3.1. Історичні витоки цехової організації праці в Україні за “Ремесленньїмь Положеніемь” 1785 р. і “Уставомь цеховь” 1799 р

Цеховий лад в Україні, як і взагалі українське ремісництво, досліджене неповно. Літописи князівських і козацьких часів та українські історичні джерела до другої половини XIX століття зовсім не містять інформації про ремісництво. Пам’ятки права (Руська Правда, Литовський Статут, грамоти великих князів литовських, королів польських та їх урядовців, польських і українських панів, українських гетьманів, козацьких старшин, архімандритів і єпископів) визначали ремісництво, як виробничу чи як окрему суспільно-правну групу. Такі визначення, а також археологічно-побутові пам’ятки свідчать про те, що ремісництво в Україні було численною й економічно значною верствою від передісторичних і найдавніших русько-князівських часів до новіших малоросійсько- імперських. У часи литовські й польські, українсько-козацькі відомі численні й міцні ремісничі організації, які провадили не тільки професійно-економічну, але й культурно-просвітницьку діяльність. Ремісничі організації тісно взаємодіяло з церквою, яка переважно керувала тоді просвітництвом населення. Цей зв’язок та культурно-мистецьке значення українського ремісництва з’ясовує нам більша частина віршованого опису народного господарського побуту України, присвячена українським ремісникам, ченця Климентія, складеного в 30-40-х роках XVII ст.[304]'. В інших народів подібних досліджень на той час не було.

Це свідчить про те, що ремісничі професії в Україні мали протягом XVII ст. велике народно-господарче культурне значення. Водночас козацько- старшинські письменники XVII століття про ремісництво не згадують. Про нього досить детально пишуть тільки ченці. Козацька старшина того часу культивувала закордонне ремісниче й мануфактурне виробництво, а чернецтво ж, надто дрібні монастирі, не стали на цей шлях, підтримуючи тісний зв’язок зі своїм українським ремісничим виробництвом. Такий зв’язок чернечого господарства зі своїм українським ремісництвом існував до Катерини II, коли секуляризація чернечих маєтностей знищила господарську самостійність чернецтва. Тоді ж старшина остаточно закріпачує селянство, перебираючи від нього потрібну для себе ремісничо- технічну силу. Відтоді світські і духовні письменники ніяк не зважають на українське вільне ремісництво, культурне й економічне значення якого чи цілком чи помітно підупало. Розвій капіталістичної індустрії, особливо залізо-вугільної й текстильної, в Західній Європі протягом першої половини XIX ст. ще більше погіршив економічний стан ремісництва. Його самостійне організаційне буття було в основному припинене. Натомість дедалі більше цей стан дуже зацікавлює вчених дослідників. Можна вважати, що утворення численних індустріально-виробничих закладів вплинуло на поширення в історичних дослідженнях першої половини XIX ст. ідей первісного господарського колективізму [496]^[1]. Перенесена в Росію й в Україну без відповідних господарсько- організаційних умов (важка й легка капіталістична індустрія почала тут розвиватися з запізненням на півстоліття порівняно із Західною Європою - в останню чверть XIX століття), ця теорія набуває натомість соціально- економічного, переважно соціально-етичного змісту. Увага головним чином зверталась на “общину” й на братську організацію громадського життя народних верств у минулому і тільки незначною мірою на господарську діяльність колективних, спілкових виробничо-ремісничих закладів.

Українські й білоруські історики починають виявляти братські цехові організації з 40-х років XIX століття. 1841 року видруковано невеличку статтю проф. Максимовича в збірнику “Кіевлянинь” - “О памятникахъ Луцкаго Крестовоздвиженского братства”. Тоді ж, певно, львівський історик Зубрицький написав історію львівського братства, що засвідчує акад. М.Грушевський. Систематично вивчати українські та білоруські братства розпочинали організовані в Києві й у Вільнюсі археографічні комісії. В 1843 р. віденська комісія серед інших матеріалів видрукувала статути братств і цехів білоруських [362]^[2]. Київська Комісія видрукувала в 1845 році - акти Луцького братства, в 1846 році - акти Київського богоявленського братства, в 1852 році - акти Львівського братства, а 1859 року - акти інших братств правобережної України [305] . Одночасно ця організація зацікавила й російських істориків. Історію Львівського братства, яку Зубрицький склав на початку 40х років, видрукувано в “Журналії Министерства Народного ПросвЬщенія” року 1849.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/32351.html