Трансформаційна парадигма перехідних економік

Для ефективного формування методологічних засад трансформації процесів сучасних економічних систем ми обгрунтували основні господарські моделі постсоціалістичних країн. Варто зауважити, щоб дослідження вищеназваних складових було повне, потрібно визначити трансформаційну парадигму перехідних економічних систем.

Економічні системи та розбудова їх структур, інтернаціоналізація соціально-економічного життя, пришвидшення наукової і технічної еволюції, підтверджує перетворення світового господарства та міжнародних економічних відносин у динамічну „біфуркаційну епоху”. У даному випадку масштабні суспільні трансформації охоплюють світове господарство, стимулюють нерівновагу та їх нестійкість. Таким чином, непрогнозованість, нестійкість, змінюваність є характерним поясненням епохи сьогоднішнього дня [42].

Зараз науковці зосереджуються на доцільності раціональних змін соціально-економічних структур у сучасному парадигмальному баченні на засадах лінійно-стадійних моделей соціально-економічного розвитку. Також потрібо розробити сучасні принципи для обгрунтування радикальних перетворень економічних систем як динамічних і відкритих процесів.

Здійснюючи дослідження праць зарубіжих і вітчизняних науковців, можна погодитись, що суттєві зауваження соціально-економічних наук стосовно засад неолібералізму залишаються незмінними та розширюються. Дані процеси мають таку питому вагу, що дозволяє підтвердити видозміну парадигми, бачення трансформації соціально-економічних систем [41, С. 107-208].

Варто зауважити, що на рівень науково-теоретичних напрацювань пропонуються роботи із трансформації соціально-економічних систем. Цьому у 1990-х – 2020-х роках допомогла поява методологічних праць із аналізу суспільних реформ [14; 32; 54]. Отже, нині не існує єдиного трактування категорії „трансформація”, а також єдиної концепції трансформації економіки. У своїх працях Г. Івлєва доводить, що термін „трансформація” означає „скрізь форму” (trans — через, formatio — форма), у той час концепція соціально-економічних перетворень (трансформації) не розкривається. Тому потрібо зазначити що визначеня даної теорії є на часі, при тому, що є багато теоретичних узагальнень, але не з’ясовані найголовніші засади соціально-економічної трансформації [41, С. 108-109].

Поняття, категорії, які визначають трансформацію соціально-економічних систем, їхню структуру та узагальнюють факти, часто недостатні для проведення емпіричних досліджень. Набагато більш важливо, щоб поняття були зв’язані один з одним, утворюючи таким чином систему. Тільки коли вони систематично залучені в понятійну мережу, ми можемо говорити про теорії. Хоча, поза сумнівом, найбільш бурхливі теоретичні дебати про демократизацію в соціально-економічних науках були викликані її третьою хвилею, початок теоретично орієнтованих досліджень соціально-економічної трансформації можна віднести ще до 1950-60-х років. Протягом цих двох десятиріч побудовою теорій демократизації займалися Парсонс (Parsons, 1951, 1969, 2002), Ліпсет (Lipset, 1959, 1967), Мур (Moore, 1969) і Хантінгтон (Huntington, 1968) [154; 95], розвиваючи, зокрема, макросоціологічні функціоналістські і структуралістські концепції. На відміну від цього, в 1980-х і на початку 1990-х років на передній план все більше висувалися суспільно-економічні теорії. Зокрема, роботи Шміттера (Schmitter, 1985), О’Доннелла і Шміттера (O’Donnell, Schmitter, 1986), Пшеворського (Przeworski, 1986, 1991, 1992), які встановили теоретичні стандарти і поняття, на які посилається емпірична транзитологія 1990-х років. Тільки протягом 1990-х років знов встановилася відносна рівновага структуралістської і процедурної парадигм. З’явилися, зокрема, порівняльні дослідження, у яких особлива увага приділялася як функціоналістським, структуралістським, культуралістським дослідженням, так і „Теорії дій” К. Шміттер, Вон Бейм, Оффе, Лінз, (K. Schmitter, 1991; Von Beyme, 1994; C. Offe, 1994; J.J. Linz, 1975) [95].

У даний час можна виділити чотири великі теоретичні напрями в теорії та емпіричних дослідженнях трансформації: системні, структуралістські, культуралістські і теорії акторів. Ці підходи розрізняються тим, що вони сприяють пошуку причини, успіху і невдачі трансформаційним процесам демократизації в різних соціально-економічних підсистемах: системно-орієнтовані теоретики модернізації досліджують дане явище в першу чергу в економіці і суспільстві, „структуралісти” — стуктуризацію держави і соціальними взаємовідносинами між певними категоріями суспільства, „культуралісти” — в релігії, культурі і типах соціальних взаємодій, що виникають з них, а послідовники теорії акторів — в політичній сфері. Ми запропонуємо основні теоретичні положення системного напряму. Аналіз сильних і слабких сторін концепцій дозволить потім виробити синтетичну концепцію, необхідну для подальших досліджень.

Системні теорії. По відношенню до теорій трансформації, системну теорію можна розділити на три різні напрями: рання соціологічна системна теорія в традиціях Парсонса, концепція Лумана, а також теорія модернізації, що враховує економічні, соціальні і політичні чинники. Системно-теоретичний підхід висвітлює в першу чергу зв’язок функціональних потреб соціально-економічних систем з виникненням соціальних і політичних структур, які задовольняють виникаючі запити. Вони виявляються особливо ефективними при розгляді дисфункцій, що послужили причиною трансформації старих (автократичних) систем і соціально-економічних передумов встановлення нових (демократичних) систем [95].

Системна теорія Парсонса. Сучасна системна теорія базується на засадах дослідження Талкотта Парсонса, який вивів теорему функціональної диференціації. При її допомозі розвиток суспільства від традиційного до сучасного було описано як зростання диференціації суспільно-економічних підсистем. Починаючи з індустріальних революцій, в західних суспільствах спостерігалася диференціація економіки і влади, політичної системи та громадянського суспільства. Завдяки цьому процесу диференціація визначилась як базова структура сучасних суспільств [154].

Услід за Дюркгеймом і Вебером Парсонс розглядає модернізацію як диференціацію чотирьох центральних функціональних систем: економіки (адаптація), політики (досягнення мети), соціального співтовариства (інтеграція) і культури (відтворення цінностей). З погляду Парсонса, цей розвиток є як нормативним, так і історично встановленим. Отже, він носить універсальний характер. Тільки коли в суспільствах відбувається становлення визначених „еволюційних универсалій”, як стверджує Парсонс, вони можуть в довгостроковій перспективі забезпечити собі достатній рівень адаптації до навколишнього середовища і тим самим гарантувати своє відтворення. До найбільш важливих универсалій, необхідних для сучасного функціонально диференційованого суспільства, Парсонс зараховує бюрократію, ринок, универсалістські норми права, свободу асоціацій і загальні вільні вибори (Parsons, 1969) [154; 95]. За відсутності базових еволюційних универсалій політична система виявляється не в змозі здійснювати функцію скорочення зростаючої комплексності навколишнього середовища за допомогою відбору. Цим вона підриває свою легітимність і стає нестабільною, оскільки складні суспільства не можуть інтегруватися за допомогою виключно авторитарного нав’язування соціальних норм. Дюркгеймівське „обмеження солідарності” як сучасна модель інтеграції грунтується в першу чергу, не на примусі, а на усвідомленому визнанні цінностей членами суспільства. Отже, структурні зміни визначаються Парсонсом як зміни нормативної культури. Для того, щоб перейти на вищий рівень, суспільство потребує демократичних структур і процедур, таких як еволюційні універсалії. Чим більше функціонально диференційованим стає суспільство, тим більш важливою стає ефективна суспільно-економічна організація.

Парсонс виділяє тут два ключові аспекти стабільності суспільно-економічних та політичних систем: функціональну диференціацію суспільства і задовільну легітимацію політичного панування правлячої еліти. Комуністичні правлячі еліти в східноєвропейських суспільствах не допускали, затримували або заперечували зростання функціональної диференціації суспільних підсистем. Вони замінювали сучасне „усвідомлене визнання цінностей” домодерністським модусом примусу і насильницькою монополістичною ідеологією. Економіка, культура і соціальне співтовариство підкорялися диктату політики, тому що їх автономний розвиток привів би до децентралізації інформаційних і владних ресурсів, а в довгостроковій перспективі — до втрати політичного контролю і, отже, панування. Чим сильніше автократичні форми панування реалізовують „тоталітарне” політичне проникнення в суспільство, тим більше вони затримують зростання функціональної диференціації суспільно-економічних підсистем.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15068.html