Фактори й тренди просторової нерівності розвитку економіки

У регіональній науці доведено, що просторова нерівність виникає як об'єктивний наслідок концентрації конкурентних переваг в одних територіях і їх відсутності або дефіциту в інших [107]. Ефект концентрації економічної активності в сприятливі для бізнесу територіях був виявлений ще Г. Мюрдалем у середині ХХ століття [12]. Велику роль у розумінні закономірностей розвитку простору зіграла центро-периферійна теорія (теорія поляризованого розвитку), розроблена Дж. Фрідманом [12]. Вона показує, що центри різного рівня стягують ресурси (людські, фінансові, природні) зі своєї периферії, концентрація ресурсів створює можливості для інноваційних змін самих центрів, а потім ці інновації транслюються на периферію з лагом у часі, що залежить від величини бар'єрів на шляху руху інновацій. Між центрами й периферією існує рухлива зона напівпериферії, що більш активна й при різкій зміні умов розвитку може перехопити функції центру. Ця модель працює на всіх рівнях - від світових міст і великих агломерацій до регіональних і місцевих центрів. Дифузія інновацій від центрів їх створення до периферії здійснюється еволюційно двома шляхами: по сформованій ієрархічній системі міст-центрів (від найбільш великих міст до менших за розміром й статусом), тобто в просторі всієї країни, і в пригороди, що прилягають до центрів, «розтікаючись» на сусідні території, що особливо інтенсивно відбувається в межах найбільших агломерацій.

Наприкінці ХХ століття з'явилася «нова економічна географія», що за допомогою кількісних методів пояснила причини концентрації економічної активності й мобільності зайнятих. Засновник «нової економічної географії» П. Кругман [78] систематизував конкурентні переваги територій, виділивши дві групи факторів. До факторів «першої природи» відносяться забезпеченість природними ресурсами, які затребувані ринком (мінеральними, земельними й ін.), а також географічне положення, у тому числі прикордонне положення на шляхах глобальної торгівлі, що знижує транспортні витрати й полегшує трансляцію інновацій. Ці переваги існують поза залежністю від діяльності людей. До факторів «другої природи» відносяться переваги, створені діяльністю людини й суспільства: агломераційний ефект (висока щільність населення в містах, що дає економію на масштабі), людський капітал (освіта, здоров'я, трудові мотивації, мобільність і адаптивність населення), інститути, що сприяють поліпшенню підприємницького клімату, мобільності населення, поширенню інновацій та ін. Ще одним фактором є розвиток інфраструктури, що скорочує економічну відстань [196].

Всі ці фактори впливають на розвиток регіонів України, Росії, Казахстану та інших країн СНД, хоча з різною силою й у різних поєднаннях. Загальна риса пострадянських країн - підвищена значимість факторів «першої природи», насамперед забезпеченості мінеральними ресурсами, найбільш затребуваним глобальним ринком (нафта, газ, метали). Фактори «другої природи» у пострадянських країнах частіше працюють як бар'єри розвитку: інституціональне середовище залишається несприятливим, вкладення в людський капітал невеликі, агломераційний ефект проявляється слабко (за винятком найбільших агломерацій), а росту щільності населення в Україні й Росії перешкоджає депопуляція.

Існуючі бар'єри великі, але конфігурація провідних факторів буде мінятися. Як показує світовий досвід, роль факторів забезпеченості ресурсами й географічним положенням знижується в міру розвитку країн і регіонів. Базовим трендом вважається підвищення значимості факторів «другої природи» завдяки росту інвестицій у людину, розвитку інфраструктури, модернізації інститутів.

Зміни конкурентних переваг регіонів впливають на динаміку просторової нерівності. У Доповіді Світового банку про світовий розвиток за 2012 р. показано, що в розвинених країнах Європи й у США пік росту регіональної нерівності довівся на кінець ХIХ - першу половину ХХ століття (тобто на період індустріального розвитку), а до кінця ХХ століття ріст нерівності сповільнився. Одна із причин - нагромадження національного багатства в розвинених країнах і ріст масштабів територіального перерозподілу, здійснюваного державою. Але є й друга причина - формування більш високого людського капіталу, розвинутої інфраструктури, модернізованих інститутів у всіх регіонах цих країн. У довгостроковому періоді саме фактори «другої природи» сприяють уповільненню росту економічної нерівності регіонів і появі нових зон росту.

Однак згладжування регіональних розходжень не відбувається, економічний ріст підсилює регіональна нерівність. Як показують дослідження [118], тенденції дивергенції й конвергенції для країн і регіонів не збігаються. Менш розвинені країни Західної Європи, що увійшли до складу Євросоюзу в 1970-1980-і рр., змогли скоротити відставання за рівнем розвитку, вимірюваного душовим ВВП, від більш розвинених країн - «старих» членів ЄС. Однак ціною успіху був ріст регіональної нерівності усередині більшості менш розвинених країн. Динаміка нерівності за період з 1990 по 2000 р. вимірювалася за допомогою стандартного відхилення душових показників ВВП на рівні країн ЄС і на рівні регіонів NUTS28. І інші дослідження [35, 109] також показують, що із середини 1980-х і до кінця 1990-х рр. розходження в рівні розвитку між країнами-членами ЄС скоротилися на 25%, а диспропорції розвитку їх регіонів виросли на 10%.

Різні тренди для країн і їх регіонів цілком з'ясовні. Нерівність регіонів усередині країни росте тому, що бізнес інвестує в регіони, які мають конкурентні переваги, щоб знизити витрати. Пріоритет інвестицій в «сильні» регіони поляризує економічний простір. При цьому розходження між країнами скорочуються, тому що регіони з конкурентними перевагами забезпечують більш високу віддачу від інвестицій, що допомагає рости швидше економіці всієї країни. Таким чином, євроінтеграція сприяє конвергенції країн, але не призводить до конвергенції їх регіонів, особливо в країнах з більш низьким рівнем розвитку.

Для країн Центрально-Східної Європи, що увійшли в Євросоюз в останнє десятиліття, характерні ті ж тренди. Інвестиції бізнесу направляються в першу чергу в столичні й західні регіони, що граничать із «старими» країнами-членами ЄС. Це дозволяє використовувати конкурентні переваги у вигляді агломераційного ефекту й невеликої економічної відстані до ринків збуту й тим самим знизити витрати. Як наслідок, і в цих країнах регіональна нерівність росте, регіони-лідери відриваються від периферійних регіонів. Але тільки таким шляхом нові члени ЄС можуть скоротити відставання своїх економік від економік більш розвинених європейських країн.

У великих країнах наздоганяючого розвитку, розташованих на інших континентах, економічна нерівність регіонів наприкінці ХХ століття також зростала. Це наслідок прискореного розвитку регіонів з явними конкурентними перевагами - приморських (Китай), великих агломерацій (Бразилія), територій з більш високим людським капіталом (Індія) та ін. Завдяки прискореному росту регіонів з конкурентними перевагами швидше розвивалися економіки цих країн у цілому. Тільки в останні роки органи влади Китаю стали приділяти більшу увагу розвитку внутрішніх районів країни, але й у них проводиться політика стимулювання розвитку локальних територій з конкурентними перевагами, насамперед інфраструктурними й агломераційними [208].

У цілому світовий досвід показує, що наздоганяючий розвиток завжди територіально локалізований й підсилює поляризацію простору. Для країн наздоганяючого розвитку головний напрямок - стимулювання економічного розвитку територій з такими конкурентними перевагами, як вигідне географічне положення, агломераційний ефект, затребувані ринком ресурси.

Крім економічної нерівності регіонів, вимірюваної душовим валовим регіональним продуктом (ВРП), є й другий ракурс проблеми - соціальна нерівність, вимірювана диференціацією регіонів за рівнем доходів і зайнятості населення, його якісним характеристикам (станом здоров'я, рівнем освіти та ін.). Соціальна нерівність регіонів перешкоджає росту людського капіталу, сповільнює модернізацію інститутів, тому її ріст негативно впливає на розвиток. Як у довгостроковому періоді змінюється соціальна нерівність? У дослідженнях Світового банку відзначається, що в багатьох розвинених країнах з 1960-1970-х рр. соціальна нерівність, вимірювана душовими грошовими доходами населення або заробітною платою, знижувалася. Ф. Мартін [12] вивчив регіони NUTS2 у Франції й з'ясував, що на фоні росту їх економічної нерівності за 1983-1999 рр. нерівність середньодушових доходів населення скоротилася. Багато в чому це результат ефективної адресної перерозподільної політики держави по підтримці низькодоходних груп населення. Однак тенденція пом'якшення соціальної нерівності не є загальною. У дослідженнях Монастиріотіса по Великобританії [3] виявлений ріст регіональної нерівності - і економічного (душового ВРП), і соціального (душових доходів населення). У Великобританії, як і в США, перерозподільна соціальна політика не грає такої значимої ролі, як у Франції. У цілому європейський досвід доводить, що регіональна нерівність грошових доходів населення може пом’якшуватися, але в основному заходами ефективної перерозподільної соціальної політики, а не стимулюючої регіональної, націленої на залучення інвестицій і створення нових робочих місць у менш розвинених регіонах.

Пом’якшити соціальні розходження в зайнятості і якості життя населення значно сутужніше. Ринок праці значною мірою залежить від стану економіки регіону: якщо в регіон приходить мало інвестицій, відповідно, створюється мало нових робочих місць. Крім того, нерівності в зайнятості складніше вимірювати через циклічність ринку праці. У періоди економічного росту в більш розвинених регіонах з невисоким рівнем безробіття швидше підвищується зайнятість, а в періоди криз зайнятість у них швидше скорочується. Навпаки, проблемні регіони з високим рівнем безробіття мають більш стабільні показники й менш піддані впливу економічних циклів. У результаті регіональні нерівності в зайнятості мінливі й залежать від стану економіки [49, 147].

Для росту людського капіталу в слаборозвинених і проблемних регіонах необхідні більші інвестиції держави в соціальну сферу. Крім фінансових ресурсів, потрібна модернізація системи соціальних послуг (освіти й охорони здоров'я), які формують людський капітал і підвищують територіальну мобільність населення. Ще один бар'єр - традиціоналістська система цінностей, що перешкоджає модернізації способу життя населення. Інституціональна й тим більш ціннісна модернізація вимагає тривалого часу. Наскільки вона успішна, можна судити по широко застосовуваним у міжнародних зіставленнях індикаторам очікуваної тривалості життя й дитячої смертності.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15067.html