---

Формування сучасних наукових поглядів на законотворення

Розвиток наукової думки про законотворення Новітньої доби (ХХ – початок ХХІ ст.ст.) можна визначити такими положеннями:

1) постання концептуального образу правової реальності в єдності внутрішнього та зовнішнього досвіду права, його змістовного та предметного аспектів;

2) розширення підходів до розгляду права „зсередини” як способу людського буття, заснованого на співіснуванні суб’єктів.

Іншими словами, йдеться про осмислення права у парадигмі інтерсуб’єктивності, що виражає тенденцію подальшої гуманізації та персоналізації права [276, с. 141].

Останнє передбачає формування нових якостей людини, до яких належать глобальність мислення, любов до справедливості, огида до насильства. Інтерсуб’єктивність як провідний спосіб обґрунтування права у сучасних культурно-історичних умовах дозволяє, перш за все, розкрити багатогранність правової реальності та один з її рівнів - правове життя як взаємодію між соціальними суб’єктами [467, с. 138].

Ідея правової реальності висловлюється у працях відомих філософів-правознавців: С. С. Алексеєва, Г. Боїнга, А. Кауфмана, Д. А. Керімова, С. І. Максімова, В. С. Нерсесянца, Дж. Роулза, Е. Фехнера, О. Хьоффе, Г. Шенкеля та інших. На їхню думку, ця ідея передбачає такі форми буття права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

1) світ ідей: ідея права;

2) світ знакових форм: правові норми і закони;

3) світ взаємодій між соціальними суб’єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоча й не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об’єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає найрозвиненіший опис у відповідних сучасних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права виражена у класичних теоріях природного права, особливо деонтологічного (суб’єктивістського) напряму, правові норми і закони - в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня - рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то це світ соціальної предметності, де право переходить у соціальну реальність. Цей світ бере участь у формуванні права, у наділенні права матеріальним змістом [472, с. 45].

Отже, характерною рисою новітньої філософсько-правової думки стає обґрунтування способу розгляду права винятково у соціальному контексті, де домінуючою є тенденція відстоювання пріоритету особистості і суб’єктивних прав. У другий половині ХХ століття саме ця тенденція була втілена у положеннях основних законів демократичних держав, в яких були закріплені основоположні принципи цінності людського життя, свободи, рівності прав. Наведені принципи виводяться з концепції справедливості, з її складної ідейно-філософської структури, де переплітаються ідеї неокантіанства, природно-правові ідеї минулого та сучасності, етика цінностей, позитивістські й екзистенціалістські ідеї, концепції ліберально-демократичного спрямування Дж. Роулза, Р. Дворкіна та ін. Згідно з ними сформувалося уявлення про недоторканність людської гідності як своєрідний критерій права та „вимір людяності” основного закону. Підтвердженням цього стала поява низки теорій справедливості у філософсько-правовій думці (Ю. Хабермас, Дж. Роулз). Ідея людської гідності стає не тільки мірою організаційно-структурних змін, а й способом проведення демократичних процедур у демократичних суспільствах [467, с. 140].   

Однією з характерних рис сучасної правової доктрини стає понятійне розмежування та критичне зіставлення права та закону [8, с. 624]. Правовій традиції Заходу притаманне розуміння права як сукупності до- і над-позитивних безумовних етичних комунікаційних регуляторів (справедливість, моральність, правдивість, достовірність, надійність, порядок тощо) як проблем, пов’язаних із суб’єктивно-ціннісною стороною життєдіяльності людини, що передбачає міждисциплінарне поєднання філософських, правових, соціологічних, психологічних, лінгвістичних та інших поглядів. Важливим результатом цих досліджень слід вважати утвердження думки про те, що закон не є правовим, легітимним, якщо він не узгоджений з правом [309, с. 3-15].

Зазначені тенденції знайшли підтримку й у східних регіонах, зокрема, в Україні, де Конституцією закріплений принцип верховенства права та здійснюється курс на розбудову демократичної, правової, соціальної держави. Натомість російській правовій думці більше притаманні класичні ідеї позитивізму. Так, професор В. С. Нерсесянц стверджує, що правом можна вважати тільки правовий закон: „Норми чинного законодавства („позитивного права”) стають власне правовими (за суттю і дефініцією) лише тією мірою, оскільки в них наявний, нормативно виражений принцип формальної рівності, формальної свободи індивідів”. Для вирішення цієї складної проблеми, зазначає вчений, слід виходити, з одного боку, із загального співвідношення та взаємодії суспільства, права і держави, а з іншого – із загальнофілософських закономірностей зв’язку форми і змісту [308, с. 39 -40].

Сучасний процес розвитку державно-правових інституцій відбувається в умовах трансформації багатьох сфер життєдіяльності суспільства на тлі посилення дії світових тенденцій глобалізації, інформатизації та міжнародної інтеграції, які постають, на думку науковців, своєрідною причиною інтенсифікації законотворчості [388, с. 8], що являє певну загрозу для правової держави. Карл Поппер у листі до читачів його книги ”Відкрите суспільство та його вороги” зазначав, що складний шлях розбудови правової держави пов’язаний не тільки з виданням законів, а й з їх виконанням[363, с. 10]. Він вважав, що ця думка є дуже особливо важливою для Східної Європи, оскільки „інфляція” законів вказує на занепад держави, „знецінює” законодавство, заважає управлінню, перешкоджає формуванню політичної волі [277, с. 104].

Зазначене доводить, що законотворча діяльність, забезпечуючи розбудову демократичної, правової, соціальної держави, потребує фундаментальних наукових досліджень. При цьому науці в законотворчій діяльності відводитися особливо важлива функція - забезпечення зв’язку між юридичною наукою, практикою та системою права.

Тож не випадково, що на початку ХХІ століття проблематика законотворення в юридичній науці набуває статусу самостійного об’єкта наукового дослідження, міждисциплінарного за своєю сутністю, охоплюючи історію і теорію держави та права, державного управління, конституційного права, адміністративного права тощо.

Окремі загальнотеоретичні та практичні аспекти, які безпосередньо або опосередковано стосувалися проблем законотворчої діяльності, зокрема принципів законотворчості, нормативно-правового регулювання, вироблення єдиного підходу до структури законотворчого процесу (етапів і стадій), його прогнозування та планування, вироблення єдиних техніко-юридичних та мовно-термінологічних вимог до підготовки проектів законів, ефективності законотворчості, підвищення правової культури та професійної підготовки учасників законотворчого процесу, використання порівняльних досліджень та зарубіжного досвіду в законотворчому процесі, досліджували С. С. Алексєєв, С. В. Бобровник, О. В. Богачова, С. В. Богачов, М. О. Голодний, Б. В. Дрейшев, В. С. Журавський, О. В. Зайчук, Д. А. Ковачев, М. І. Козюбра, О. Л. Копиленко, Л. Т. Кривенко, М. М. Марченко, Г. О. Мурашин, О. Г. Мурашин, М. П. Недюха, С. В. Нерсесянц, Н. М. Оніщенко, В. Ф. Опришко, А. С. Піголкін, В. Ф. Погорілко, С. В. Поленіна, А. М. Ришелюк, С. В. Сас, А. О. Селіванов, В. М. Селіванов, В. Ф. Сіренко, О. Ф. Скакун, Р. О. Халфіна, О. Ф. Фрицький, В. М. Шаповал, І. І. Шумілов та ін.

Крім того, питання техніки законотворення розкриті у роботах О. В. Богачової, Н. А. Власенко, Ж. О. Дзейко, Т. О. Дідича, Т. В. Кашаніної, Д. А. Керімова, А. Нашиц, З. О. Погорєлової, П. М. Рабіновича, Ю. О. Тихомирова, Д. В. Чухвічева та ін.; мовно-термінологічні проблеми досліджували Л. Ф. Апт, Н. В. Артикуца, В. М. Баранов, Ю. Є. Зайцев, Н. Присяжнюк та ін.; проблеми моніторингу в законотворчості – Ю. Г. Арзамасов, О. В. Богачова, О. Л. Копиленко, Я. Є. Наконечний, Є. Є. Некрасов, Н. Р. Нижник, Ю. О. Тихомиров; інформаційне забезпечення законотворчості – І. Л. Бачило, О. В. Богачова, В. М. Брижко, О. А. Гаврилов, О. П. Маруженко, М. Я. Швець та інші.

За даними, наведеними Національною академією правових наук України щодо стану правових досліджень в Україні, провідними установами, які займаються проблемами законотворення, визнані Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України та Інститут законодавства Верховної Ради України [389, с. 5], де за останні роки з цієї тематики підготовлені такі дисертаційні дослідження: О. І. Ющик „Теоретичні основи законодавчого процесу”, Д. Д. Лилак „Проблеми колізій у законодавстві України (теорія і практика)”, А. Ю. Іванова „Законодавчий процес і законодавча техніка у період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії”, П. М. Балтаджи „Юридична мова правозастосовчих актів”, Н. В. Ганжа „Теоретичні проблеми Регламенту Верховної Ради України”, Н. Л. Омельченко „Конституційно-правові основи законодавчої функції Верховної Ради України”, Н. Ю. Задирака „Теоретико-правові питання законотворчості”, О. В. Богачова „Законотворчий процес в Україні: проблеми вдосконалення”, О. П. Маруженко „Інформаційне забезпечення законотворчого процесу”, С. В. Сас „Законодавство про Регламент Верховної Ради України: проблеми теорії і практики”, І. В. Осика „Правова культура у формуванні правової, соціальної держави”, Є. П. Євграфова „Формування системи національного законодавства (деякі питання теорії і практики)”, Т. О. Дідич „Нормопроектування: теоретико-правовий аспект”, С. В. Богачов „Теоретико-правові засади правової освіти в Україні”, Л. Л. Гарник „Зупинення дії нормативно-правового акта (питання теорії та практики)”, І. С. Терлецька „Законопроектування в Україні: теоретико-правові аспекти”, Т. О. Тополянська „Конституційно-процесуальні основи реалізації права законодавчої ініціативи”, Т. Л. Гладкова „Законотворчий процес в Європейському Союзі: шляхи розвитку та вдосконалення”.

Законотворення за своїм характером, предметом і завданнями дослідження постає міждисциплінарним науковим напрямом, де представлені як окремі правові науки, так і їх синтез. При цьому наука законотворення розвивається у різних напрямах. Так, теорія законотворчості в межах загальної теорії правотворчості виокремлює особливо значущий предмет – закон. Інші напрями формуються як теорія юридичної техніки, теорія законодавчого процесу тощо. Найбільш актуальний напрям наукових досліджень пов’язується з формуванням системи законодавства з метою ефективного регулювання суспільних відносин [500, с. 11 -14].

Доктринально доведено, що на процес законотворення, його результат впливають фактори як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні тощо, домінуючими з яких є політичні чинники, які власне й визначають законотворчий процес в Україні [78, с. 5].

Так само визначальними рішеннями суб’єктів законодавчого процесу на будь-якій його стадії з приводу проекту закону (законодавча ініціатива, розгляд, обговорення та прийняття проекту, його ухвалення та підписання) є рішення політичні, оскільки вони приймаються особами, що обіймають політичні посади. Будучи головним інструментом управління, політичне рішення виступає як засіб реалізації влади, її збереження та відтворення [248, с. 38].

В одному зі своїх інтерв’ю Генеральний секретар Венеціанської комісії Джанні Букіккіо зазначив, що в Україні нехтують правовими нормами, якщо вони є перешкодою для політичних інтересів, і виділив три ключові проблеми, які водночас є політичними рисами вітчизняної демократії:

1) наявність сильної політичної поляризації, за якої обидві сторони розглядають своїх політичних противників не як легітимних конкурентів, котрі мають підтримку значної частини українського суспільства, а як ворога, у боротьбі проти якого дозволені будь-які засоби;

2) стійка тенденція до розгляду будь-якого правового або конституційного питання винятково з точки зору короткотривалої політичної вигоди, нехтуючи при цьому довгостроковими інтересами країни;

3) недостатня повага до принципу верховенства права.

В Україні наявна тенденція нехтування конституційними або правовими нормами, якщо вони сприймаються як перешкода для досягнення політичних цілей [109].

За доби незалежності України кількість нормативно-правових актів, що прийнята суб’єктами законотворення, сягнула рівня Європи. Проте більш глибокий аналіз результатів законодавчої діяльності парламенту, на жаль, не дає підстав для оптимізму. Якість нормативного тексту досить часто далека від ідеалу. Правовий масив України подекуди є зібранням розрізнених і неузгоджених, часто дублюючих чи таких, що суперечать одна іншій, правових норм. Привертає увагу відсутність у деяких принципово важливих законах державницького підходу як втілення національних інтересів, який повинен пронизувати всю систему законотворення. Натомість у прийнятті законотворчих рішень політичний інтерес часто підміняє державний чи суспільний [359, с. 476].

 

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15274.html