Теорії кримінальної відповідальності, у основі яких виражена еклектика

Це доволі великий пласт теорій кримінальної відповідальності. Деякі із цих теорій включають такі, котрі якнайповніше виявляють еклектичний підхід. Останні можна назвати еклектичними теоріями кримінальної відповідальності. Хоча інші, що вказані в попередньому підрозділі, також проявляють еклектичну методологію, проте, містять або менше складових, або її краще приховують, ураховуючи рівень узагальнення. Найпершою із зазначених можна назвати «теорію кримінальної відповідальності як правовідносини». Одразу слід зазначити, що прихильники цієї теорії використовують її як базу для всіляких еклектик щодо природи та змісту кримінальної відповідальності. Вони допускають і поєднання з іншими теоріями кримінальної відповідальності, оскільки їхнє гранично широке ставлення до кримінальної відповідальності, як відповідних прав та обов’язків, є ототожненням кримінальної відповідальності й кримінально-правових відносин. Так, часто можна помітити, що кримінальна відповідальність виконує об’єднуючу роль, замість того, щоб її виконували кримінально-правові відносини. Таким чином, прихильники цієї теорії не можуть виділити її сутність, так би мовити, у «чистому вигляді», тому вона в них сутнісно не відрізняється від інших проявів кримінально-правових відносин.

Роль, яку виконує елемент – «обов’язок особи дати відповідь за вчинене й зазнати передбаченого примусу» впливає на розуміння не лише моменту виникнення кримінальної відповідальності, а і її сутності. Розуміння кримінальної відповідальності як певного обов’язку є класичним для теорії кримінального права, однак, як зазначалося, воно не відповідно відображає співвідношення кримінально-правових відносин і кримінальної відповідальності. Обов’язок винного виходить зі змісту кримінально-правових відносин, а кримінальна відповідальність передбачає, перш за все, засудження особи, яка вчинила злочин. Ототожнення меж кримінальної відповідальності з межами кримінально-правових відносин веде до того, що кримінальна відповідальність як кримінально-правова, але передусім соціальна категорія, майже повністю розчинює в собі таке важливе для правильного розуміння соціально-правових процесів явище, як кримінально-правові відносини. Відповідальність не може бути зведена до певного обов’язку чи права, оскільки вона включає оцінку через конкретизацію поведінки особи й особистості останньої. Суд, даючи таку оцінку констатує той важливий факт, що особа розірвала із суспільством соціальний зв’язок і закликає особу до необхідності його відновлення.

Якщо сприйняти багатовимірну, а якщо бути точним, еклектичну природу кримінальної відповідальності, то вийде, що кримінальна відповідальність – це універсальне об’єднуюче утворення. Узятий за основу такий підхід призведе до того, що будь-яка кримінально-правова категорія, по суті, кримінально-правова відносина – і кримінальна відповідальність, і покарання, і звільнення від них, і судимість тощо. За такого розуміння нічого не можна виокремити з кримінального права, що не було би кримінально-правовою відносною. Це є простим дублюванням категорій – загального концепту кримінального права, тобто кримінально-правових відносин з видовими категоріями. Здається, не варто доводити очевидність того, що видове не може визначатися через родове. Якщо кримінально-правові відносини є родовим явищем, а це було доведено [495, с. 64-75; 507, с. 115-295], то видові категорії, наприклад, кримінально-правові наслідки суспільно небезпечного діяння, не можуть визначатися через родову категорію. Отже, сутністю та змістом кримінальної відповідальності ніколи не були й не будуть кримінально-правові відносини. Це очевидно, оскільки те, що такі наслідки застосовуються в контексті кримінально-правових відносин не є доказом на користь того, що вони й є цими відносинами [506, с. 152]. Зміст примусових заходів тримається на змісті кримінально-правових відносин, однак, обов’язок, наприклад, не вчиняти злочинів, ніколи не міг бути обов’язком у змісті засудження, як не може серцевий ритм бути породженням самого серця, його частоту регулює головний мозок. Таким головним мозком у кримінальному праві є кримінально-правові відносини. Так, і кримінальна відповідальність, і покарання тощо не є обов’язками чи правами, вони є заходами, котрі контролюються змістом кримінально-правових відносин. В іншому разі, без цих заходів кримінального права не існувало би, а воно існує й тоді, коли такі заходи не застосовуються. Було би неповагою наводити тут приклади, коли примусові заходи не застосовуються, а кримінальне право функціонує. Тим паче, що про це вже йшлося. Дійсно, застосування таких кримінально-правових наслідків є правом держави як суб’єкта кримінально-правових відносин, проте, ні сутність, ні зміст таких не вичерпується правом чи обов’язком іншої сторони. Вони мають цілком конкретну сутність та зміст, що виокремлює їх з-поміж інших не лише семантичними та лексичними ознаками. Узагалі, доведення нікчемності означеної теорії було би зайвим, якщо би величезна кількість публікацій не повторювали одна за одною тезу про те, що сутність кримінальної відповідальності в тому, що вона й є кримінально-правовою відносиною.

Часто відбувається ототожнення змісту кримінальної відповідальності й кримінально-правової відносини. В.С. Єгоров стверджує, що зміст кримінальної відповідальності не можна ототожнювати з правовідносиною, оскільки кримінально-правова відносина має більш широкий зміст*, ніж кримінальна відповідальність. За своєю суттю, на думку В.С. Єгорова, кримінально-правова відносина охоплює всі правові наслідки та відносини між суб’єктами, які виникають у зв’язку з вчиненням особою злочину [303, с. 14]. Цей висновок є неповним з огляду на те, як автор оцінює роль кримінальної відповідальності в кримінальному праві та той факт, що він виключає наявність якихось прав та обов’язків держави й особи до вчинення останньою суспільно небезпечного діяння. Виходить, що кримінально-правові відносини існують для реалізації кримінальної відповідальності, тобто за природою вони вбачаються не первинними, а похідними, що уявляється більше, ніж спірним.

Означене ототожнення правовідносин з юридичною відповідальністю проявляється в тому, що в ній виділяють об’єктивну та суб’єктивну сторони. В об’єктивній стороні бачать нормативно сформульовані вимоги до діяльності й поведінки суб’єкта, а в суб’єктивній – усвідомлення цих вимог особою. Виділення структури та змісту юридичної відповідальності, практично, тотожних структурі й змісту права є абсолютно неприйнятним, оскільки механізм впливу права на людську поведінку та діяльність не тотожний впливу примусового наслідку порушення нормативної вимоги. У такому разі має залишитися щось одне, або розуміння права, а юридична відповідальність як правовий наслідок порушення правової норми, або юридична відповідальність з означеною вище структурою та змістом. Однак тоді праву в об’єктивному та суб’єктивному сенсах не залишається місця, його роль виконує повністю юридична відповідальність. Видається, що елемент та ціле не можуть мати майже однакової структури й змісту (див.: рис. 3.6)

М.П. Журавльов та О.М. Журавльова визначають кримінальну відповідальність як реалізацію прав і обов’язків суб’єктів кримінально-правової відносини. При цьому вони стверджують, що кримінальна відповідальність і кримінально-правові відносини – поняття не тотожні, але різниця полягає лише в моменті виникнення кримінально-правових відносин і кримінальної відповідальності.

Перші, звісно, виникають раніше, а кримінальна відповідальність, у момент набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Втім, і кримінальна відповідальність, і кримінально-правові відносини, на їхню думку, припиняються одномоментно, тобто з моменту відбуття особою покарання [316, с. 28-29]. Цікаво, а якщо особа звільняється від покарання, чи припиняються кримінально-правові відносин? Якщо так, то на якій підставі не усувається для такої особи кримінально-правова значущість повторності, сукупності та рецидиву? Питання риторичне. Уявляється, що розуміння вченими поняття кримінальної відповідальності не викриває її реального правового змісту та сутності.