Теорія офіційної стигматизації

Запропоноване вище розуміння сутності та змісту кримінальної відповідальності приводить до очевидного висновку, що кримінальна відповідальність як соціальне явище не повинна уявлятися в ролі нагромаджувача кримінально-правових відносин. Виникнувши в момент проголошення обвинувального вироку суду, кримінальна відповідальність далі не підмінює кримінально-правових відносин, оскільки її сутність у подальшому не змінюється, а продовжує зберігати свій соціально-психологічний і юридичний status quo.

Еволюційною основою цієї теорії є результат кооперації й альтруїзму в наших предків, відповідно до яких мозок людини та суспільні відносини мають включати розвиток пристосувань, спрямованих на виявлення неблагонадійних членів соціуму. Експерименти американських психологів, засновані на ефекті «бінокулярного суперництва», показали, що такі пристосування існують навіть на рівні зорового сприйняття. Обличчя людей із поганою репутацією підсвідомо оцінюються як більш соціально вагомі й тому легше досягають свідомості, тобто помічаються на свідомому рівні. Дослідження також підтвердило гіпотезу про важливу роль пліток у підтримці високого рівня кооперації й соціально прийнятної поведінки в людських колективах [71, p. 1446-1448]. Звідси офіційна й неофіційна стигматизація людини призводить до запуску давнього механізму соціального добору, відповідно до якого такі люди оцінюються як неблагонадійні, що впливає на їхню роль у соціумі й на життя в середині виду*. Таким чином, означений підхід підтверджується емпірично.

Очевидною якістю кримінальної відповідальності є офіційна негативна соціальна оцінка винного, яка вказує на корективу в соціальному статусі особи через визнання її злочинцем, суспільно небезпечною особою, що заслуговує на моральне й правове дорікання («теорія офіційної стигматизації»). Зазначений термінологічний зворот запозичений із теорії кримінології, яка негативно оцінює стигматизацію в перспективі впливу на життя засудженого. Проте це та ціна, яку платить засуджений за розуміння справедливості в суспільстві. Щось схоже на те, як особа приносить у жертву інтереси суспільства задля своїх власних, а суспільство приносить у жертву репутацію такої особи. В англомовній літературі, як зазначалося, надзвичайно рідкісні дослідження, які розкривають зміст кримінальної відповідальності та й ті розглядаються в контексті питань «філософія й право». М.Д. Байлес, наприклад, присвятив свою статтю критиці підходу Д. Хьюмена, який пропонував погляд на кримінальну відповідальність як таку, що основною рисою має дорікання (blame) особі за вчинене діяння, яке розуміється як оцінка поведінки особи. М.Д. Байлес підкреслює, що добровільний акт поведінки ще не означає, що особа заслуговує на дорікання або прокляття без оцінки того чи заслуговує на негативну оцінку формально заборонена поведінка особи. На цій підставі вчений приходить до висновку про доцільність відхилення так званої «суворої відповідальності» в англійському кримінальному праві [77, p. 5-20]. Зазначена позиція дуже схожа на розуміння винуватості в нормативній теорії кримінального права (наприклад, Е. Белінг).

М.М. Становський, визначаючи поняття кримінальної відповідальності як засудження особи, визнаної винною у вчиненні злочину за вироком суду, що набув законної сили, і застосування до такої особи покарання або інших заходів кримінально-правового характеру, відповідно до закону, звів нанівець свої спроби розмежувати кримінальну відповідальність і покарання, бо логічно випливає, що сутність кримінальної відповідальності, на його думку, це засудження, але кримінальна відповідальність має тягнутися й упродовж покарання, через яке вона реалізується та не тільки через покарання. Намагання підкреслити думку, що кримінальна відповідальність реалізується в осуді, наштовхнулись на тримання вченого за звичну практику домішувати ще й покарання й інші кримінально-правові наслідки злочину. На цьому фоні вказівка М.М. Становського, що моментом припинення кримінальної відповідальності є момент набуття обвинувальним вироком суду законної сили, а наступні стадії кримінально-правових відносин не входять у зміст кримінальної відповідальності, виглядає суперечливою, оскільки визначення поняття кримінальної відповідальності, яке дає М.М. Становський, говорить про інше [516]. Але ідея, що кримінальна відповідальність, котра проявляється в осуді, є вужчою ніж кримінально-правові відносини, заслуговує, на наш погляд, уваги.

Негативна оцінка – це основна й первинна форма виразу сутності й змісту кримінальної відповідальності, яка продовжує існувати до моменту припинення спеціальних кримінально-правових відносин, хоча цей кінцевий момент негативних наслідків для особи формальний, оскільки суспільна стигма може продовжувати своє існування. У справедливому суспільстві вона не повинна мати правових та інших соціальних наслідків для такої особи після припинення спеціальних кримінально-правових відносин, але даються взнаки соціально-біологічні чинники такої реакції. Ця єдина форма кримінальної відповідальності реалізується через кримінально-правові відносини. О.О. Симонова також відзначає, що сутність кримінальної відповідальності, яка акцентує її виключну публічну природу, полягає в засудженні від імені держави особи та діяння, яке нею вчинене, у формі обвинувального вироку суду, визнання особи злочинцем [511, с. 9]. О.О. Симонова стверджує, що кримінальна відповідальність як об’єктивна реальність, – це завжди примус, який покладається на особу, яка вчинила злочин, усупереч її волі й бажанню, пов’язане зі станом засудженості винної особи, котрий, у свою чергу, поєднаний із певним утиском її прав і свобод, дискредитацією особи, а суб’єктивно кримінальна відповідальність, на думку вченої, це стигма злочинця, що змінює в суспільстві статус особи, яка вчинила злочин [511, с. 9]. Така думка вбачається по-справжньому прогресивною. Слід підкреслити, що О.О. Симонова вказує на примусову природу кримінальної відповідальності, на те, що остання покладається на особу проти її бажання й волі. Це є позицією, котра слушно заперечує «теорію обов’язку» кримінальної відповідальності. Заслуговує на підтримку бачення авторкою кримінальної відповідальності як засудження й стигматизація винної особи. Але видається, що О.О. Симонова в основу своїх поглядів на кримінальну відповідальність покладає концепцію «кримінальна відповідальність – ціле, покарання – частина». Це очевидно з визначення поняття кримінальної відповідальності, яке пропонує авторка. Вона визначає кримінальну відповідальність як засудження від імені держави особи й злочину, який вона винувато вчинила, у формі обвинувального вироку суду, визнання особи злочинцем, пов’язане з обмеженнями особистого немайнового й (або) особистого майнового характеру [511, с. 5], із чого слідує, що О.О. Симонова включає в контекст кримінальної відповідальності ще й покарання. Слід віддати належне авторці в тому, що вона, на відміну від решти вчених, ставить питання про ступінь засудження особи залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину, цінності та значення блага, що охороняється, на яке здійснено посягання, характеристики особи-суб’єкта «до» й «після» вчиненого злочину [511, с. 8]. Схожою до вказаної є інтерпретація «теорії засудження», котру здійснив О.Ю. Соболєв. Він зауважує, що «кримінальна відповідальність-засудження», передбачає основу кримінальної відповідальності, у якій покладається соціально-правова оцінка особи, котра вчинила злочин. Вона становить сутність і зміст державного засудження, і саме така оцінка дає змогу реалізувати щодо такої особи інші заходи карального та некарального характеру [513, с. 18].

Р.А. Строуд наполягає на необхідності реформування поглядів на роль покарання в системі матеріального кримінального права. Він підкреслює, що в природу сучасного кримінального права слід залучити не кару, а оцінку поведінки й компенсацію. Це відповідає настроям науковців щодо відновних напрямків сучасного кримінального права, на відміну від ретрибутивних. Р.А. Строуд пропонує відійти від традиції бачити засудження лише як окремий додаток до матеріального кримінального права, оскільки його часто пов’язують із процесуальною дією. Навпаки, засудження й призначення покарання мають бути взаємозалежними [198, p. 327-328]. Видається, що ця залежність повинна бути лінійною з напрямком від засудження до покарання, а не навпаки, оскільки саме ступінь негативної оцінки діяння й особи має впливати на ретрибутивну складову покарання, а не покарання – на засудження.

Найбільш відповідною природі кримінальної відповідальності буде теорія, що ґрунтується на концепті кримінальної відповідальності як кримінально-правового наслідку, – «теорія офіційної стигматизації», котра полягає в тому, що кримінальна відповідальність (засудження) – це примусовий кримінально-правовий наслідок вчиненого злочину, який виражається в офіційному засудженні* особи, яка вчинила злочин, через обвинувальний вирок суду, що є підставою застосування інших кримінально-правових наслідків злочину, змінює нормальний соціальний статус такої особи на статус засудженої особи, котрий проявляється в обмеженні її «доброго імені». Засудження є фактором, що диференціює ступінь негативної оцінки особи, яка є суб’єктом спеціальних охоронних кримінально-правових відносин, котрі виникли на підставі вчинення попереднього злочину й не припинилися до моменту вчинення нового злочину. Зміст кримінальної відповідальності (засудження) проявляється в офіційній стигматизації засудженої особи. Офіційна стигматизація має правове значення й припиняється в момент припинення спеціальних охоронних кримінально-правових відносин. Применшення соціального статусу засудженої особи як результат її офіційної стигматизації може вплинути на обмеження прав і свобод щодо заняття державних та громадських посад, можливості бути представником органів державної влади та представляти громаду. Кримінальна відповідальність (засудження) виникає в момент проголошення обвинувального вироку суду й припиняється з припиненням спеціальних охоронних кримінально-правових відносин, які тривають з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння протягом усього строку засудження (судимості), який припиняється в день спливу строку засудження (судимості), що визначається КК і залежить від категорії злочину за ступенем тяжкості. Відтак, зміст судимості необхідно переглянути, оскільки традиційно вона вважалася відносно самостійним кримінально-правовим наслідком, хоча має виконувати лише службову роль покажчика граничної межі спеціальних охоронних кримінально-правових відносин. «Теорія офіційної стигматизації» не є поєднанням оціночної теорії та «теорії погіршення правового статусу», оскільки останній є більш вузьким поняттям порівняно із соціальним статусом. Окрім цього, і найголовніше, применшення соціального статусу є наслідком офіційної стигматизації, а не феноменом, що існує просто поряд з такою стигматизацією. Хоча негативна офіційна оцінка й сприймається як прояв кари, «теорію офіційної стигматизації» не слід плутати з «каральною теорією», оскільки зміст першої більш об’ємний, бо цілі такої стигматизації не вичерпуються каранням особи відповідною оцінкою та впливом на соціальний статус; у цьому вичерпується зміст кримінальної відповідальності (засудження) у її «каральній теорії». Метою кримінальної відповідальності (засудження) не є кара особи в такий спосіб, а є превенція через стигматизацію, що викликає зміни в соціальному статусі особи й можливість застосування інших правових наслідків злочину, якщо суд дійде висновку, що самої стигматизації недостатньо для досягнення мети кримінальної відповідальності (засудження).

Означене розуміння кримінальної відповідальності пов’язане з тим, що вона породжує чи може породжувати сором і ганьбу для засудженого. Це традиційний механізм впливу на поведінку людини в культурі європейських народів. Хоча існують й інші культурні підходи, коли злочин вважається ганебним діянням, але сама ганьба не переходить на діяча-людину. Існують і сучасні традиції в окремих народах, наприклад, «Нананте» в афганських племенах, або вплив на неслухняних дітей і підлітків в японських школах. Ідея стигматизації злочинця закладена в більшості суспільств, вона є навіть у субкультурах. Дж. Брейтуейт зазначає, що культура стигматизації породжує ефект, коли людина, зазнаючи таку ганьбу, відвертається від тих, хто її засуджує й від їхніх цінностей, звертаючись до певної субкультури, прихильники якої зрозуміють і підтримують цю людину. Звідси така стигматизація не є відновною, а навпаки, породжує вторинну девіантність, а відтак, культура стигматизації виявляється малоефективною. Альтернативу їй Дж. Брейтуейт убачає в «реінтегративному» засудженні, коли від людини не відвертаються, а вона намагається надалі поводити себе стримано заради поваги рідних, громади. На жаль, дослідник не наводить даних, котрі би свідчили, що такий концепт більш ефективний, але те, що він зменшує вторинну девіантність, так це очевидно [80, p. 285-288], оскільки побудований на відносинах роду, що формувалися мільйони років і знайшли своє відображення в особливостях функціонування головного мозку, котрі «прошиті» в ДНК. Але емпіричне підтвердження зазначеної думки зробили І. Лозонч і Г. Тайсон, щоправда, на дітях, віком 9-10 років. Вони прийшли до висновку, що стигматизація позитивно впливає на протиправну поведінку, але вплив стигматизації й реінтеграції – прощення, залежать від рівня взаємних зв’язків між тими, хто засуджує й тими, кого засуджують. Чим щільніші такі зв’язки, тим протиправна поведінка нижча. Цей ефект залежить від статі досліджуваних, але це, радше, пов’язане з тим, що дівчата мають більш високий емоційний зв’язок із тими, хто засуджує, найчастіше батьками [149, p. 161-178]. Відтак, ефект від засудження тим вищий, чим вищий рівень соціального зв’язку засудженого з титульним суспільством.