Розвиток правової думки в епоху Відродження, Нового часу та Просвітництва

Наступним після Античності та Середньовіччя етапом становлення та розвитку наукових поглядів на право, а також учень про „закон”, „законодавство” та „законотворення” є доба Відродження, Просвітництва та Нового часу.

Термін „відродження” (італ. rinascita) ввів у науковий обіг італійський історик Джорджо Вазарі (1511–1570 рр.), який пов’язував його з пробудженням інтересу до античних класичних зразків. Основою Відродження став гуманізм. Тогочасні мислителі називали себе гуманістами, оскільки центром їхнього світогляду був не Бог, а людина, що сприймалося як відродження античної мудрості: людина є мірою всіх речей [326, с. 72].

Водночас доба Відродження була кризовим періодом для римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії у країнах Західної та Центральної Європи і початком формування антисхоластичного, антифеодального гуманістичного світогляду. Для мислителів гуманістичної спрямованості того часу право поставало, перед усім, як законодавство, пріоритетними були ідеї централізації державної влади та рівності всіх перед законом [467, с. 91].

Становлення та розвиток нових правових поглядів, в основі яких були раціоналістичні концепції природного права, ідеї невідчужуваних прав людини, формальної рівності та свободи всіх людей [307, с. 112], пов’язані з іменами таких мислителів, як Ф. Бекон, Х. Вольф, Ф. Гвіччардіні, Г. В. Ф. Гегель, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Т. Джефферсон, І. Кант, Г. В. Лейбніц, Дж. Локк, Н. Макіавеллі, Д. Медісон, Ш. Л. Монтеск’є, С. Пуфендорф,        Ж.-Ж. Руссо, Б.  Спіноза, Х. Томазій та ін.

Великим мислителем Відродження, особистість та ідеї якого досі викликають багато дискусій, був Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який, відкинувши середньовічну схоластику, пропагував ідеї про те, що закони є результатом людської творчості, а не проявом вищих сил, тоді як законотворення є засобом досягнення цілей правителя. Н. Макіавеллі обґрунтував сутність основних видів позитивних законів, вимоги до логіки закону та мови викладу текстів законів (стислості, простоти, зрозумілості законів), використання презумпції, наведення у текстах законів мотивації їх прийняття [180, с. 816], увів у політичний лексикон поняття „держава” та „республіка” у сучасному їх розумінні. Найкращою формою існування держави він вважав республіку, громадяни якої беруть участь в управлінні державою, мають як приватні, так і суспільні інтереси, вбачають в законі захисника і покровителя. При цьому закон розглядався ним як джерело всіх громадянських чеснот і тому утвердження держави (на відміну від періоду її заснування) залежить від ступеня досконалості законів [328, с. 61].

З цією думкою значною мірою солідаризувався ще один визначний представник мислителів Відродження Франческо Гвіччардіні (1483-1540 рр.), який вважав головним не форму правління, а вміння організувати управління державою на основі законів і справедливості [326, с. 77].

У визначення права як науки (її предмета, методології) та закону як способу вираження права значний внесок зробив видатний голландський юрист Гуго Гроцій (1583–1645 рр.).

Засадничою підвалиною природно-правової теорії Г. Гроція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким розв’язувати соціально-правові конфлікти покликаний розум як верховний суддя (на відміну від Божого одкровення). Г. Гроцій, як і інші гуманісти, звернув увагу на „подвійну істину” права, проводячи чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоча Бог опосередковано впливає на розвиток природного права, оскільки він - Творець природи, частиною якої є людина, однак порядок природи, стверджував Г. Гроцій, знаходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне право не підпадає під вплив божественного права. Такий підхід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право - це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими людьми. Природне право непорушне, це закон природи. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіставити наявний закон з ідеалом справедливості природного права. Крім того, мислитель висловив ідею про особливість юридичної природи основного закону (конституції), стверджуючи, що основний закон виступає підґрунтям виникнення держави та передує формуванню права в цілому [493, с.25].

Гуго Гроцій розмежовував категорії „право” і „закон”. Останній, на його думку, - це насильницький засіб, за допомогою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права [124, с. 24 - 25]. Тим самим Г. Гроцій обґрунтовував законотворчу функцію держави та зобов’язання громадян підкорятися, оскільки, на його думку, сам народ існує доти, доки зберігаються засади, що його пов’язують, - влада та право [480, с. 124].

Віддаючи належне зусиллям своїх попередників щодо розгляду юридико-догматичного, історичного та філологічного методів права, Г. Гроцій акцентував увагу на раціонально-логічному методі вивчення та тлумачення права, а саме на прийомах формально-логічного аналізу, логічного конструювання, обґрунтування та тлумачення певної догми у вигляді формалізованої системи постулатів, інтерпретації права як аксіоматичної, формально-логічної системи норм [307, с. 116]. Ідеї Г. Гроція мали безпосередній вплив на законотворення й набули подальшого розвитку в ученні І. Канта і кантіанців.

Родоначальником нового підходу до науки як раціональної системи знання був відомий англійський юрист, лорд-канцлер, політичний діяч, філософ епохи англійського Відродження Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.). Ф. Бекон, будучи одним із творців філософського напряму емпіризму, стверджував, що головне - власний досвід [185, с. 362 – 372], й вважав, що у вченнях його часу відсутні нові галузі знання, які ще належить створити, а саме вчення про розширення кордонів держави і вчення про загальну справедливість, або про джерела права [250, с. 56].

Свої правові погляди Ф. Бекон викладав у процесі обґрунтування основ запропонованої ним нової науки - вчення про загальну справедливість, або про джерела права. Критично оцінюючи вчення юристів і філософів про право, Бекон вважав, що займатися законотворенням мають лише політичні діячі, які, на його думку, чудово знають природу людського суспільства, громадського блага, природної справедливості, звичаї різних народів, різні форми державного устрою, а отже, можуть формулювати судження про закони на основі принципів і положень як природної справедливості, так і політики [9, с. 67 - 68].

Новий підхід Ф. Бекона до питань законотворення полягав у пропозиції оцінювати переваги законів та їх недоліки, вносити виправлення на підставі виявлення у кожній окремій галузі права якогось основоположного символу або ідеї, які втілюють справедливість [466, с. 46].

У своєму вченні Ф. Бекон, по суті, прагнув подолання дуалізму природного та позитивного права на користь позитивного права (закону держави), утвердження в законі вимог як природної справедливості, так і реальної політики держави. При цьому під справедливістю закону Ф. Бекон, у дусі природно-правових уявлень того часу, розумів моральні якості закону. „Люди, - зазначав він, - уже від природи (під впливом природних законів) наділені розумінням основних моральних категорій, таких, як чесність, порок, справедливість, несправедливість, добро, зло” [256, с.116 - 117].

Визначаючи необхідні властивості належного, тобто справедливого закону, Ф. Бекон протиставляє закон (позитивне право) насильству і зазначає: „У цивільному суспільстві панує або закон, або насильство. Втім насильство іноді приймає подобу закону, та іноді закон більше говорить про насильство, ніж про правову рівність. Отже, існує три джерела несправедливості: насильство як таке, зловмисна підступність, що прикривається ім'ям закону, і жорстокість самого закону” [184, с. 124].

Ф. Бекон вважав, що закони - це „якорі держави” і одночасно головна сила й знаряддя для досягнення щастя громадян, процвітання суспільства та забезпечення міцності влади. Однак більшість законів не спроможні забезпечити досягнення цих цілей, тому деякі з них мають стати свого роду законами законів і визначати, що в кожному окремому законі є добрим і що поганим [183, с. 178]. Під останніми законами, по суті, мається на увазі конституція, яка в сучасному її розумінні займає верхній щабель у системі законів і відрізняється від закону, перш за все, змістом, формою та юридичною силою. Розглядаючи закон як джерело чинного позитивного права, Ф. Бекон своїм вченням заклав основи теорії закону.

Ф. Бекон намагався розробити критерії оцінки хорошого (справедливого) закону, які у сучасному розумінні можна вважати правилами законодавчої техніки. „Закон можна вважати хорошим в тому випадку, якщо зміст його точний, якщо вимоги його справедливі, якщо він легко виконується, якщо він узгоджується з формою держави, якщо він породжує доброчесність у громадян”. Торкаючись питань прогалин у законодавстві Ф. Бекон вважав, що такі справи повинні розглядатися тільки судами вищої інстанції, адже право доповнювати закон і розширювати межі його застосування або ж пом’якшувати його дію мало чим відрізняється від права видавати закони. Проте Ф. Бекон був прихильником обережного ставлення до судових прецедентів як джерел права, що цілком узгоджується з його явно негативним ставленням до суддівської правотворчості. Перетворення судді на законодавця характеризується ним як свавілля. „Суддям, - пише він, - слід пам’ятати, що їхня справа „jus dicere”, а не „jus dare”, тобто тлумачити право, а не створювати і видавати його. Інакше це буде схоже на ту владу, яку привласнює собі римська церква, яка під приводом тлумачення Писання не зупиняється перед додаваннями і змінами, знаходить там те, чого немає, і під виглядом охорони старого вводить нове”. Найголовніша прерогатива суддів, - вважав Бекон - мудре застосування законів [20, с. 34 -35].

Особливо важливе значення для законотворення має запропонований Беконом системний, комплексний підхід до складання зводів законів. На його думку, до них повинні входити: джерела, які становлять загальне право, засадничі закони чи статути, збірники описів процесів і вироків, а також допоміжна література, в тому числі інституції (курси з найбільш складних питань правової науки), словник юридичної термінології, дослідження про юридичні норми і принципи, що виводяться з самого права, збірник „юридичних старожитностей”, тобто творів історико-правового профілю та зводу попередніх правових джерел, різного роду сумми - стислі систематизовані виклади юридичного матеріалу за певними розділами і темами для допомоги при первинному ознайомленні з правом, а також збірки процесуальних норм з кожного розділу права [457, с. 48 -49].

Слід зазначити, що вчення Ф. Бекона про закон було новаторським для свого часу. Здійснене ним філософське обґрунтування цілей, призначення правової науки, її методологічних засад, теоретичне обґрунтування емпіризму, основоположних принципів індуктивного (експериментального) методу дослідження права відіграли значну роль у розвитку правового позитивізму та мали безпосередній вплив на подальший розвиток правової науки. Невипадково афоризм Ф. Бекона „знання – сила” вже майже п’ять століть є гаслом науки.

Питанням усвідомлення сутності закону значну увагу приділив ще один англійський мислитель - Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.), який трактував закон як встановлення розуму та наказ суверена (держави), а також як засіб приборкування природних інстинктів людей. Закони Т. Гоббс поділяв на природні та громадянські. Природних законів (незмінних і вічних) він виділяв 16, їх зміст зводився до відомого правила: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб чинили тобі. Громадянські закони, на його думку, створюються владою для того, щоб вказати людям правильний напрям дій, залишаючи на їхній розсуд усе те, що не заборонено та не прописано законом [116, с. 41 -60]. Т. Гоббс намагався систематизувати громадянські закони, поділяючи їх на такі різновиди: розподільні (визначають права підданих), каральні (визначають покарання за порушення), основні (визначають державний лад й обов’язки підданих) та неосновні (приватноправові) [116, с. 41 - 60]. Тим самим Т. Гоббс заклав наукові основи системи галузей законодавства та відповідних напрямів законотворчої діяльності. На жаль, у його правовій концепції були відсутні ідеали правового закону, розуміння закону як форми свободи у цивілізованому суспільстві.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15274.html