Теоретичні засади управління сферою послуг з позиції інституційного підходу

Система управління сферою послуг формується на принципах змішаної економіки, що обумовлено функціональною роллю багатьох видів послуг, які є суспільними благами та визначають перспективи розвитку окремої особистості й суспільства загалом. Небажаність виключення тих чи інших видів послуг зі споживання громадян викликана, з одного боку, їх особливою значимістю для життєдіяльності ― вітальним характерам послуг охорони здоров’я, базовим характером загальної середньої освіти, особливим значенням культури та мистецтва для духовного становлення і розвитку особистості тощо; з іншого боку ― тим, що приватний ринок послуг виштовхує найменш забезпечених громадян за свої межі, загрожуючи таким чином соціальній безпеці країни та детермінуючи економічні кризи.

У численних наукових дослідженнях система управління здебільшого розуміється як форма реалізації взаємодії та розвитку відносин управління, виражених насамперед у законах і принципах управління, а також у цілях, функціях, структурі, методах і процесі управління. Дідківська Л. та Головко Л. виділили такі узагальнені характеристики змішаної системи управління:

• основним регулятором економічних процесів виступає ринковий механізм, водночас державне регулювання економіки доповнює ринкові важелі;
• система поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, можливість задоволення численних і швидкоплинних особистих потреб і стійкість державного управління, необхідного для задоволення соціальних потреб суспільства;
• забезпечується реалізація вищих макроекономічних цілей: макроекономічна ефективність і конкурентоздатність, соціальна справедливість, стабільне економічне зростання;
• поряд з ринковими та державними макроекономічними регуляторами формується (насамперед у західноєвропейських і скандинавських країнах) ще один елемент управління — інститут соціального партнерства;
• у сучасних умовах управління розвитком національної економіки передбачає врахування рішень наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління [62, с. 18–21].

Отже, система управління сферою послуг повинна містити взаємодоповнюючі регулятори (у складі ринкових регуляторів; важелів державного впливу на економіку (державне регулювання); корпоративного управління; інституту соціального партнерства), за допомогою яких ефективно реалізуються її суспільні функції. Пропорції між ними визначаються об’єктивними законами й ідеологічними принципами стратегічного розвитку країни.

Ті чи інші складові системи управління з різним рівнем деталізацію аналізуються у зарубіжних і вітчизняних публікаціях. Зокрема, форми, методи та механізми державного регулювання розвитку сфери послуг досліджуються у роботах Крамченка Р. [129], Марченко В. [151], Хорєвої Л. [296], Черниш О. [301], Шопенка В. [310], підходи до управління процесами формування і розвитку просторових систем послуг вивчаються Мальською М. [148]. Незважаючи на наявність численних досліджень, має місце недостатня вивченість функцій різних інститутів у формуванні ефективної системи управління, напрямів і механізмів інституалізації сфери та ринку послуг з урахуванням принципів парадигми сталого розвитку.

В умовах переосмислення ролі людини в економіці на перший план виходять соціальні функції держави та розуміння необхідності посилення її впливу в соціально-значимих сферах, що в цілому відповідає світовому трендові соціально орієнтованої моделі економіки. Завдання ускладнюється тим, що ріст економіки на практиці часто супроводжується посиленням антропогенового навантаження на довкілля та виснаженням природних ресурсів. Як нами з’ясовано у попередньому підрозділі, необхідним є пошук оптимального балансу між прагненням забезпечити задоволення постійно зростаючих матеріальних потреб, соціальним розвитком (рівністю можливостей) та екологією. Важлива роль відводиться психологічній складовій формування в суспільстві відповідних світоглядних настанов.

Серед іншого, реакцією на такі виклики стало зростання значення в сучасних системах управління соціального партнерства як механізму узгодження (пошуку консенсусу) загальнодержавних і групових інтересів, розширення організаційних форм взаємодії держави та бізнесу. Класична та неокласична теорії на думку багатьох економістів нині не можуть дати задовільного пояснення зазначеним явищам. Нобелівський лауреат Норт Д. відзначає, що “неокласична теорія виявилася нездатною виявити й інтерпретувати відмінності у функціонуванні суспільств і економік, у використанні ринкових механізмів як в окремо взятий момент часу, так і протягом деякого періоду [172, с. 5].

Згідно з марксистською теорією, основою будь-якої економічної системи є економічні відносини, тобто відносини, що виникають між економічними суб’єктами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ. Ураховуючи зазначені фази суспільного відтворення, Маркс К. виділив виробничі відносини, сукупність яких складає економічну структуру суспільства ― економічний базис, на якому “піднімається юридична та політична надбудова, та якому відповідають певні форми суспільної свідомості” [150, с. 12]. Базис змінюється історично, що обумовлено розвитком продуктивних сил. Корінні якісні зміни в базисі викликають зміни й у надбудові. Остання виконує в суспільстві важливі соціальні функції, зокрема виражає та закріплює економічні відносини власності, насамперед, за допомогою певних правових і політичних норм й організацій.

Порівнюючи, прихильники інституціональної теорії фактично розглядають у своїх дослідженнях “надбудову”, породжену “економічним базисом”. Так, до найважливіших економічних інститутів входять право власності, що включає право на використання активів, одержання доходу від цього використання та право передавати активи іншій стороні; способи інтеграції господарських організацій, у тому числі майнові, фінансові й організаційно-правові аспекти цієї інтеграції; правила обміну між незалежними учасниками ринку тощо. Проте, якщо в Маркса К. причиною змін економічної системи є протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами, то в інституціональній теорії такі причини знаходяться в площині протиріч інститутів економічної системи. Праці засновників інституціоналізму (Веблен Т., Коммонс Дж., Мітчелл У., Блауг М.) об’єднує загальна ідея врахування впливу всієї сукупності суспільних відносин на економічне зростання на основі міждисциплінарного підходу, необхідності державного втручання в економіку. Поняття iнститут розглядається як базовий елемент рушiйної сили суспiльства, що включає такi категорiї та явища, як суспiльнi iнститути (держава, сiм’я, конкуренцiя), юридично-правовi норми, суспiльна психологiю (способи мислення, традицiї, звички, звичаї, мотиви поводження) та iн. Тобто, це розробленi людьми формальнi (конституцiї, закони) та неформальнi (добровiльно прийнятi кодекси поведiнки) обмеження, а також механiзми примусу, що структурують їхню взаємодiю. Разом вони утворюють спонукальну структуру суспільств і економік.

Представники неоінституціоналізму (Гелбрейт Дж., Хейлбронер Р., Мюрдаль Г., Тоффлер О., Белл Д., Тінберген Я. та ін.) зосереджують увагу на питаннях зростаючого впливу науково-технічного прогресу (а, отже, й державного стимулювання фундаментальних досліджень, наукових програм комплексного характеру тощо); на ролі корпорацій, які розглядаються як основа організаційної структури індустріальної системи сучасного суспільства; на проблемах, пов’язаних з ускладненням систем управління. Механізм трансформації суспільства визначається виходячи з того, що розвиток економіки та відносини між господарюючими суб’єктами формуються не тільки під впливом економічних, але і політичних, соціальних, морально-етичних і психологічних чинників. Останнім часом мають місце спроби доповнення інституціоналізму новими елементами шляхом синтезу з неокласичною теорією, запозичення ідей Шумпетера Й. та Хайєка Ф., положень еволюційної теорії Нільсона Р. та Вінтера С., правової концепції власності. Згідно з визначенням Норта Д., “інститути неможливо побачити, відчути, вимірити. Це свого роду конструкція, “правила гри” в суспільстві, або, висловлюючись більш формально, обмежувальні рамки, що організовують взаємини між людьми. Отже, вони задають структуру спонукальних мотивів людської взаємодії ― у політиці, соціальній сфері чи економіці. Інституційні зміни визначають те, як суспільства розвиваються в часі, таким чином слугують ключем до розуміння історичних змін ... виступають фундаментальними чинниками функціонування економічних систем у довгостроковій перспективі, забезпечення сталого розвитку економіки” [172, с. 17].

Держава здiйснює регулювання економiчних вiдносин за допомогою iнститутiв. Оскiльки iнститути пiдтримують iснуючий стан економiчної системи або вносять у неї змiни, тому вони мають характер iнструментарiю та можуть розглядатися як механiзми управлiння. Вибiр таких механiзмiв визначають наступнi критерiї: дiєвiсть у досягненнi поставленої мети; ефективнiсть; рiвень мiнiмiзацiї витрат на реалiзацiю iнших цiлей при наявностi варiантiв вибору. Успiшнiсть iмплементацiї нових iнститутiв у соцiально-економiчну систему залежить вiд вiдповiдностi iнституту економiчному просторовi, в якому вiн формується. Створення iнституту припускає запровадження системи норм, пiдкрiплених вiдповiдними санкцiями за вiдхилення вiд норм, а також розумiння та готовнiсть додержуватися цих норм суб’єктами економiчних вiдносин. При цьому суспiльнi витрати на створення та функцiонування iнституту повиннi бути меншi за втрати, обумовленi його вiдсутнiстю.

Із вищесказаного слідує, що пріоритетним завданням на шляху забезпечення сталого розвитку сфери послуг є формування адекватного інституційно-організаційного середовища, що являє собою сукупність цінностей, формальних і неформальних норм, організаційних структур, які впливають на співвідношення механізмів управління діяльністю з виробництва, розподілу й організації споживання послуг, обумовлюють досягнення згоди між учасниками такої діяльності. При цьому парадигма сталого розвитку, на яку ми орієнтуємося в дослідженні, наголошує на необхідності врахування при прийнятті управлінських рішень інтересів не тільки суб’єктів економічної діяльності та споживачів послуг, але і соціуму певної територій у цілому, збереження загальноцивілізаційних ціннісних настанов у поєднанні з місцевими традиціями та нормами. У цьому контекстi iнститути покликанi виконувати такi основнi суспiльнi функцiї:

• вiдiгравати iнтегруючу роль, сприяючи консолiдацiї засобiв суб’єктiв суспiльного виробництва з метою вирiшення задач щодо забезпечення цiлiсностi не тiльки економiчної системи, але i всього суспiльства;
• здiйснювати iнформацiйний вплив, що полягає в нагромадженнi, обробцi та передачi спецiалiзованої економiчної iнформацiї, необхiдної як для дiяльностi господарюючих суб’єктiв, так i для обслуговування iнших економiчних i соцiальних процесiв, забезпечуючи безперервнiсть суспiльного вiдтворення;
• здiйснювати орiєнтацiйний вплив, виступати iнструментом спрямування дiяльностi економiчних суб’єктiв за найбiльш прiоритетним для суспiльства й економiки курсом, а також призупинення дiяльностi суб’єктiв, що приносить негативнi наслiдки.

У дисертаційній роботі ми акцентуємо увагу на концептуально-методологічних положеннях інституціоналізму, які, на наш погляд, необхідно врахувати при дослідженні наукових засад формування системи управління сферою послуг, зокрема:

• визначення структури інституційного середовища та сутності так званого “інституційного базису” сфери послуг;
• оцінка тенденцій і суперечностей розвитку сфери послуг з позиції концепції інституційних матриць;
• теоретичне обґрунтування можливостей і механізмів імплементації нових інститутів.

Можна виділити такі групи інститутів з їх внутрішньою логічною співпідпорядкованістю:

• полiтико-правовi iнститути, пов’язанi iз забезпеченням цивiльних i полiтичних прав громадян, у тому числi економiчних агентiв. Йдеться про захист базових прав (гарантiї недоторканостi особи та власностi, незалежнiсть суду, ефективнiсть правоохоронної системи, свобода засобiв масової iнформацiї та iн.), визнання яких є основою для розбудови “демократичної, соцiальної, правової держави” згiдно з Конституцiєю України (детальнiше див. [135]);
• iнститути, що забезпечують розвиток людського та соцiального капiталу. Насамперед до них вiдносяться освiта, охорона здоров’я, культура, житлове забезпечення, соцiальний захист;
• власне економiчнi iнститути, а саме законодавство, що забезпечує стiйке функцiонування та розвиток нацiональної економiки, а в нашому випадку ― розвиток i модернiзацiю сфери послуг;
• спецiальнi iнститути, мета яких ― вирiшення конкретних, специфiчних проблем. Маються на увазi “iнститути розвитку”, тобто правила гри, нацiленi не на всiх учасникiв господарського чи полiтичного життя, а на деяких iз них, певним чином вiдiбраних. Iншими словами, йдеться про iнститути дискретного впливу на окремi сегменти економiки на вiдмiну вiд попереднiх iнститутiв, дiя яких має загальний характер.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/15070.html