Відносність, форми й закони пізнавальної діяльності (логіка) у кримінальному праві й теорії кримінальної відповідальності

Коли суддя приймає правове рішення, він обирає між декількома правовими доктринами, залежно від того результату, якого він очікує від свого рішення. Намагання поєднати протиставлення між двома існуючими доктринами, наприклад, «неоформалізмом» та «неореалізмом», за допомогою індуктивного методу й таким чином поєднати розуміння правових доктрин без з’єднання з можливими їх наслідками та збереженням моральної незалежності індивідуума й розуміння правових доктрин як таких, що ґрунтуються на ідеї корисного наслідку (запобігання злочину, виправлення особи тощо) характеризує минуле й сучасність кримінального права. Однак очевидним є аналіз внутрішньо замкненої природи правових доктрин та розуміння необхідності вибору між існуючими правовими доктринами. Рецепт, який пропонує Х. Стюарт для такого вибору – це «принциповий результативізм» зі збереженням сили формального впливу правової доктрини на індивідуума [196]. Проте в цьому рецепті пропонується все-таки прагматичний вибір результативної доктрини з умоглядним збереженням інших. Але головне те, що автор указує на закономірність системи кримінального права – суддя має обирати з існуючих ту доктрину, котра здається йому доречною для конкретної ситуації.

О. Волох дослідив особливості вибору «методу інтерпретації правових теорій», котрий здійснюється суддями. Він прийшов до висновку, що такий вибір ґрунтується не на вартості реалізації відповідної теорії, а на ідеологічній мотивації судді, його консерватизмі чи лібералізмі, його політичних уподобаннях [214, p. 805-809]. Дж. Фергюсон, Л. Бебкок і П. Шайн дослідили використання в судовій системі США «інтерпретаційного методу», відповідно до якого судді та клерки тлумачать правові норми, виходячи з політичних поглядів, котрих вони дотримуються [115, p. 33-39]. Таким чином, погляд на правове явище залежить від інших поглядів та міркувань, що можуть бути результатом умоглядних інтерпретацій, а не наукової картини світу, згідно з якою світ побудований за закономірностями, які важко змінити поглядами на нього, а тому перенесення питання з площини онтологічної на гносеологічну в науковому значенні нікчемне. Звідси наочний релятивізм (відносність) у праві, коли людина обирає із численних, у кращому випадку, варіантів найрезультативнішу, на її думку, доктрину, однак, наука має пропонувати найбільш оптимальний варіант, який ґрунтується на знанні об’єктивних закономірностей, котрі якщо й дають рідкісний збій, проте, у визначених параметрах. Наприклад, коли визначається відсоток чи частка похибки. В.Б. Кенеді сміливо обирає між двома парадигмами кримінально-правового дослідження, розуміючи, що такий вибір визначить і результат, втім, автор не надає вагомого обґрунтування того, чому він обрав саме таку парадигму, а не її протилежність [136, p. 7]. С.Н. Єгоров також задається питанням: чому ця, а не інша теорія? На відповідь автор поскупився, щоправда, перевів вирішення цього питання в площину дискусії. Мовляв, як домовляться, такою й буде переважна теорія. Дослідження С.Н. Єгорова означене багатообіцяючою назвою й він зосереджується на пошуках аксіом у теорії права [304, с. 222], однак, якщо аксіома зводиться до вибору переважної теорії на основі того як домовляться дослідники, то така аксіома умоглядна й не надійна. Прийдуть інші й домовляться по-іншому. Наприклад, І.М. Горячев указує, що теза про неістотність юридичної помилки, що є найбільш звичною формою вираження юридичних наслідків використання припущення про знання закону, грає в системі позитивного права роль одного з провідних принципів, а в правовій свідомості – роль однієї з основних правових аксіом. Втім, він підкреслює, що ця аксіома може бути лише ймовірною, оскільки природне (загально логічне) припущення означає достатньо обґрунтоване ймовірнісне судження (припущення) про істинність елементів певного численного класу, розраховане на наперед не певну кількість елементів цього класу й, як наслідок цього, воно допускає можливість неодноразового використання та спростування [280, с. 7-8]. Аксіома ж не потребує спростування. Звідси І.М. Горячев натякає, що презумпція знання закону не є аксіомою лише через те, що більшість домовилася або погодилася з аксіоматичністю цієї презумпції, хоча це й нісенітниця, оскільки неспростовна презумпція не є презумпцією в праві, а є аксіоматичним правилом.

Д. Х’юсак ще більш радикально підкреслює (відносність) релятивність між кримінально-правовою теорією та кримінальним законодавством. Він стверджує, що лише тоді кримінально-правова теорія важлива, коли важливе кримінальне право, тобто воно таке, яким воно має бути, причому під кримінальним правом автор, судячи з контексту, вважає кримінальне законодавство. На його думку, воно повинне бути зрозумілим та не великого обсягу, а добра та практично впроваджена теорія криміналізації може зробити кримінальне право знову важливим. Автор ремствує на те, що практики не зважають на теорію, а теоретики відіграють у кримінальному праві незначну роль [130, p. 269-270]. Втім, як можна помітити, він, ґрунтуючись на позитивістських поглядах ставить у залежність теорію від законодавства, тим самим, заперечуючи, що предметом кримінального права як науки можуть бути відповідні соціальні закономірності. Ні, предметом теорії, на його погляд, має бути загальний емпіричний її об’єкт – кримінальне законодавство.

Наші уявлення про об’єкт дослідження завжди знаходяться в контексті наявних теорій, тому суще ми можемо пізнати лише на основі вже відомого (метод онтологічного релятивізму). М.В. Кравчук стверджує, що фундаментальною основою науковості, базовим інструментарієм пізнання юриспруденції є методологія. Наполягаючи на поглибленні діалектичного підходу автор виходить за межі розуміння того, що методологія в юриспруденції є заложницею специфічного нормативізму [347, с. 116-117]. Нормативізму, котрий переважно залежить не від об’єктивних закономірностей, а від поглядів. Звідси, якщо фундаментом науковості буде методологія, а так воно нині й є в правових дослідженнях, то такий підхід ставить під сумнів евристичність та науковість правових доктрин. Із цієї позиції, твердження В.В. Дудченко про можливість вирішення протиріч у праві через використання аксіологічного підходу, тобто через узагальнені соціальні оцінки (або метаюридичні цінності) виражається в тому, що право не сприймається як наука. Сама дослідниця вказує, що вирішення протиріч у праві полягає у виборі метаюридичних цінностей, котрі є об’єктами світоглядного переконання й вибору, але оцінки, підкреслює авторка, не є завданням позитивної науки, наука без оціночна [297, с. 8]. Говорячи «позитивна» наука вона, очевидно, під цим розуміє те, що право – це наука, але не позитивна. Якщо не позитивна, то основоположні засновки та висновки такої науки неможливо перевірити з точки зору перевірки або спростування (у значенні критерію К. Поппера).

У цьому сенсі теорія Г. Тюбнера підкреслює означену закономірність. Він назвав цю теорію «автопойєтичною», зазначаючи, що право є комбінацією різноманітних механізмів самовизначення, що прямує до самоспостереження й само-опису, тобто регуляції само-виробництва, що включає самоорганізацію, само-виробництво всіх компонентів системи (правових актів, норм, процедур і доктрин) і самозбереження самовиробничих циклів (гіперцикл) [204, p. 291-301; 205, p. 22]. Втім, воно зберігає здатність чути політику і економіку, будучи закритим для інших систем, особливо природничих. Саме тому цю теорію права називають комунікаційною, оскільки вона представляє право як засіб комунікації, що підпорядковується власним, внутрішнім закономірностям. Однак це робить його засобом політики, котрий не чутливий до наук про суспільство й людину. Новації, які враховують ці зовнішні закономірності закріплялися в праві з боєм та в усіченому вигляді. Опоненти «автопойєтичної теорії» вказують, що частота ірраціональних, не свідомих положень у праві, котрі закріпляють стандарти, що мало враховують природні закономірності людської поведінки, призводять то автопойєтичного бачення права [120, p. 212-213]. Очевидно, що закритість права і його само-виробництво не лише теорія. Часто дослідники з природничих наук, котрі вивчають природу людської поведінки, указують на таку автопойєтичність [103, p. 312].

Віддаленість права від науково-емпіричної методології дає можливість сказати про те, що наука й право існують у різних вимірах. Саме так каже С. Еріксон, котрий стверджує, що право, головним чином, оперує дедукцією, логікою й прецедентом, а наука базується на специфічних методах, що цінують емпіричність, вимірність предмета дослідження як центральної частини вивчення [105, p. 108]. Логічне тлумачення кримінально-правових норм часто вилучене з контексту відповідної системи знань, а тому, відповідаючи законам логіки певні тлумачення можуть виходити за межі системи знань, у якій вони перебувають чи мають перебувати. Відтак, як би незвично це звучало, але кримінально-правові дослідження мусять ґрунтуватися на відносності знань у внутрішній системі. Самі закони логіки мають підпорядковуватися закономірностям системи кримінального права, бо те, що логічно з точки зору цих законів, може бути цілковитою нісенітницею з огляду на нормативно-аксіологічні реалії. Звідси для кримінально-правових досліджень повинна бути запропонована інша стратегія перевірки. Це має бути відповідність не правилам логічного методу, бо так будь-яка кримінально-правова теорія може сама себе довести або спростувати, покладаючись на логіку, це мало що дає дослідникові для з’ясування істини.

Відповідно до теорем К. Гьоделя в будь-якій досить складній несуперечливій теорії існує твердження, що не можна ні довести, ні спростувати засобами самої теорії. Несуперечливість досить багатої теорії не може бути доведена засобами цієї теорії, проте, несуперечливість однієї конкретної теорії може бути встановлена засобами іншої, більш потужної теорії, але завжди постає питання про несуперечливість цієї другої теорії, потім третьої тощо. К. Гьодель, як убачається, виходив при цьому з того, що під доведенням чи спростуванням слід розуміти не те як доводить теорія свою слушність, а спростувати вона себе взагалі не може, адже це під силу лише іншій теорії, бо в іншому випадку перша просто би не існувала. У теорії репрезентовані твердження, котрим надається доказове значення.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.htm