-економічного розвитку держави походження

Світові масштаби міжнародної трудової міграції сьогодні свідчать про те, що вона стає чинником формування нового глобального порядку. Різке зростання темпів міграції [313] відбувається одночасно з консолідацією мігрантів, інституціоналізацією їх товариств та організацій. Це змушує науковців говорити про так звану «діаспоризацію світу» як один з найбільш імовірних сценаріїв розвитку людства, адже роль діаспор та їх вплив у світі постійно зростає [38].

Серед науковців існує певна дискусія щодо визначення терміна «діаспора» [17; 38; 57; 170]. У зв’язку з постійними деформаціями, що виникають у світовій міграційній системі, термін «діаспора» також змінюється. У часовому розрізі можна прослідкувати еволюцію поглядів науковців щодо трактування поняття «діаспори» [22], однак, ми не будемо на них детально зупинятися і зазначимо, що у даній роботі під «діаспорою» розуміємо перебування етнічних одиниць за межами території їх походження, які зберігають свою національну ідентичність та усвідомлюють генетичний чи культурний зв’язок з цією територією.

В умовах активізації глобалізаційних процесів, які призвели до структуризації діаспорних осередків, виник термін «діаспорна мережа». Є. Кузнєцов трактує діаспорну мережу як «… самоорганізовані групи колишніх емігрантів» [211, c. viii]. Схоже тлумачення цього терміну знаходимо і в українських науковців, зокрема Ю. Е. Лагутов визначає діаспорну мережу як «… сукупність організаційних та інституційних форм діаспорного буття, які пов’язані між собою глобально-комунікативними та міжособистісними зв’язками» [43, c. 5]. Сьогодні цей термін набуває великого поширення особливо серед західних науковців та дослідників [305].

Під впливом сучасних міграційних процесів трансформуються й структури діаспори. Для міграцій доби початку глобалізаційного процесу поряд з традиційним переміщенням для постійного проживання, характерні ще й інші форми міграції, зокрема трудова міграція, яка сьогодні здійснює істотний вплив на розвиток існуючої діаспори шляхом якісного вдосконалення її складу та географічної диверсифікації діаспорних мереж.

За розрахунками Р. Брубейкера, найчисельнішою у світі діаспорою є китайська – 35 млн. осіб (хоча дані Р. Танга свідчать про 60 млн. [306]), афро-американська налічує 25 млн. осіб, курдська – 14 млн. осіб, ірландська –10 млн. осіб, індійська – 9 млн. осіб, італійська – 8 млн. осіб, єврейська – 8 млн. осіб [203, c. 10-11]. Щодо української діаспори, то, за даними Світового Конгресу Українців (СКУ), вона налічує більше 20 млн. осіб [77], що складає майже 50% населення України. Українська діаспорна мережа сформована з низки українських організацій з понад 30 країн світу, які об’єднані в єдину структуру – СКУ. Однак, існують й інші організації, які знаходяться на етапі встановлення та розвитку, і ще не входять до структурних підрозділів СКУ. Переважна більшість таких організацій сконцентрована в країнах ЄС і сформована з українських трудових мігрантів.

Таким чином, за межами України сьогодні проживає третина усіх українців. Тому на сучасному етапі розвитку нашої держави важливо ефективно використати людський капітал можливостей діаспори, як це здійснюють в інших країнах світу.

Розглянемо теоретичні підходи до формування механізмів використання діаспорних мереж. Дослідники ірландського інституту NIRSA (National Institute for Regional and Spatial Analyses) розробили так зване «Колесо стратегії діаспори» (англ. – Diaspora strategy wheel) та окреслили 10 критеріїв її ефективного функціонування [303]. Стратегія діаспори – точна та систематизована ініціативна діяльність, спрямована на розвиток і управління відносинами між населенням країни походження та її діаспорою. Ця ініціатива є різноплановою: починаючи із чітко формалізованих та структурованих програм, завершуючи проектами з нескладною концепцією та ефективно спланованою імплементацією рішень. «Колесо стратегії діаспори» визначає основні напрямки стратегічної співпраці з діаспорою [303]. Очевидно, на практиці деякі з цих напрямків перетинаються одне з одним. У межах кожного напрямку діяльності визначено набір ключових інструментів і конкретних заходів. Розглянемо найосновніші з них.

1. Формалізація та групування найважливіших соціальних, економічних, культурних, політичних, моральних, екологічних і демографічних проблем, з якими стикається діаспора. Механізм залучення (використання) діаспори повинен враховувати наявність соціально-економічних, політичних та культурних відмінностей між країною-походження та країною проживання діаспори. Тому успішна стратегія діаспори повинна бути адаптованою до цих відмінностей.

1. Чітке розмежування конкретних груп населення, яких слід відносити до діаспори, оскільки від цього залежить вибір стратегії діаспори.
2. Розробка загальної філософії стратегії діаспори і пропагування цієї думки серед зацікавлених осіб.
3. Вибір основних компонент державної політики щодо діаспори, визначення пріоритетних напрямків і раціональність формування нових.
4. Визначення інституційних структур, програм, технологій, які необхідні для налагодження та розвитку відносин з діаспорою [303].

Щодо критеріїв ефективного функціонування цієї стратегії, то можемо виділити наступні:

1. високий рівень централізації, з метою ефективного забезпечення виконання поставлених стратегічних завдань;
2. адекватність у підходах та забезпечення балансу в різних сферах інтересів (наприклад, не надавати економічним інтересам вищий пріоритет за соціальні чи культурні інтереси);
3. наявність взаємної вигоди для обох сторін (для країни походження та діаспори в країні перебування);
4. ефективно налагоджений зв’язок з діаспорою, який надає більше можливостей застосовувати її знання та навички;
5. чітке окреслення поняття «діаспори», з метою уникнення расизму в національному, соціальному, економічному та культурному проявах;
6. поінформованість діаспори з майбутньою стратегією (бажано, щоб діаспора була співавтором у процесі творення стратегії);
7. прозорість та чіткий виклад;
8. індивідуальність країн у підходах до розробки форми взаємодії з урахуванням власних історичних, соціальних, культурних, економічних та політичних потреб, а також історично закладених способів організації діаспори;
9. поширеність у міжнародній практиці та діаспорних інформаційних мережах [303].

Значного поширення сьогодні набуває теорія «діаспорної мережі знань» (англ. – Diaspora Knowledge Network), яку дослідники почали виділяти, аналізуючи міжнародні мережі знань, під якими розуміють – систему скоординованих досліджень, поширення їх результатів, інтелектуальний обмін та фінансування через державні кордони [271, с. 14]. Протягом останнього десятиліття групи висококваліфікованих мігрантів, які походили з країн, що розвиваються, і працювали в країнах ОЕСР, почали знаходити зв’язки між собою та з країною походження. Ці групи та їх зв’язки почали формувати діаспорні мережі знань, хоча спочатку науковці називали їх по-різному: «інтелектуальні мережі діаспори» (М. Браун), «наукова діаспора » (Р. Барре), «технологічна і наукова діаспора» (В. Тернер), «наукова, технологічна та економічна діаспора» (К. Коннан), «мережі знань за кордоном» (Є. Кузнєцов) [305, c. 4]. Діаспорна мережа знань – сукупність міжнародних мереж знань, які довгий час існували у сфері науки і техніки та об’єднані основною метою – здійснення інноваційного внеску у розвиток країни походження [305, c. 5]. Ці мережі концептуально змінили традиційний «відтік інтелекту» на «здобутки інтелекту» (англ. – brain gain) шляхом перетворення втрати людського капіталу у новітній потенціал. Дж. Бхагваті, який у 70-х рр. пропонував встановити «податок на розум» (або інші види компенсацій) для країн-реципієнтів кваліфікованих трудових мігрантів з метою зменшення негативного впливу «витоку інтелекту» з малорозвинених країн, уже на початку 90-х років змінив свою точку зору. На його думку, країни, що розвиваються, можуть отримувати соціально-економічну вигоду від навичок і знань своїх громадян за кордоном [224, c.  18].

Теоретико-емпіричні дослідження використання діаспорних мереж знань, що були здійснені у 1992 р. Французьким інститутом дослідження і розвитку, підтвердили реальне існування істотних «офшорних людських ресурсів», які можуть бути мобілізовані в країну походження [258]. Зокрема, Дж-Б. Мейєр дослідив такі способи використання діаспорних мереж знань:

• обмін науковою, технічною, адміністративною чи політичною інформацією (внесок видатних емігрантів у створення нової Колумбійської національної системи науки і техніки на початку 90-х рр.);
• «наукова чи технологічна дипломатія» або стимулювання країни походження у НДіДКР та іноземних бізнес-проектах (Південноафриканські медичні дослідження в Англії, індійські ІТ-спеціалісти в Силіконовій долині);
• спільні проекти, які формувалися частково на віртуальній основі;
• тренінги та допомога для студентів з країни-походження, які навчаються за кордоном (здійснюють майже усі діаспорні мережі);
• створення підприємств, у тому числі представництва ТНК (найбільш поширені в Китаї) [258].

Багато держав сьогодні ефективно залучають людський капітал діаспорних мереж шляхом створення відповідних баз даних. Наприклад, у Нігерії створено Базу даних закордонних нігерійців-професіоналів, у Гані – Банк навиків, у Беніні – Базу даних співвітчизників-професіоналів, які проживають у Франції, і Базу компетентності; Африканський Форум Розвитку має Африканську експертну базу даних діаспори, Колумбія – дослідницьку мережу «Ред Калдас», та Колумбійську мережу закордонних інженерів та науковців [258], у Болгарії – «Кваліфікації за кордоном», Азербайджані – «Ресурси і інтелектуальну галузь» [33]. У Національному реєстрі наукового і технічного потенціалу Індії створено відповідну секцію «закордонні індійці» [258].

Мобілізація ресурсів колумбійської інтелектуальної діаспори та її асоціацій у країнах її проживання – основна мета діаспорної політики Колумбії, яка здійснюється через формальні інституційно організовані мережі [258, с. 3]. Ця мережа об’єднує спеціалістів з 25 країнах світу, однак найбільша частина їх сконцентрована в США та Канаді. За офіційними даними частка високоінтелектуальних спеціалістів відносно усіх колумбійських мігрантів становить приблизно 50% і складає майже половину усіх колумбійців, що зайняті в науково-дослідній сфері [258]. Загалом можна виокремити такі основні механізми використання потенціалу колумбійських діаспорних наукових мереж:

1. розробка політичних проектів у різних сферах та шляхів їх імплементації;
2. науково-технологічні тренінги (короткотермінові візити закордонних колумбійських спеціалістів);
3. організація наукових зустрічей, поширення інформації у науково-дослідній сфері (наприклад, доступ до літературних джерел у цілому світі, поширення інформації щодо грантових програм тощо);
4. спільні науково-дослідні проекти у сфері біотехнологій (наприклад, проект Біо-2000), фізики, психіатрії, частина з яких має на меті створення науково-дослідних інститутів у Колумбії;
5. програми для сприяння поверненню наукових кадрів та забезпечення їх належними умовами для подальшої праці [258].

У Китаї існуєть також надзвичайно продуктивні підходи у сфері використання діаспорних мереж знань. Слід зауважити, що 90,3% членів китайської діаспорної мережі знань мають науковий ступінь і ще 7,8% – ступінь магістра [194]. Починаючи з 1995 р. китайська діаспорна мережа знань з неформальної перетворилася у формальну, коли вперше були запроваджені урядом офіційні програми співробітництва [194]. Станом на 2005 р. кількість державних програм у сфері співробітництва з цими мережами оцінювалася у більше, ніж 200 одиниць. До 2003 р. лише Міністерством освіти Китаю було розроблено близько 180 програм обміну і використання знань діаспорних мереж [194, c. 29]. У Китаї розроблено відповідну структуру Міністерства освіти, до якої входить Департамент Міжнародної Співпраці та Обміну. У структурі цього Департаменту є 6 підрозділів, кожен з яких включає цілу низку організацій та комісій, у тому числі закордонних (детальніше див. [207, с. 193.]). Заснування прибуткових підприємств стає ключовим питанням співпраці із закордонними китайськими спеціалістами. Наприклад, результатом масштабної програми повернення китайських студентів стало створення більше 5 тис. підприємств, дохід яких на кінець 2002 р. склав більше 3,8 млн. дол. США, відкриття майже 2 тис. ІТ-компаній та створення більше 60 так званих «індустріальних парків» для тих фахівців, які повернуться в Китай [194, с. 64]. На програму повернення для тимчасової роботи і обміну досвідом лише у 2003 р. Китай витратив 120 тис. дол. США. Уряд Китаю спонсорував більше 7 тис. короткотермінових візитів представників китайської діаспорної мережі для обміну досвідом. Наприклад, у 1997 р. протягом візиту китайської діаспори з Франції, було підписано 56 пропозицій щодо спільних проектів та подано 2 пропозиції до уряду щодо методів розвитку сільськогосподарських технологій [194, с. 32-33]. Понад 10 тис. кваліфікованих китайських фахівців з франкомовних країн беруть участь у роботі 35 державних бізнес-інкубаторів у Китаї [33, c. 45]. За програмою рекрутингу молодих спеціалістів з китайської діаспорної мережі, кожному спеціалісту на 3-річний термін перебування у Китаї було виділено по 240 тис. дол. США [194, с. 34]. Для заохочення візитів професорів до Китаю для них передбачене фінансування в обсязі від 100 тис. до 1 млн. єн щорічно [194, с. 35]. Академія наук Китаю пропонує етнічним китайцям низку грантових програм з бюджетом у понад 2 млн. єн, орієнтованих на створення наукових лабораторій у Китаї, і залучення студентів у якості персоналу для проведення науково-дослідної роботи та підвищення кваліфікації цього персоналу [207, с. 201-202]. Міністерство освіти щорічно витрачає до 50 млн. дол. США на такі проекти [194, с. 35].

За даними Міністерства закордонних справ Індії 2005 р., індійська діаспора налічувала близько 20 млн. осіб [205], в той час, як національний урядовий портал закордонних індійців інформує про 30 млн. [205]. Потенціал індійської діаспори представлений не лише кількісними, але й якісними показниками. Кваліфіковані індійські мігранти в основному проживають у таких країнах, як США, Канада, Великобританія та Австралія (рис. 1.2), при цьому їх освітній рівень значно вищий, ніж рівень освіти індійців, які проживають на етнічній території. Наприклад, 58% індо-американців віком 25 років закінчили коледж (в Індії цей показник складає 26%), більше 40% - мають ступінь магістра і наукові ступені [205, с. 26].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/10336.html