---

Науково-методологічні основи законотворення

Процеси демократичних соціальних змін в Україні можуть бути успішними, як уявляється, за умови їх належного юридичного забезпечення. При цьому особлива місія покладається на законотворчу діяльність у частині забезпечення зв’язку між юридичною наукою, соціальною практикою та системою права. За цих умов проблематика законотворення не лише актуалізується, а й набуває статусу самостійного об’єкта наукового дослідження, міжпредметного за своєю сутністю, охоплюючи історію і теорію держави та права, філософію права, соціологію, державне управління, конституційне право, адміністративне право та інші гуманітарні науки.

Посилює значущість належного осягнення зазначеної проблематики перехідний характер українського суспільства, виклики та ризики, що постали перед ним в частині пошуку відповідей засобами юридичної науки, зокрема законотворчістю як санкціонованою державою комплексною цілеспрямованою поступовою діяльністю щодо створення та удосконалення законів та системи законодавства, яка складається з взаємообумовлених і взаємопов’язаних етапів (стадій), є спрямованою на врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави. 

Як відомо, предметом особливої уваги як вітчизняних, так і зарубіжних учених, юристів-практиків є загальнотеоретичні та прикладні дослідження, які стосуються проблем законотворчої діяльності, зокрема визначенню вихідного понятійно-категоріального апарату, системи принципів законотворчості, нормативно-правового забезпечення цього процесу, вироблення єдиного методологічного підходу до його структуризації (виокремлення, зокрема етапів і стадій), обґрунтування єдиних техніко-юридичних та мовно-термінологічних вимог до підготовки законопроектів та їх експертизи, прогнозування та планування, ефективності законотворчості тощо.

Ці питання досліджувалися такими вченими, як С. С. Алексєєв, М. О. Баймуратов, В. М. Баранов, С. В. Бобровник, Н. А. Власенко, В. Н. Денисов, Ж. О. Дзейко, В. С. Журавський, О. В. Зайчук, Д. А. Керімов, В. С. Ковальський, Д. А. Ковачев, М. І. Козюбра, О. Л. Копиленко, Л. Т. Кривенко, Н. Р. Малишева, М. М. Марченко, А. Р. Мацюк, Г. О. Мурашин, О. Г. Мурашин, М. П. Недюха, Н. Р. Нижник, С. В. Нерсесянц, Н. М. Оніщенко, В. Ф. Опришко, А. С. Піголкін, В. Ф. Погорілко, С. В. Поленіна, П. М. Рабінович, А. М. Ришелюк, С. В. Сас, А. О. Селіванов, В. М. Селіванов, В. Ф. Сіренко, О. Ф. Скакун, І. Д. Сліденко, Р. О. Стефанчук, В. Я. Тацій, Ю. О. Тихомиров, Е. А. Тихонова, О. Ф. Фрицький, Р. О. Халфіна, М. В. Цвік, Д. В. Чухвічев, В. М. Шаповал, С. В. Шевчук, А. Є. Шевченко, Ю. С. Шемшученко, І. І. Шумілов, О. І. Ющик, О. Н. Ярош та ін.

Наголошуючи на важливості наукового доробку зазначених вчених, варто водночас наголосити, що питання методології законотворення досі не є належним чином висвітлені, залишаються дискусійними, потребують подальшого осмислення, насамперед, у частині осягнення сутності сучасних тенденцій державно-правового будівництва, наближення до європейських та світових стандартів. „Варто погодитися з тим, що законотворення вимагає ставитися до нього як до спеціальної науки, - зазначає член-кореспондент НАН України В. І. Семчик. Потрібні наукові напрацювання з цієї проблеми, потрібні відповідні наукові концепції і рекомендації, потрібні обґрунтовані методики розробки проектів законів на всіх його стадіях і супроводження з часу ідеї, пропозиції про потребу певного закону до дня його прийняття компетентним законодавчим органом”[410, с. 8-13].

Безумовно, недостатню ефективність законотворення можна пояснити його відставанням від динамічного процесу соціальних змін, осягнення сутності суспільних відносин та їх нормативно-правового врегулювання.

Причини цього явища мають як об’єктивне, так і суб’єктивне походження, сягають своїми витоками укоріненого консерватизму у питаннях регулювання законотворчої діяльності, її наукового забезпечення. Не може не позначатися на цьому процесі і складний процедурно-процесуальний характер законотворення як за своєю сутністю, так і процедурами, технологіями, прийомами, засобами його забезпечення, на чому наголошував ще у ХІХ сторіччі відомий політичний діяч, Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк (1815-1898 р.р.), констатуючи технологічну подібність процесу створення законів конвеєрній організації вироблення ковбаси, задля досягнення якості якого запроваджуються складні, проте ефективні технології [554, с. 321].

Крім того, не можна не враховувати й інші обставини, на одній з яких наголошує М. Попович, дійсний член Національної академії наук України, президент Українського філософського товариства, а саме - неготовність сучасного українського суспільства в силу специфіки його історико-культурного становлення сприймати західноєвропейську парламентську модель створення законів як усталену [362].

Зрозуміло, що вітчизняний законотворчий процес не може бути успішним поза врахуванням позитивного досвіду зарубіжних країн у цій сфері, його адаптації відповідно до національних особливостей державотворення.

Розуміння комплексного характеру законотворення обумовлює необхідність визначення з вихідним інструментарієм дослідження як у частині понятійно-категоріального апарату, так і методів наукового пошуку – загальнонаукових, філософських і конкретно-юридичних.

У теорії права мають місце, як відомо. різні концепції розуміння семантично споріднених понять у сфері, що досліджується, - „законотворення”, „законотворча діяльність”, „законотворчість” та „законотворчий процес”, а також менш поширеного поняття „законоутворення”. Характерною особливістю зазначених категорій є відсутність їх належного нормативного визначення. Певний виняток складає поняття „законотворчість”, яке тлумачиться як „процес пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави та цілеспрямована діяльність компетентних органів щодо підготовки, обговорення і прийняття законів та їх оприлюднення” [160, с.136]. Потрібно наголосити, що запропоноване, на наш погляд, широке розуміння терміну „законотворчість” не завжди знаходить підтримку як у наукових, так і освітянських колах. Так, зокрема, у низці монографій, підручників та навчальних посібників є поширеним вузьке розуміння цього терміну, його фактичне ототожнення з поняттями „прийняття законів”, „законодавча діяльність” [215, с. 170-171; 287, с. 300; 1, с. 250; 440, с. 361-362]. (Детальніше про розмежування змісту понять „законотворча діяльність” та „законодавча діяльність” див. Розділ 4.)

На наш погляд, розкриваючи сутність поняття „законотворчість”, необхідно виходити з онтологічного його розуміння як органічної єдності трьох визначальних компонентів: пізнання, діяльності та результату, які мають відображати відносно завершений процес законотворчості як єдиний цикл.

Звідси можна констатувати, що об’єднуючим елементом розуміння сутності термінів „законотворення”, „законотворча діяльність”, „законоутворення”, „законотворчість” та „законотворчий процес” є їх однакова побудова, тобто наявність складника, що містить вказівку на закон (законо...), що й обумовлює їх лексичну форму. Інші частини термінів „законо(творення)”, „законо(утворення)” та „законо(творчість)” є різними, адже саме вони вказують на відмінність цих понять, принаймні, за зовнішніми ознаками. Як свідчить Великий тлумачний словник української мови, іменник „творення” означає дію за значенням „творити”: „у процесі творчої праці викликати до життя що-небудь, давати існування чомусь; викликати появу чого-небудь, бути причиною виникнення чогось, утворювати”. Аналогічно трактується й поняття „творчість”, яке вказує не тільки на те, що „результатом цього процесу є створення [якоїсь] нової якості, а й ідеться про процес створення духовних і матеріальних цінностей, про здатність творити, бути творцем” [91, с. 1234]. Що ж стосується значення іменника „утворення”, то він трактується, як „те, що з’явилося як наслідок творчої діяльності, творчого процесу” [91, с. 1306]. Тому, виходячи із семантичного значення цих термінів, можна стверджувати, що вони близькі, зокрема, за значенням до словосполучення „законотворча діяльність”, всі ці поняття об’єднує синонімічний компонент – творчість.

Таким чином, лексичний аналіз змісту понять „законотворення”, „законотворча діяльність”, „законоутворення”, „законотворчість” та „законотворчий процес” дозволяє констатувати наявність певного термінологічного синонімічного ряду, а також усталеної моделі терміновживання. При цьому зазначене не виключає того, що з функціональної точки зору ці терміни є повністю ідентичними. Так, термін „законотворчість” складає, на наш погляд, більш продуктивну словоутворюючу основу однокорінних слів, і тому цілком природним є терміни „законотворчий процес”, „законотворча діяльність”, „законотворчі процедури”, на відміну від штучних утворень - законотвірний процес, законотвірна діяльність, законотвірні процедури. Тобто, поняття „законотворення” на відміну від терміна „законотворчість” не утворює похідних терміносполучень, що певною мірою пояснює його відсутність у сучасних юридичних текстах.

Проте, на нашу думку, доцільність використання у наукових працях поняття „законотворення” цілком очевидна оскільки, по-перше, за своїм значенням як категорія повністю корелюється з іншими наведеними поняттями, і, по-друге, не обтяжується додатковими конотаціями значень, на відміну від терміну „творчість”, що надає можливість його однозначного трактування.

Слід зауважити, що використання розглянутих споріднених термінів у текстах як офіційного, так і наукового стилів має бути вкрай обережним. Відсутність офіційного тлумачення цих понять, їхня невизначеність у лексикографічних джерелах спроможна провокувати непослідовність їх уживання в юридичних текстах, що може порушувати єдність діалектичного розуміння „форми” як втілення „змісту”, а відтак негативно позначатися на якості самих текстів, уможливити формування хибного уявлення про межі та зміст законотворчої діяльності.

Зазначена обставина обумовлює, на нашу думку, необхідність врегулювання цих питань на законодавчому рівні. Деякі законопроекти, що подані до Верховної Ради України, зокрема, „Про закони та законодавчу діяльність” та „Про нормативно-правові акти” лише частково вирішують питання законотворення, а наявність у назві законопроекту, що має відображати його зміст, поняття „законодавча діяльність”, що врегульована Регламентом Верховної Ради України, затвердженого Законом України „Про Регламент Верховної Ради”, наводить на думку, що це є аналог Регламенту. Тому закон, який має комплексно врегульовувати всі етапи та стадії законотворчого процесу від прогнозування законотворчої діяльності до оцінки ефективності дії прийнятих законів, можна визначити таким чином: „Про закони та законотворчу діяльність”.

Складність розробки такого законопроекту цілком очевидна, адже законотворення, будучи безупинним цілеорієнтованим циклічним процесом, має цілісний і водночас структурно диференційований характер. Його змістовні та функціональні характеристики обумовлюється як суб’єктивними чинниками (організація процесу законопідготовчої діяльності, рівень професіоналізму суб’єктів законотворчої діяльності, комплексність забезпечення експертної оцінки законопроектів, мета реалізації права законодавчої ініціативи, лобізм, сприяння досягненню консенсусу між політичними партіями, фракціями, залучення до підготовки законопроектів громадськості, консультантів, експертів тощо), так і об’єктивними факторами - рівнем соціально-економічного розвитку країни, характером політичного режиму, рівнем правової культури населення тощо.

Необхідність адекватного відображення процесів, які відбуваються у суспільстві, обумовлює потребу у постійному виявленні, вивченні та належному застосуванні соціальних закономірностей, врахуванні перебігу соціальних змін як передумови пізнання тих складних умов, факторів і обставин, що формують суспільні відносини, які потребують правового регулювання. Лише після цього можливе прийняття рішення про перехід від пізнання до діяльності щодо створення закону. Така діяльність, в свою чергу, має певні стадії, які регулюються, як правило, законом чи регламентом, встановленими процедурами. Результатом законотворчості, її продуктом виступає закон, дія якого полягає у практичному врегулюванні суспільних відносин. Вивчення дії закону дозволяє уточнити, відкоригувати, доповнити чинне законодавство, підвищити його рівень[198, с. 9-10].

У контексті зазначеного, розкриваючи сутність законотворення як багатогранного та комплексного явища, уявляється доцільним визначити його як санкціоновану державою цілеспрямовану діяльність, яка складається з взаємообумовлених етапів і стадій, є спрямованою на врегулювання суспільних відносин шляхом пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, створення, зміни або скасування законодавчих актів.

Зважаючи на багатогранність та різноманітність законотворчої діяльності можна стверджувати, що саме зазначені характеристики обумовлюють вихідний теоретико-методологічний потенціал наукового дослідження у цій сфері, який за останні роки значно розширився, зріс якісно і кількісно. Значний внесок у розробку актуальних питань методології правової науки здійснили такі відомі українські та російські дослідники, як С. С. Алексеев, Б. К. Бабаев, B. М. Баранов, К. К. Жоль, О. В. Зайчук, Д. А. Керімов, М. Козюбра, В. Копейчиков, В. Н. Кудрявцев, В. В. Лазарев, В. Мамутов, Н. И. Матузов, П. Е. Недбайло, Ю. Н. Оборотов, Н. Н. Оніщенко, О. В. Петришина, П. Рабинович, О. В. Сурілов, О. Ф. Скакун, В. Селіванов, В. Тацій, Л. Б. Тиунова, В. Д. Ткаченко, М. В. Цвік, Ю. Шемшученко та інші.

Завдяки науковим розробкам вказаних вчених сформувалося уявлення про методологію юридичної науки як дослідницький інструментарій[440, с. 36], систему принципів і способів організації та побудови теоретико-пізнавальної діяльності в галузі дослідження державно-правової дійсності, а також вчення про цю систему[136, с.23], яке набуло ознак наукового визначення.

Увагу проблемам юридичної методології приділяють і західні вчені: Г. Харріс[550], Р. Алексі[522], К. Крехбіль[561], Б. Фрідман[545] та інші, особливо виділяються у цій сфері німецькі правники - Р. Ціппеліус[482], А. Кауфман[558], Г.  Редбрух[590], Т. Вюртенбергер[618], Й. Фершюрен[615] та ін. Проте, у більшості з цих досліджень розглядаються переважно питання методології правозастосовчої діяльності, тоді як проблеми методології правотворчості висвітлюються дещо побічно, фрагментарно. 

Слід зазначити, що методологія історично розвивалася у межах філософії як науки, що вивчає найбільш загальні закони розвитку об’єктивного світу, людського суспільства і мислення, дозволяє проникнути за зовнішню видимість явищ суспільного життя, побачити їх зв’язки та взаємозв’язки, пізнати їх сутність і, відповідно, сформулювати закони, що, власне, й складає методологічну основу юридичної науки.

Методологію (від грец. methodos - шлях дослідження, спосіб пізнання і logos - слово, поняття, вчення) прийнято визначати як науку про методи дослідження явищ, як галузь знання, що визначає засоби, передумови та принципи організації теоретико-пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності[468, с. 278].

Характерною особливістю прочитання зарубіжними вченими призначення юридичної методології є наявність такого ключового поняття як ”ціль”. Так, приміром, Р. Циппеліус у посібнику „Юридична методологія” розглядає методологію як вчення про способи досягнення певних цілей. Він зазначає, що в науці „метод це – шлях, що веде до раціональної, а відтак – зрозумілої і очікуваної відповіді на питання чи то теоретичного пізнання, чи то практичного досвіду, чи то пошуку меж цього пізнання” [482, с. 10].

Загальновизнано, що методологія належить до достатньо складної галузі юридичної науки. На наш погляд, це пов’язано передусім з тим, що, методологію можна, по-перше, розглядати як науку про методи пізнання державно-правової дійсності. Розвиваючись у межах теорії держави та права, саме ця наука з’ясовує сутність, призначення окремих методів, розробляє їх класифікацію, особливості застосування тощо. При цьому теорія держави і права має двоїсте відношення до проблеми методів. З одного боку, вона має свої власні методи як засоби забезпечення загальнотеоретичних правових досліджень („методи теорії держави і права”), а, з іншого, - методи пізнання також потребують дослідження відповідно до рівня розвитку самої науки, накопиченого теоретичного й емпіричного матеріалу.

По-друге, методологія визначається як наука про методи дослідження явищ, тобто постає сукупністю методів (засобів, прийомів), що застосовуються в науці чи іншій сфері юридичного пізнання. Найважливішим у контексті зазначеного є розуміння суттєвого внутрішнього зв’язку двох значень методології, де науковий метод слугує способом пізнання (способом відтворення у мисленні досліджуваного предмета, явища чи процесу) і розроблення теорії, так і способом її використання в практичній діяльності.

Доречно підкреслити, що процес формування вітчизняної методології юридичної науки по-різному інтерпретується науковцями. Так, П. Рабінович вважає, що праці таких науковців, як В. Бачинін [22], О. Гарник[105], А. Козловський[208], С. Максимов[278], Л. Петрова[343], В. Шкода[496], М. Костицький, В. Чміль[473] сприяли подоланню світоглядно-філософського монізму, притаманного адміністративно-командній системі радянського періоду, відходу від низки положень єдино дозволеної на той час історико-матеріалістичної парадигми, дозволили поповнити дослідницький арсенал інструментарієм, котрий ще донедавна поставав об’єктом нищівної критики, кваліфікувався як суб’єктивно- чи об’єктивно-ідеалістичний. Завдяки цьому відбулася плюралізація філософсько-правових підходів і концепцій[389]. Однак методологічний плюралізм, наголошує вчений, не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, що спроможно чинити перешкоди процесу  формування знання, адекватного предмету пізнання[387, с. 214].   

Торкаючись можливостей використання у правових дослідженнях методу діалектичного матеріалізму, В. Тацій та Ю. Тодика наголошують на важливості його застосування в сучасних умовах, оскільки, вичерпавши себе як спосіб аналізу правових відносин у класовому розумінні, він потребує переосмислення з позицій загальнолюдських цінностей, що дозволяє розглядати питання не на конфліктній, а на консенсусній основі. При цьому сфера юридичного знання не є винятком[432, с. 28-29].

З приводу запозичення усталених у західній юридичній науці методів дослідження, член-кореспондент НАН України О. Л. Копиленко висловлює певні застереження щодо специфіки їх застосування. Так, зокрема, суттєвим методологічним прорахунком у підходах до дослідження та інтерпретації результатів дослідження процесів, які відбуваються на тлі переходу від системоцентричної моделі розвитку суспільства до персоноцентричного його бачення, коли у центрі уваги держави опинилася людина з її інтересами, правами та свободами, сталося те, що замість політично, економічно, соціально і національно обґрунтованих підходів до вивчення процесів трансформації суспільних відносин стали домінувати намагання якнайшвидше вирішити нагальні проблеми шляхом запозичення чужого досвіду. Так, наприклад, конституційне закріплення загальновизнаного принципу верховенства права, який на Заході асоціюється з демократизацією суспільства та підтримкою розвитку ринкових відносин, в Україні призвело до виникнення серйозних суперечностей між захистом соціально-економічних прав людини і необхідністю економічної модернізації країни [239, с.53-54].

Заслуговує на увагу думка О. В. Сурілова про те, що відмова від бюрократичної юстиції, звернення до людини, врахування всіх сторін життя - це головні передумови вдосконалення юридичних методів. Він вважає, що методи треба вивчати перш за все для того, щоб мати змогу ними користуватися. Ключовим методологічним підходом до вивчення державно-правових явищ О. В. Сурілов вважає антропологічний підхід, згідно з яким людина як біосоціальна істота є “мірою всіх речей”, у тому числі державно-правових явищ. Такий підхід ставить людину в центр правової реальності, орієнтує на вивчення її ролі та призначення у створенні цієї реальності, взаємовпливі людини і правової реальності[427, с. 14].

Слід зазначити, що сучасна філософія права визначає чотири методологічних підходи до усвідомлення правової реальності, кожен з яких має свої пріоритети: 1) правовий позитивізм наполягає на зовнішньому боці правової реальності, сукупності норм, які забезпечені примусом з боку держави; 2) правовий об’єктивізм віддає перевагу соціальній обумовленості права, його укоріненості у житті; 3) правовий суб’єктивізм, або класичні концепції природного права покладаються на ідеально-моральну сторону права, на ідею права, що формується у свідомості індивіда; 4) правова інтерсуб’єктивність, або некласичні концепції природного права акцентують увагу на змістовному боці права, який проявляється як процес взаємодії суб’єктів, їхньої комунікації та інтерпретації позицій. В основу кожного із зазначених підходів покладена певна світоглядна позиція, яка й обумовлює певний тип праворозуміння, слугує методологічною основою для вирішення філософських та юридичних проблем права. У той же час кожен з них має сильні та слабкі сторони, можливості та межі в частині усвідомлення правової реальності[278].

 

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15274.html