Місце і значення заходів адміністративно-процесуального примусу в адміністративному примусі та адміністративному процесі

Вилучення речей і документів як захід адміністративно-процесуального примусу являє собою, з другого боку, різновид заходів адміністративного примусу, а з іншого є процедурою, що здійснюється відповідно до встановлених правил, закріплених у адміністративно-процесуальних нормах. Тому цей захід не може бути з необхідною повнотою, послідовністю та системністю розглянутий без з’ясування понять і сутності адміністративного примусу та адміністративного процесу.

Сьогодні не викликає сумніву той факт, що між заходами адміністративного, адміністративно-процесуального примусу та вилученням речей і документів є співвідношення загального, родового та конкретного характеру. За допомогою діалектичного методу наукового пізнання можна дослідити ті чи інші явища на основі з’ясування їх нерозривного зв’язку та взаємозалежності із загальними категоріями. Виходячи з цього, перш ніж розглянути сутність вилучення речей і документів, доцільно з’ясувати зміст більш загальних понять: адміністративний примус, адміністративний процес, адміністративно-процесуальний примус, визначити їх співвідношення та взаємозв’язок, місце вилучення речей і документів серед цих заходів та діяльності. Саме така позиція сприятиме досягненню головної мети дисертаційного дослідження – його повноти, комплексності, послідовності та системності.

Враховуючи вторинність процесуальних норм права щодо матеріальних, насамперед за все з’ясуємо співвідношення та зміст понять адміністративний примус та види його заходів, а потім визначимо місце вилучення речей і документів у адміністративному процесі.

Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що примус є обов’язковою та необхідною ознакою будь-якої організованої спільноти людей, в тому числі держави, його завжди згадують у нерозривному зв’язку з іншим управлінським методом – переконанням. При цьому підкреслюється, що поняття «примус» не є синонімом поняття «влада», але пізнання природи кожного з цих явищ є неможливим без їх дослідження в комплексі [1, с. 6]. Держава, державна влада і примус чи сила, насильство настільки взаємопов'язані, що в загальнотеоретичній літературі ці поняття розглядаються неодмінно разом, як такі, що окремо існувати просто не можуть [2, c. 133].

Влада завжди містить елемент примусу, який базується на необхідності управління спільною діяльністю людей. «Примус виступає як засіб забезпечення цінностей, який створює такий фактичний стан, який не виключає рішення індивіда з ланки детермінації, але ставить його у становище, що усуває вибір іншого варіанту поведінки» [3, с. 6].

На думку А. Т. Комзюка, «державний примус є невід’ємною складовою здійснення державної влади, її засобом (методом), а в результаті – основною ознакою держави і правової системи в цілому. В той же час, він не є самоціллю, а наслідком певної поведінки різних соціальних суб’єктів, поведінки, яка відхиляється від вимог правових норм, становить загрозу відносинам, що цими нормами права регулюються, охороняються і застосовується з метою усунення такої поведінки» [4, с. 135].

Відомо, що керівний вплив держави на суспільні процеси, що в ній відбуваються, здійснюється за допомогою права. Право і порядок кожного суспільства зберігається завдяки його визнанню (правосвідомість) та примусу. Так, В. М. Кудрявцев зазначав, що уявлення про обов’язковість права складається з ідеї про його соціальну цінність, доповненого розумінням наявності засобів державного примусу, що гарантують виконання закону [5, с. 131]. Якби цей порядок зберігався лише завдяки його визнанню, це мало б означати, що правові переконання всіх членів суспільства є однаковими. Але такий висновок був би хибним. Одна й та сама правова норма ніколи не буде розцінена як однаково справедлива для всіх верств населення. Тому й існує поруч із правосвідомістю примус як один із засобів забезпечення правового порядку, дотримання вимог, встановлених нормами права. Забезпеченість (гарантованість) державним примусом – це необхідна властивість кожної правової норми і права в цілому [6, с. 7].

Будь-яке визначення норми права, як основного регулятивного та правоохоронного засобу впливу на поведінку людей, містить вказівку на те, що її виконання забезпечується державним примусом.

Поняття державного примусу в юридичній літератури визначають по-різному. В підручнику «Адміністративне право України. Академічний курс» зазначено, що державний примус – це застосування до певних осіб спеціальних заходів впливу з метою спонукати, змусити їх виконувати вимоги правових норм. Крім цього, державний примус врегульовано нормами різних галузей права, тому він одночасно є правовим примусом (цивільно-правовим, дисциплінарним, адміністративним, кримінально-правовим) [7, c. 412].

Державний примус — це психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми. Він виступає у двох формах: судової і адміністративної. Використовують засоби й громадського примусу, які не є державними [8, с. 165].

Водночас, не заглиблюючись у дискусію щодо поняття державного примусу, опираючись на логічний аналіз наведених вище позицій і загальноприйнятих точок зору, можемо констатувати, що вони суттєво одна одій не суперечать, не є принципово відмінними та взаємовиключними, а певним чином доповнюють одна одну, підтверджують розмаїття державно-примусових заходів і їх широкі можливості щодо забезпечення волі держави, охорони найважливіших суспільних відносин. Загальним для даних позицій є визнання того, що державний примус впливає, як правило, на конкретну особу з метою досягнення відповідності її поведінки нормативним установленням.

Останнім часом увага вчених-юристів зосереджується на виділенні нових видів відповідальності (конституційної, екологічної, економічної тощо) [9, с. 257–284; 10, с. 181], однак конкретні заходи примусу майже не розкриваються.

Так, Т. О. Коломоєць класифікує примус на види як у сфері дії приватного права, так і у сфері дії публічного права.

У приватному праві примус поділяється на різновиди залежно від:

• терміну дії – на постійно діючий та тимчасовий;
• за суб’єктом, стосовно якого здійснюється застосування, – примус, що застосовується до фізичних осіб, юридичних осіб та змішаний;
• за метою застосування – попереджувальний, припиняючий, карально-виховний;
• за підсумковим оформленням – такий, що потребує відповідного документального оформлення та такий, що не потребує документального оформлення;
• за підставами застосування – примус, що застосовується як реакція на протиправне діяння, і примус, не пов’язаний із протиправним діянням;
• за характером відносин між особою застосування примусу та особою, до якої таке застосування здійснюється, – примус, що передбачає службову підлеглість, та примус, що не передбачає службової підлеглості;
• за потребою здійснення процесуальних дій щодо застосування – примус, що потребує здійснення певних процесуальних дій, і примус, що не потребує відповідних дій;
• за наявністю матеріальних витрат, пов’язаних із застосуванням, економний, матеріально затратний (ресурсозатратний);
• за характером впливу – позаекономічний та економічний (майновий);
• за об’єктом впливу – психічний, матеріальний, фізичний, організаційний;
• за юридичним критерієм – легітимний та нелегітимний, правовий і неправовий (насильство);
• залежно від правової сфери фіксації – примус у публічно-правовій та приватноправовій сферах [11, с. 78].

Н. В. Хорощак схематично окреслює систему різновидів державно-правового примусу, виділяючи їх специфіку та співвідношення. Державно-правовий примус поділяється на:

1) кримінальний примус – кримінальна санкція – покарання – кримінальна відповідальність;

2) цивільно-правовий примус – цивільно-правова санкція – заходи забезпечення виконання зобов’язань – цивільно-правова відповідальність;

3) дисциплінарний примус – дисциплінарна санкція – дисциплінарне покарання – дисциплінарна відповідальність;

4) адміністративний примус – адміністративно-правова санкція (стягнення) – адміністративна відповідальність, інші санкції, що застосовуються за адміністративні правопорушення, які не зумовлюють настання адміністративної відповідальності, – інші примусові заходи, які не забезпечуються санкціями, не тягнуть настання адміністративної відповідальності [12, с. 18]. До цього слід акцентувати увагу на думку професора Д. Н. Бахраха про те, що коректніше було б адміністративний примус називати адміністративно-правовим, оскільки адміністративний примус на практиці існує й у неправових формах [13, с. 255–256]. Таку позицію підтримують й інші науковці [14, с. 208; 15, с. 105]. З цього приводу варто зазначити, що застосування заходів адміністративного примусу має ґрунтуватись на законі. Так, у частині 2 статті 19 Конституції України підкреслюється, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [16]. Водночас слід погодитись із А. Т. Комзюком, який зауважує, що адміністративний примус регулюється нормами адміністративного права, і не може бути нічим іншим, як правовим примусом, проте підкреслювати це в терміні, тим самим ускладнюючи його, не є доцільним [17, с. 47].

Лише в науці адміністративного права питання адміністративного примусу як різновиду державно-правового примусу детально досліджено, в інших галузевих юридичних науках розглядаються тільки окремі групи засобів примусу, тобто засоби примусу, але не відповідний вид державно-правового примусу в цілому, що не можна вважати виправданим, і слід розглядати як прогалину правової науки [11, с. 105].

Питанню правової природи та характерних ознак адміністративного примусу в науковій літературі приділено досить багато уваги. Останнім часом в юридичній літературі звертається значна увага як на загальні аспекти проблеми [18; 19; 20; 21; 22], так і на особливості застосування у тій чи інші сфері суспільного життя [23; 24; 25; 26]. Незважаючи на це, сьогодні в адміністративному праві України на доктринальному рівні немає єдиного визначення поняття «адміністративний примус».

Єдність думок з цього приводу у вчених-адміністративістів не формувалась в силу різних поглядів на деякі ознаки адміністративного примусу. Зокрема, одні фахівці вважають, що його застосування – це результат реалізації державно-владних функцій, що є винятковою прерогативою органів державного управління, проте відзначають, що у певних випадках такі повноваження застосовуються судами, а іноді й громадськими організаціями та їхніми уповноваженими представниками. Дехто пов’язує застосування заходів адміністративного примусу лише із вчиненням адміністративного проступку, а опоненти стверджують, що не можна заперечувати існування факту застосування примусового заходу і у випадках відсутності проступку, зокрема, для його попередження тощо. Але на сучасному етапі розвитку адміністративно-правової науки прослідковується тенденція до майже одноманітного сприйняття сутності та особливостей адміністративного примусу, про що свідчать сучасні думки науковців з цього приводу.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/9450.html