Проблеми визначення концепту та видової характеристики кримінально-правових відносин

Як стало очевидним, питання кримінально-правових відносин безпосередньо пов’язане з проблемою поняття кримінальної відповідальності. У цьому підрозділі ми коротко проаналізуємо означену проблему задля того, щоб продемонструвати точки дотику та розбіжності. Термінологічний зворот «кримінально-правові відносини» вживався в науковому обігу вже в XIX ст. А.А. Піонтковський* використовував цей зворот у своїй роботі, присвяченій предмету, завданням, змісту й значенню науки кримінального права [434, с. 15]**. Загальнотеоретична категорія «правовідносини» використовувалася й у курсах з енциклопедії та філософії права. Так, Є.М. Трубецькой у своїй роботі наводить поняття правовідносин, визначає їхню структуру, щоправда, не поділяє правовідносини на види, залежно від обсягу та предмета [537].

Я.М. Брайнін визначав кримінально-правові відносини як основані на кримінальному законі відносини між органом державної влади, котрий здійснює боротьбу зі злочинами, і особою, яка вчинила злочин [252, с. 5], що наголошує на аспекті після-злочинної дії кримінального права. Таке саме давав поняття кримінально-правових відносин й син А.А. Піонтковського, зазначаючи, що кримінально-правова відносина – це своєрідна відносина між особою й державою; є відносною між державою та особою, яка вчинила злочин, що регулюється нормами кримінального права, а сам злочин є юридичним фактом, що породжує кримінально-правову відносину [436, с. 90]. Означене бачення виносило до-злочинні кримінально-правові відносини за межі кримінального права.

М.О. Огурцов визначав кримінально-правові відносини як відносини між державою, що виступає в особі органів правосуддя, і злочинцем із приводу вчинення останнім суспільно небезпечного діяння – злочину й кримінальної відповідальності за вчинене [417, с. 27]. Зазначене визначення вбачається таким, що суттєво обмежує структуру й зміст кримінально-правових відносин і не могло бути покладене в основу теорії кримінально-правових відносин у минулому, а зараз і поготів. Учений обмежився лише злочинцем, хоча з боку фізичної особи в кримінально-правових відносинах виступають не лише ті, хто вчинив злочин, і вони наділяються відповідними правами в кримінально-правових відносинах. Це й особи, діяння яких зовні схожі на злочини, однак, не є такими; особи, діяння яких є малозначними; неосудні особи тощо. Не можна визнати точною думку, що обмежує кримінально-правові відносини лише питанням кримінальної відповідальності, оскільки, відомо, що особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності, проте, зазнати інші кримінально-правові наслідки діяння (наприклад, примусові заходи виховного характеру).

Вказівка на можливість виникнення відносних кримінально-правових відносин, яку здійснює кримінальний закон щодо суспільно небезпечних діянь неосудних у вигляді можливості застосування до них кримінально-правового примусу не є єдиною підставою для такого висновку, оскільки кримінальне право не обмежується лише репресією, воно здійснює охорону суспільства від шкідливого порушення зобов’язань, які витікають із норм інших галузей соціальних норм, у тому числі й від такої поведінки особи, яка не здатна чи суттєво обмежена в розумінні значення своєї поведінки та можливості керувати нею. Це виглядає інструментально, але кримінальне право може охороняти від порушення зобов’язань, що виходять з інших галузей права та інших соціальних норм, які ґрунтуються на розумінні своєї поведінки суб’єктами та здатності керувати нею. Звідси на якій підставі застосовується примус щодо осіб, які де-юре не порушували своїх зобов’язань, прикриваючись тим, що ця репресія не є ані засудженням, ані покаранням? І все ж ця поведінка є кримінально-значущою, а це означає, що сучасне кримінальне право ґрунтується не лише на каральному зразку, а є галуззю права, що охороняє суспільство від так званої «об’єктивної поведінки» й відгороджує суспільство від небезпечних суб’єктів або впливає на їхню свідомість задля обмеження шкідливої поведінки, хоча вони не є повноцінними в соціальному розумінні суб’єктами обов’язків.

З.С. Шадія пропонує визначати кримінально-правові відносини як урегульовані нормами кримінального права фактичні відносини між громадянами, які здійснюють надані їм кримінальним законом суб’єктивні права, і державою, а у випадку вчинення злочину, це відносини між державою в особі органів, що забезпечують правосуддя (дізнання, слідство, прокуратура, суд, органи, що виконують покарання), і злочинцем [569, с. 13]. Зазначене розуміння кримінально-правових відносин включає два елементи, перший, стосується так званого «позитивного» аспекту кримінально-правових відносин, котрі, за розумінням З.С. Шадія, являють унормовані відносини з приводу додержання вимог КК, другий, відносини, які виникають у разі вчинення особою злочину. Отже, автор виділяє загальний і спеціальний рівні кримінально-правових відносин, що відповідає закономірності функціонування абсолютних (або загальних) і відносних (або спеціальних) правовідносин.

Кримінально-правові відносини виникають у зв’язку з охороною різних сфер, а не є цією сферою, що охороняються кримінальним законом, інакше всі ті суспільні відносини, котрі охороняються кримінальним правом (конституційні, цивільні, трудові, фінансові тощо), були би за природою кримінально-правовими відносинами, а це, очевидно, не так.

О.І. Рарог під кримінально-правовими відносинами розуміє суспільні відносини, що витікають із факту вчинення злочину й регулюються нормами кримінального права, які виникають між особою, яка вчинила злочин і між державою, спрямовані на реалізацію взаємних прав і обов’язків цих суб’єктів у зв’язку із застосуванням кримінального закону до факту вчинення даного злочину. Юридичним фактом, що породжує кримінально-правові відносини, на думку О.І. Рарога, є вчинення конкретною особо кримінально-караного діяння, і саме із цим моментом дослідник схильний пов’язувати виникнення кримінально-правових відносин, хоча воно не завжди реалізується, через те, що вчинення зазначеного діяння не всякий раз стає відомим правоохоронним органам [542, с. 53-54]. Подібна позиція є поширеною серед дослідників природи кримінально-правових відносин. Можна сказати, що зазначена думка не враховує «абсолютних» кримінально-правових відносин, тобто тих, що існують до моменту вчинення особою суспільно небезпечного діяння й виявлення її компетентними органами держави. Загальні кримінально-правові відносини існують із моменту прийняття та належного опублікування кримінально-правової норми. Якщо об’єктом кримінально-правових відносин бачити не відповідальність, не покарання, не лише вчинення злочинного діяння особою, а охорону об’єкта злочину, тобто діяльність держави з встановлення кримінально-правової заборони та забезпечення функціонування певної кримінально-правової норми через відповідну систему правотворення й промульгації правових актів та застосування права, то тоді ми прийдемо до висновку, що спеціальні кримінально-правові відносини мають існувати з моменту заподіяння об’єкту кримінально-правової охорони шкоди або з моменту вчинення діяння, яке ззовні схоже на злочин, втім, насправді, не є такими (малозначне діяння тощо).

Застосування засудження передбачає примусове зобов’язання особи дотримуватися цих норм і не знищує в цій ситуації наявності фактичних спеціальних кримінально-правових відносин, проте, це не дає підстав казати про те, що особа, взагалі, не перебуває в кримінально-правових відносинах, адже вона не лише не зобов’язана погоджуватися з безпідставним засудженням, а й має право вимагати від держави відновлення її доброго імені та відшкодування шкоди від несправедливого засудження, що неможливе поза межами кримінально-правових відносин, які в цьому випадку є загальними. Визначення поняття кримінально-правових відносин, яке дає Г.О. Петрова, здається, навпаки, має вагомий потенціал включення у свій зміст абсолютних кримінально-правових відносин, втім, під кримінально-правовими відносинами вона пропонує розуміти породжене злочином, передбаченим кримінально-правовою нормою, відношення між суспільством і особою, яка вчинила злочин, котрі володіють взаємними суб’єктивними правами й обов’язками, спрямоване на охорону й відновлення порушеної або поставленої під загрозу порушення конкретної правовідносини й правопорядку як частини громадського порядку [433, с. 40]. Г.О. Петрова повністю виносить абсолютні кримінально-правові відносини за межі кримінально-правових відносин, оскільки стверджує, що останні породжуються тільки фактом вчинення злочину, хоча вона й указує, що ці відносини, спрямовані на охорону суспільних відносин, однак, ті конкретні відносини, соціальний зв’язок щодо яких було розірвано, уже неможливо боронити після вчинення злочину.

Категорія «кримінально-правові відносини» не вживається в англомовній кримінально-правовій літературі навіть як словосполучення, тим паче, як правове поняття. Проте термінологічний зворот «правові відносини (legal relationship, jural relations)» можна нечасто зустріти в публікаціях кримінально-правової тематики. А. Кокюрек зазначав, що правова норма слугує тим, що встановлює між суб’єктами певні правові чи юридичні відносини (очевидно, учений не ототожнює ці терміни – уточ. наше – П.С.), використовуючи які, вони роблять можливими правові результати, що очікуються правовою нормою. Цей правовий результат отримує форму нового правового відношення, яке спрямовується нормою до наступної форми, що задана основним (основоположним) відношенням. А. Кокюрек виділяв два типи правових відносин: перший тип «вимога-обов’язок», який полягає в тому, що кожна особа, котра є в повному розумінні суб’єктом, не має право заподіювати шкоду іншій – «вимога», і кожна особа зобов’язана не заподіювати шкоду іншій «обов’язок»; а другий тип відносин «влада-відповідальність», який полягає в тому, що заподіяння шкоди іншій особі породжує її владу вимагати відшкодування, і відповідно, – вимогу до заподіювача відшкодувати її або зазнати інший негативний правовий результат за порушення свого обов’язку не заподіювати шкоду іншому [139, p. 450]. У цій позиції можна помітити звичну для українських дослідників подвійність правових відносин. Тип «вимога-обов’язок» нагадує концепцію абсолютних правових відносин, а тип «влада-відповідальність» – відносних правовідносин. Важлива теза, з якої виходить А. Кокюрек, полягає в тому, що саме правова норма породжує правові відносини й через них правовий результат. У цій тезі приховане те, що одні правові відносини можуть породжувати, будучи пов’язаними з первинними відносинами, ще й вторинні й так далі. По своїй суті, зазначений погляд можна спроектувати на динаміку співвідношення абсолютних і відносних кримінально-правових відносин. Без абсолютних – «вимога-обов’язок», неможливі відносні – «влада (сила)-відповідальність». Важливо також підкреслити, що зазначене розуміння виключає можливість виділення «позитивної відповідальності», бо вона мислиться в системі правових відносин як категорія відносних (спеціальних) правових відносин. Однак проблема в тому, що зазначені концепти не покладені в основу кримінального права США, Великої Британії, Канади та Австралії, тому те, про що каже Дж. Флетчер як про матрицю правових відносин у контексті кримінально-значущих питань [188, p. 299] залишається поза межами концепту кримінально-правових відносин, проте, вчені цих країн розглядають право як явище, що реалізується в правових відносинах, відтак, ця роль є латентною лише для теоретичних досліджень, але не для практики. Знехтувана роль теорії правових відносин дається взнаки в теорії кримінального права й дає змогу виділяти «позитивну відповідальність», щоправда, поза межами самої кримінальної відповідальності (Е. Дафф).