Генезис підходів до модернізації регіональної економіки та подолання асиметрії розвитку територій у історичному вимірі

Виходячи з розуміння регіонального розвитку як заохочуваної і спонсорованої державою індустріалізації територій, держава протягом багатьох десятків років, облаштовуючи свої регіони, виступала в них проектувальником, інвестором і підприємцем, реалізуючи різного роду інженерно-будівельні й інституціональні проекти [14, 214]. Звідси - гігантські промислові будівництва, фінансовані з держбюджету, різні міграційні програми, що переміщали по країні мільйони людей, ретельне й послідовне вивчення природних ресурсів територій, будівництво транспортних шляхів, що стають «каркасом» індустрії.

Найбільш серйозну загрозу розвитку створювала неузгодженість темпів індустріалізації на різних територіях, що виражалася в поганій транспортній зв'язаності останніх, у внутрішніх адміністративних бар'єрах, у комунальній необлаштованості простору для життя людей. Все це не дозволяло повною мірою використовувати природні ресурси країни, перешкоджало загальнонаціональному промисловому росту й служило джерелом найгостріших соціальних протиріч, а тому спонукувало державу проводити активну регіональну політику. Її основною метою стало вирівнювання рівня індустріального розвитку різних територій, а методом - компенсація державою недоліку підприємницької активності населення даних територій [116].

У результаті державної індустріальної модернізації на території України до середини минулого століття сформувалася система інфраструктур, що становлять «каркас» індустрії, система розселення, а також адміністративно-державного розподілу країни, що підтримують технологічну зв'язаність територіальних виробничих комплексів і які забезпечують перелив «ресурсів розвитку» усередині національних границь [212].

До кінця ХХ століття державна регіональна політика як політика індустріалізації перестала виконувати функцію розвитку. Першими цей сумний факт констатували західні країни. В 1970-і рр. прийшло розуміння того, що регіональні ресурси для індустріального розвитку вичерпні й найчастіше невідновні. Був зроблений висновок про те, що збільшення обсягів промислового виробництва в теперішньому часі може обернутися катастрофою в майбутньому, тому що строки вичерпання людством природних ресурсів, споживаних індустрією, не за горами. У ці ж роки у світі вибухнула перша нафтова криза [77].

Вичерпними виявилися не тільки природні ресурси, але й людські. Підживлення регіонів, що розвиваються, робочою силою, необхідною для освоєння нових типів виробничої діяльності й демонстрації нових типів активності, для промислово розвинених країн стала проблемою. Міста в цих країнах до середини ХХ в. просто «з'їли» свого основного постачальника робочої сили - сіло, а її міграція з-за кордону, не забезпечуючи якісного промислового росту, приводила до виникнення гострих соціальних протиріч.

З іншого боку, сталі наростати зміни в технологічній базі виробництва. Основні фонди, промислові підприємства поступово втрачають значення ключових ресурсів розвитку. У якості таких з 1980-х рр. виступають знання, інформація, а точніше, володіння технологіями [211]. Це повністю поміняло принципи просторової організації в економічно розвинених країнах. Регіональна організація стала спиратися не стільки на господарські й адміністративні, скільки на культурні підстави.

Державам залишалося лише інституціонально закріпити принципи нового регіонального розвитку, що й було зроблено починаючи з 1970-х рр., коли західноєвропейські держави і Японія приймають національне законодавство, що регулює регіональний розвиток, а також затверджують плани просторового розвитку своїх країн. Характерною рисою цих планів і законів стала відмова від ідеології вирівнювання індустріального розвитку регіонів на користь вирівнювання в них якості життя людей і обсягу надання їм з боку держави певної сукупності соціальних благ.

При цьому держава не відмовилася від свого головного методу регіонального розвитку - компенсації недоліку підприємництва на територіях. Але відтепер ця компенсація не могла бути досягнута за рахунок механічного переміщення в регіони основних факторів індустріального виробництва (робочої сили, капіталу, основних фондів) ззовні. Вона повинна була опиратися на заохочення місцевих ініціатив, стимулювання активності регіональних резидентів. В основі такої позиції лежить переконаність у тому, що природно-культурні тренди розвитку є більш значимими й стійкими в порівнянні зі штучною модернізацією.

На території України ж аж до кінця 1980-х рр. політика регіонального розвитку додержувалася принципу вирівнювання рівня індустріалізації територій за рахунок їх державної модернізації.

В історії України у складі СРСР прийнято виділяти кілька етапів індустріалізації: кінець ХIХ - початок ХХ століть; кінець 20-х - середина 30-х років; і модернізацію у 80-і рр.

У всіх випадках при проведенні індустріалізації практично здійснювалася "революція зверху" з ініціативи й за підтримкою держави. Саме тому індустріалізація в Україні завжди супроводжувалася реформуванням економічної, адміністративної, а в необхідних випадках і суспільної системи, що дозволяло забезпечити державне регулювання її процесу.

При всій спільності отриманих результатів різке прискорення державною владою темпів розвитку країни з наступним інерційним періодом, що проходили в України індустріалізації мали не зовсім однакові завдання й здійснювалися різними засобами.

Модернізація промисловості наприкінці ХIХ - початку ХХ ст. була обумовлена значним економічним і військово-технічним відставанням країни й бажанням царського уряду зміцнити свої внутрішні й зовнішні позиції. Економічна політика того часу значною мірою зводилася до прискореного розвитку промисловості за рахунок мобілізації внутрішніх ресурсів, залучення іноземних капіталів, митного захисту вітчизняної промисловості від західних конкурентів і заохочення вивозу товарів з України. Це дозволило більш ніж у два рази збільшити промислове виробництво.

Незважаючи на недоліки, перекоси й складності процесу модернізації, що розгорнулися в імперії наприкінці XIX - початку XX ст. (нерозвиненість інфраструктурно-інституціональних передумов, засилля самодержавно-бюрократичних порядків, низький рівень підприємницької, виробничої й загальної культури), Україна являла собою не слаборозвинену напівколоніальну територію з окремими вкрапленнями сучасної промисловості, а напівпериферійну, але порівняно швидко індустріалізовану територіальну структуру.

На початку 20-х років капіталістичні країни завершили перехід до індустріального, технологічного способу виробництва. Тому головною метою розвитку економіки СРСР у цей період стала індустріалізація народного господарства як фактору створення високопродуктивних соціалістичних виробничих відносин, початок якої було покладено в роки перших п'ятирічок. Завдання соціалістичної індустріалізації в контексті розвитку національно-регіональної економіки полягали в створенні промислової бази в республіках і областях, ліквідації економічної відсталості національних регіонів.

Індустріалізацію національних районів не можна було зводити тільки до будівництва підприємств промисловості. Вона виступала як різнобічний, складний процес освоєння природних багатств, створення національних кваліфікованих кадрів інженерно-технічних працівників і робітників, розміщення виробництва відповідно до необхідних для цього умов.

Нові галузі господарства в національних регіонах створювалися з урахуванням потреб всієї країни. У тих республіках і автономіях, де були відсутні розвідані запаси мінеральної сировини, необхідні для розвитку великої промисловості, у роки перших п'ятирічок створювалися лише ті галузі промисловості, які переробляли місцеву сировину й були необхідні для підйому економіки, культури й добробуту.

Однак, незважаючи на те, що п'ятирічні плани не виконувалися, рівень промислового розвитку республік СРСР значно виросла: індустріалізація в деяких регіонах проводилася більш прискореними темпами, ніж у цілому по країні (при цьому, звичайно, необхідно враховувати, що й вихідний рівень розвитку промисловості в регіонах був дуже незначний).

Промислове перетворення країни, у тому числі регіональних утворень, і було головним результатом політики індустріалізації, що проводилася в СРСР у довоєнні роки. Індустріалізація призвела до принципової зміни всієї структури економіки (число галузей промисловості збільшилася від 40 в 1914 р. до 150 в 1940 р.), що забезпечило техніко-економічну незалежність країни і її перемогу у Великій Вітчизняній війні. При цьому суть курсу становила практика всілякого розвитку важкої промисловості. Легкій індустрії (незважаючи на численні рішення й завіряння) належної уваги не приділялося.

Безсумнівний ріст промисловості національних республік в 30-і роки не зміг все-таки забезпечити більшості утворень техніко-економічний рівень, що дорівнював би рівню розвинених в індустріальному плані регіонів.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15067.html