Ґенеза ідеї законотворення доби Античності та Середньовіччя

За умов Античності та Середньовіччя відомими філософами були закладені, як відомо, основи теоретичного осмислення природи та суспільства, а також змісту таких понять як „право” та „закон”, первинних механізмів його створення, що, власне, й поклало початок формуванню законотворення.

Сучасній людині думка про те, що всі закони, що регулюють життєдіяльність суспільства, є продуктом законотворення, здається цілком очевидною. І твердження про те, що закон старіший від законотворення, вбачається парадоксальним. Проте дослідження у цій сфері доводять, що закони існували цілу вічність до того моменту, як людина зрозуміла, що може їх створювати та змінювати. Такі уявлення датуються Античністю, зокрема класичною Грецією [476, с. 92].

В архаїчному суспільстві право обумовлювалося божественними витоками. Вважалося, що Мойсей приніс із гори Синай своєму народові десять заповідей, що виражали Божу волю. У притчах Соломона підкреслювалося, що царі лише здійснювали цю волю, тоді як законодавці встановлювали Боже право [34, с. 95].

За доби Античності та Середньовіччя формування правових наукових поглядів здійснювалося під впливом суперечливого характеру становлення держави, що й обумовлювало аналогічний тип становлення законотворення. Особливістю цього періоду було те, що не існувало розрізнення держави та суспільства, права й моралі. Крім того, філософські погляди мислителів того часу мали синкретичний, цілісний характер.

Підтвердження цьому можна знайти у наукових трактатах Платона „Закони” [348, с. 43], Аристотеля „Політика” [199, с. 124], Цицерона „Про закони” [484, с. 73-74], де доводилося, що соціальний закон є проявом властивого природі вищого розуму, який наказує нам робити те, що слід робити, і забороняє протилежне. Вищий розум, будучи закріпленим у соціальній практиці, і постав як закон державний.

Античні філософи, формуючи уявлення про досконалий закон, використовували образно-метафоричні міркування, які у трактатах-діалогах Аристотеля та Платона постали як основи теорії закону, визначення його відправних принципів. Так, для Аристотеля закон безпосередньо пов’язаний зі справедливістю, адже він встановлюється заради блага широкого загалу людей – громадян.

Аристотель є автором ідеї про верховенство закону, бо він вважав за краще, аби панував закон на відміну від властителів, яким притаманне припускатися помилок та чинити несправедливість [16, с. 87 - 88]. Натомість ідеалістична позиція Платона ґрунтувалася на переконанні в тому, що закон, навіть якщо він відповідає інтересам можновладців, в ідеальній державі слугує благу всіх громадян завдяки винятковій мудрості правителів та їх турботі про народ [348, с. 68 - 69]. Основна цінність цього твердження полягає у формулюванні однієї з головних цілей закону – слугування на благо всіх. Крім того, Платон вважав, що законами повинні бути врегульовані всі сфери суспільного життя: „Правильні закони роблять щасливими всіх, хто ними користується, надаючи їм усіх благ”. Не оминув увагою Платон і питання техніки законотворення. На його думку, закони мають вирізнятися якістю, чіткістю, стислістю та повинні обов’язково містити вступ [326, с. 39].

Слід зазначити, що з точки зору сучасної юридичної техніки законотворчому стилю стародавніх (доантичних) джерел права була притаманна максимальна уніфікація. У структурі норм законів Ману, Хаммурапі, а також давньокитайських, описаних у книзі „Лі-цзі” („Записки про ритуали”), були наявні лише гіпотези та санкції, при цьому ніколи не враховувалися умови, за яких здійснювалася та чи інша дія. В античний період структура норм права доповнилася диспозицією.

Аристотель розумів закон як універсальний інструмент встановлення правопорядку у державі, адже „…законодавець прагне представити такий державний устрій, який відповідає певному типу держави (демократичному, олігархічному, монархічному тощо)” [16, с. 67 - 68].

Раціоналістичні ідеї про природу права висувалися також Сократом, а пізніше Піфагором, які намагалися вирішити проблему зв’язку між законом і уявленням людей про справедливість. За Сократом, справедливість - не просто критерій законності, вона за суттю тотожна законності. „Що законно, - стверджував філософ, - те й справедливо” [137, с. 219]. Головним теоретичним досягненням Піфагора Самоського було формування ідеї правової рівності людей, зокрема одного з основних принципів - рівності усіх перед законом [474, с. 138 - 149].

Джерелом ідей про практичні аспекти законотворення можна вважати „Афінську політію” Аристотеля, присвячену діяльності одного з „семи мудреців” - відомого державного діяча та законодавця Солона. Він вважав, що будь-яка держава потребує передусім законного порядку, порядок та закон є найбільшим добром для держави [17, с. 271 - 343]. При цьому закон розглядався як загальне правило поведінки – правило для всіх і кожного. Здійснене Солоном реформування державного устрою в Афінах стало, на думку Аристотеля, „початком демократії”, а значить, і введенням у законотворення поняття „демократія”, що безпосередньо пов’язане з діяльністю Народних зборів як вищого законодавчого органу Афін. Для попереднього обговорення законів обиралася особлива Рада чотирьохсот. Громадяни Афін мали право ухвалювати або відкидати запропоновані проекти законів. При цьому слід наголосити на відповідальній місії законотворення, адже будь-який автор законопроекту підлягав кримінальній відповідальності (аж до смертної кари), якщо з’ясовувалося, що законопроект не поширюється на всіх громадян без винятку або суперечив чинним законам [408, с. 7].

Законотворча діяльність Афін відбивала специфіку свого часу. Так, на думку В. Бузескула, стародавні афіняни чудово усвідомлювали відмінність між законом, що створював загальну норму, та псифізмою – постановою загальних зборів, декретом чи указом. Автор зазначає, що процес законотворення в Афінській державі був доволі складним. Епіхіротонія, так зване голосування законів, відбувалося раз на рік. Проект закону попередньо обговорювався у спеціальній Раді чотирьохсот та виставлявся у людному місці, щоб кожний грамотний афінянин зміг прочитати його. Після цього проект вносився до Народних зборів, які передавали його на розгляд до спеціальної комісії, так званих „законодавців”, до складу якої входили представники суду присяжних. Всі вони були поважними та літніми людьми, яких обирали громадяни. Члени комісії приводилися до присяги. Проект закону розглядався у формі судового процесу. Державою призначалися п’ять спеціальних офіційних захисників чинних законів, тоді як положення нового законопроекту відстоював його ініціатор. Кожний громадянин мав право взяти участь у дебатах. Вирішальний голос належав „законодавцям”: лише за їхньою згодою проект ставав законом. Зазначене дозволяє стверджувати, що прийняття законів в Афінах відбувалося не хаотично, в будь-який момент залежно від настроїв Народних зборів, а у певний, раз і назавжди визначений строк [82, с. 36-37].

Система поглядів на закон як продукт свідомої людської волі набула розвитку в античній Греції, проте вона явно суперечить ставленню до закону як до природного вищого розуму, що проявлялося головним чином у такій звичайній для сучасного законотворення процедурі, як внесення змін до чинного законодавства. Підтвердження цьому можна знайти у дослідженні А. Джонса, де він зазначає, що у класичних Афінах періоду розквіту демократії ніколи не було законним внесення змін до закону простим рішенням народних зборів. Ініціатору такої пропозиції загрожувало знамените „звинувачення в незаконних діях”. Якщо звинувачення було підтримано судом, то ініціатор підлягав суворому покаранню [556, с. 52].

Правові вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з ученнями Стародавньої Греції. Схожість правової думки визначалася не тільки тим, що ідеологічні концепції в цих державах формувалися на основі однотипних соціально-економічних відносин, а й спадковістю розвитку їхньої культури. Значний внесок у теорію законотворення зробили такі видатні діячі та оратори Стародавнього Риму, як Гальба, Карбон, Катон Старший, Квинт Гортензій, Марк Аврелій, Марк Тулій Цицерон та інші.

Римські мислителі зосереджували увагу на характеристиці таких важливих аспектів закону, як його сутність, соціальне призначення, функції, а також всезагальність та єдність вимог. „Під дію закону, - стверджував Цицерон, - повинні підпадати всі”. За Цицероном, справжній закон – це розумне положення, що відповідає законам природи, поширюється на всіх людей, категорія постійна, вічна, яка закликає до виконання обов’язку, наказує, забороняє, утримує від злочинних діянь [483, с. 139]. До теоретичної спадщини Цицерона належить також ідея про те, що перепоною на шляху до зловживань політичною владою урядовцями, які є обранцями народу, має стати обов’язкове врегулювання їхніх повноважень законом [328, с. 40].

Важливим досягненням правової думки Стародавнього Риму стало створення самостійної науки юриспруденції, розквіт якої припадає на епоху ранньої імперії (І ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.). У цей період імператори, прагнучи обмежити законодавчу владу сенату, надають найбільш видатним юристам право давати роз’яснення, тлумачити чинні правові норми, які є обов’язковими для всіх посадових осіб та суддів. Це була своєрідна форма делегування правотворчих функцій неофіційним особам [437, с. 374].

З чисельної когорти відомих юристів класичного періоду найбільш видатними були Гай (ІІ ст.), Папініан (ІІ–ІІІ ст.ст.), Ульпіан (ІІ–ІІІ ст.ст.), Павел (ІІ–ІІІ ст.ст.) та Модестин (ІІ–ІІІ ст.ст.). Спеціальним законом „Про цитування юристів” імператор Валентиніан ІІІ (426 р.) надав роз’ясненням і тлумаченням зазначених юристів сили закону. До цього часу акти, що створювалися юристами, набирали юридичної сили лише з волі імператора.

Втім навіть на початковому етапі – етапі формування – законотворення не було позбавлено і негативних ознак. Так, старі римські олігархи були своєрідними творцями крутійства в судовому процесі та першими застосували, за словами К. Маркса, крутійство у законотворенні [318, с. 214 - 215].

Аналіз практики законотворення, що склалася у народних зборах, дозволяє здійснити теоретичне виокремлення та обґрунтувати наявність певних стадій у законотворчому процесі того часу. Так, зокрема, до основних стадій законотворчого процесу можна віднести:

• розробку проекту (витребування закону) магістратом (консулом, диктатором, претором), що мав право скликати збори;
• постановку магістратом перед народними зборами питання про видання закону;
• схвалення проекту в разі згоди з ним (без будь-якого обговорення);
• ратифікацію, затвердження закону сенатом.

Широкого поширення в Римі набуло одноосібне видання правових актів посадовими особами, які не були законодавцями. Проте з часом діяльність преторів з видання едиктів була прирівняна до законодавчої. В імператорський період важливого значення набули одноосібні розпорядження імператора (принцепса) – конституції, які теж визнавалися самостійним актом правотворчості [379, с. 105]. У складні моменти римської історії (період республіки) право видавати акти, що змінювали державний лад, надавалося спеціально призначеній посадовій особі – „диктатору-конституцієдавцю” (лат. dictator republicae constituendae) [493, с. 24].

Слід зазначити, що у римському праворозумінні поняття „право” (jus) та „закон” (lex) були окремими категоріями. Право було узагальненим поняттям, що охоплювало право природне (jus naturale) і право позитивне (jus civile). Важливо підкреслити, що в римському праворозумінні спеціального поняття „позитивне право” як заперечення „природного права” не існувало. Натомість було поширене поняття „закон” (lex) – едикти магістрів, тлумачення та роз’яснення юристів, рішення сенату, конституції імператорів тощо. Термін „позитивне право” з’явилося у правовій думці дещо пізніше, ним позначалися усі форми права, які брали початок у законодавчій діяльності, а законодавче джерело обов’язково мало відповідні повноваження [328, с. 40].

Ще одним значним внеском юристів Стародавнього Риму, який, безумовно, став основою для розвитку юридичної науки та юридичної освіти, а також сприяв становленню та розвитку наукових поглядів про законотворення, була кодифікація Юстиніана (Corpus Iuris Civilis) – звід законів Римської імперії як писане джерело Римського права. Сучасні науковці вважають його правовою доктриною того часу [457, с. 667]. Кодифікація Юстиніана включала: Інституції (підручник для юристів початківців), Дігести (праці видатних римських юристів із коментарями), Кодекс Юстиніана (збірка імператорських конституцій) [131, с. 28].  

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15274.html