---

Модернізація економіки як напрям підвищення соціально-економічної безпеки регіонів

Історія показує, що всі спроби модернізації України впиралися в бар'єри, обумовлені її значною територією. Сакралізація просторових бар'єрів розвитку стала національною традицією. Почасти тому, що органи влади, і не тільки вони, погано знають країну й побоюються її різноманітності буквально на генетичному рівні, постійно прагнучи до уніфікації всього й вся. Одночасно міць просторів країни служить важливим компонентом самоідентифікації не тільки органів влади, але й всіх Українців. Це значимий ментальний бар'єр для прийняття адекватних управлінських рішень, і з ним не можна не рахуватися при оцінці можливостей модернізації.

Знизити перший - ментальний - бар'єр можна тільки за допомогою кращого розуміння загальних закономірностей і трендів просторового розвитку. Другий крок - виділення об'єктивних і суб'єктивних обмежень і «коридору можливостей» модернізації українського простору, включаючи інституціональні бар'єри. Третій - оцінка досвіду інших країн і його застосовності для України. І нарешті, четвертий - розуміння того, що потрібно робити в існуючих умовах, щоб прискорити модернізацію в територіальному ракурсі. І що буде, якщо цього не робити.

Теорії просторового розвитку пояснюють механізми модернізації простору. Центро-периферійна теорія (модель) просторового розвитку, створена Дж. Фрідманом [78], показує, що концентрація людських і фінансових ресурсів у центрах створює можливості для інноваційних змін самих центрів, а потім ці інновації транслюються на периферію з лагом у часі, що залежить від величини бар'єрів на шляху руху інновацій. Ця модель працює на всіх рівнях - від світових міст і великих агломерацій до регіональних і місцевих центрів. Дифузія інновацій від центрів на периферію відбувається еволюційно двома шляхами: по сформованій ієрархічній системі міст-центрів (від найбільш великих міст до меншого за розміром й статусом), тобто в просторі всієї країни, і в пригороди, що прилягають до центрів, розтікаючись на сусідні території, що особливо інтенсивно відбувається в межах найбільших агломерацій. Міста відіграють найважливішу роль у розвитку країни: це не тільки «опорний каркас» розселення, але й головні мотори трансляції імпульсів модернізації на навколишню периферію. Слаборозвинені й обмежені в ресурсах міста неминуче стають гальмом дифузії інновацій.

Механізми модернізації показані й в «новій економічній географії». Виділені П. Кругманом [78] фактори «першої природи» (багатство природними ресурсами, вигідне географічне положення) мало залежать від людини, опора розвитку регіонів на ресурсні переваги сповільнює модернізацію. Навпаки, фактори «другої природи» (агломераційний ефект, людський капітал, інституціональне середовище), у найбільшому ступені пов'язані з діяльністю держави й суспільства, грають ключову роль у модернізації.

Переваги, особливо «першої природи», не є вічними. У ранньоіндустріальну епоху найважливішими факторами розвитку були забезпеченість мінеральними ресурсами й географічне положення, а в постіндустріальну – людський капітал і інститути. Час працює на модернізацію, але занадто повільно. Що в першу чергу потрібно прискорити?

У Доповіді Світового банку про світовий розвиток за 2012 р. показане, що просторова нерівність, а отже, і умови для модернізації в сучасному світі формують три базових фактори:

- density — просторова концентрація населення й ефект масштабу (розвиток міських агломерацій);

- distance — економічна відстань, обумовлена не тільки внутріматериковим положенням, далекістю від глобальних і внутрікраїнових ринків, транспортними й транзакційними витратами в цілому, але й слаборозвиненою інфраструктурою.

- division — інституціональні бар'єри в широкому змісті, у тому числі бар'єри границь (національних, регіональних, локальних), що перешкоджають проникненню товарів, послуг, інновацій; до них можна додати інституціональні бар'єри територіальної мобільності, соціальних ліфтів і доступності якісних соціальних послуг, що підвищують людський капітал.

Модернізація швидше йде там, де краще умови для дифузії інновацій — вище концентрація населення і його якість, більш розвинена інфраструктура й менше економічна відстань, нижче інституціональні бар'єри. Необхідність зниження всіх трьох бар'єрів просторового розвитку очевидна, але вони довгострокові й стійкі за своїм характером. Простір дуже інерційний, тому вибір напрямків, що стимулюють модернізацію, обмежений для України досить вузьким «коридором можливостей», особливо в умовах погіршення світової кон'юнктури й росту проблем в економіці [217].

Просторова поляризація підсилює ризики перенапруги й приводить до зривів модернізацій, що переслідують Україну. Безумовно, менш розвиненим регіонам потрібно допомагати, але варто чітко розуміти границі можливостей і правильно вибирати механізми, навіть якщо в країні є фінансові ресурси для масштабного перерозподілу.

Сучасна регіональна наука доводить, що в контексті модернізації найважливішими напрямками розвитку є ті, які поліпшують умови для поширення інновацій у просторі:

- підтримка міст-центрів, що створюють інновації й транслюють їх на периферію;

- розвиток інфраструктури, що дозволяє скоротити економічну відстань;

- поліпшення факторів «другої природи» - людського капіталу й інститутів.

Все це у владі держави й суспільства, але вимагає величезних ресурсів і тривалих зусиль.

Термін «безпека» вперше став застосовуватися з 1190 р. і означав спокійний стан духу людини, що вважає себе захищеною від будь-якої небезпеки. Однак цей термін у даному значенні вживався до XVII ст. досить рідко. В XVII – XVIII ст. у зв'язку з розвитком і зміцненням держави зростає потреба в теоретичному обґрунтуванні його місця й ролі в житті суспільства[12].

У словниках [26] безпека визначається як відсутність небезпеки, загрози, як стан захищеності, надійності.

В офіційних документах термін «державна безпека» ужитий в «Положенні про заходи до збереження державного порядку й громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. Спочатку він ототожнювався з терміном «суспільна безпека». Після закінчення деякого періоду часу законодавчо був закріплений термін «охорона суспільної безпеки». У СРСР термін «державна безпека» був законодавчо закріплений у липні 1934р.

Аналіз сутності даного поняття дозволяє констатувати, що воно використовується в літературі й документах у якості однієї з характеристик і критеріїв функціонування й розвитку соціальних, економічних, технічних, екологічних і біологічних систем. Безпека – є результат соціальної діяльності по створенню й розвитку умов захищеності життєво важливих інтересів соціуму і його структур від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Безпека і її забезпечення складаються із трьох взаємозалежних горизонтальних рівнів: забезпечення безпеки особистості; забезпечення безпеки суспільства; забезпечення безпеки держави. Виділяють два види безпеки: перший - гіпотетична відсутність небезпеки, самої можливості яких-небудь потрясінь, катаклізмів для соціуму; другий - реальна захищеність соціуму країни від небезпек, здатність надійно протистояти ім. Деякі автори вважають, що ознаками безпеки соціальної системи є висока тривалість і якість життя населення. І навпаки, низька тривалість життя й високий рівень соціальної напруженості – симптом небезпечного стану соціальної системи.

Ряд вітчизняних учених визначають безпеку більш об'єктивно, досліджують її як суспільну категорію, тобто як безпека діяльності в основних сферах суспільства (політичної, економічної, соціально-побутової, соціокультурної й соціально-екологічної) [5, 30, 58]. У наукових працях даних дослідників безпека ототожнюється з непорушністю, стабільністю. Безпека сприймається не тільки як стан соціальної системи, при якому вона здатна нормально функціонувати й найбільш повно задовольняти потреби суспільства. У даній інтерпретації безпека спрямована на вирішення наступних завдань: виявлення, попередження, усунення небезпек і загроз, нейтралізація реальних і потенційних загроз, забезпечення умов захищеності, тобто передбачає активну спрямованість суб'єктів на забезпечення своєї безпеки.

Поняття «безпека» не може існувати без поняття «небезпека». Більш того, воно знаходить своє існування лише з появою загроз. Як відомо, поняття «ризик» і «небезпека» протилежні: небезпеку створюють зовнішні умови, які для господарюючого суб'єкта неминучі, оскільки носять об'єктивний характер, а ризик – це ймовірність генезису негативних і небажаних наслідків функціонування самого суб'єкта, тобто він створюється нашими діями, бажаннями, тому що він суб'єктивний. Загроза – конкретна й безпосередня форма небезпеки, або комплекс передумов і факторів, що створюють небезпеку інтересам суспільства, держави, індивіда, а також національним цінностям.

В інтерпретації безпеки відзначається прояв психологічного редукціонізму. На це недвозначно вказує емоційна насиченість таких термінів, як «загроза», «небезпека». Безпека переживається як емоційний стан, при якому індивіди й суспільство не випробовують почуття небезпеки, відсутня загроза їх психологічно пережитому стану. При цьому, загроза являє собою лише форму вираження агресивних намірів. Тому захиститися від загрози не представляється можливим. Отже, у основу теорії безпеки покладається методологія психологізму, орієнтована на дослідження не умов і механізмів реалізації безпеки, а лише на виявлення її ментально-почуттєвих підстав.

Існує підхід до безпеки з позиції загроз, що передбачає виявлення потенційних супротивників і оцінку їх моці. Слабкою стороною підходу з позиції загроз є труднощі визначення критеріїв «справжньої» загрози. Учені звертають увагу на неоднозначність і суперечливість оцінок різних експертів, що виявляють загрози національним інтересам. До того ж плануванню політики забезпечення національної безпеки на основі загроз властива «реактивність», що створює труднощі для адаптації до несподіваних змін у ситуації. Недоліки цього підходу проявляються й у його опорі на кількісні дані, одержувані, насамперед, математичними методами, за допомогою яких розробляється математична модель системи забезпечення безпеки. Однак основними труднощами при розробці моделі є її спрощеність, і тоді аналіз загроз часто обмежується спрощеними кількісними порівняннями. Небезпека й ризик, як відомо, взагалі не можна визначити кількісно, оскільки не відомими залишаються якісні аспекти безпеки.

У вивченні проблеми безпеки, є напрямок який надає даному терміну соціологічне осмислення. Специфіка цього підходу полягає в трактуванні безпеки як сукупності факторів, що забезпечують сприятливі умови для розвитку, життєздатності держави, досягнення національної мети, розвитку й збереження фундаментальних цінностей і традицій, нормальних відносин особистості й держави, здатності переборювати будь-які зовнішні загрози. У дослідженнях безпека пов'язується із забезпеченням захищеності людини, його інтересів і цінностей, а також робиться акцент на суб'єктивному характері феномена безпеки.

 

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15067.html