Момент виникнення кримінальної відповідальності

Питання моменту виникнення кримінальної відповідальності напряму залежить від концепції останньої, яка покладена в основу проблеми часових меж такого правового наслідку злочину. Проте в цьому питанні в кримінально-правовій літературі спостерігається колосальна непослідовність. Часто ті, хто, наприклад, додержуються пенальної теорії кримінальної відповідальності визначають момент її виникнення всупереч цій теорії.

Якщо сутнісним центром кримінальної відповідальності вбачати все-таки обов’язок особи зазнати осуду, то моментом її виникнення буде момент вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить фактичний склад конкретного злочину, тобто згідно цієї концепції, обов’язок зазнати державного осуду виникає в момент, коли особа вчинює злочин. Але, якщо обов’язком особи, яка вчинила злочин, є зазнавання державного осуду, то виконати такий обов’язок особа аж ніяк не може до вироку суду. Звідси, відповідно до такого розуміння, кримінальна відповідальність виникає, але здійснити її можна лише в момент проголошення обвинувального вироку. Навіть явка із зізнанням не буде такою реалізацією, оскільки суб’єкт не може самостійно її реалізувати, а сама явка не є її реалізацією, бо особу треба визнати такою, що заслуговує на засудження, а це може зробити лише суд. Певна річ, що означене розуміння зумовлене нормативними реаліями й залежить від об’єктивного релятивізму, об’єктивними рамками якого будуть нормативні положення та догми, що склалися. Це ціна догматичних наук.

Виникає запитання: якщо кримінально-правові відносини виникають у момент вчинення злочину, а кримінальна відповідальність виникає з моменту проголошення обвинувального вироку суду, то що тоді відбувається в матеріально-правовому сенсі між моментом вчинення злочину й проголошенням вироку? Очевидно, розуміючи це, можна зазначити, що кримінальна відповідальність конкретної особи реалізується в рамках кримінально-правової відносини, яка виникає одночасно з кримінальною відповідальністю в момент набуття сили обвинувальним вироком суду, а до цього моменту існують лише правовідносини кримінального переслідування, що регулюються кримінально-процесуальним законодавством. Зазначена думка неодноразово вже підкреслювалась у науці, особливо серед учених-процесуалістів. Слід зауважити, що процесуальні відносини видаються безпідставними, якщо не існують на тлі матеріальних (кримінально-правових) відносин. Останні визначають межі процесуального примусу тощо.

На думку О.М. Тарбагаєва, вступ обвинувального вироку суду в законну силу є моментом, коли «охоронна» кримінально-правова відносина досягає найвищого ступеня конкретизації, визначення [525, с. 104]. Ю.М. Ткачевський зазначав, що всі процесуальні дії, у тому числі винесення обвинувального вироку суду, до моменту набуття останнім законної сили, кримінальної відповідальності не стосуються [532, с. 5-6], тобто кримінальна відповідальність, на думку вченого, виникає тільки в момент набуття обвинувальним вироком суду законної сили. Видається, що не слід прив’язувати таку конкретизацію з формальним моментом вступу вироку в силу, оскільки сутність кримінальної відповідальності, на нашу думку, якнайповніше реалізується в момент проголошення вироку, що є не менш офіційною подією в змісті розвитку кримінально-правових відносин. Процесуальний строк для набуття вироком законної сили має, хоч як це не тавтологічно звучить, суто процесуальну природу й зумовлений необхідністю надати зацікавленій особі юридичну можливість оскаржити рішення суду. День постановлення вироку й є днем засудження винних дій особи, про це красномовно вказує, скажімо, ст. 73 КК Республіки Беларусь або ст. 71 КК України. Прив’язка так званої «конкретизації» охоронних кримінально-правових відносин до цього моменту є, по суті, його матеріалізацією, а такої функції кримінальний процес не має перебирати на себе з огляду на його похідну природу [486, с. 124]. К.Г. Шадріна у своєму дослідженні приходить до думки про те, як можна судити про горизонтальну природу зв’язків між кримінальним і кримінально-процесуальним правом, стверджуючи, що будучи об’єднаними в єдину систему, принципи галузей права кримінального циклу рівнозначні, мають однорідну правову природу, підпорядковані єдиній меті протидії злочинності, але мають певну специфіку, залежно від предмета й методу правового регулювання тієї чи іншої галузі права [570, с. 7-9]. Очевидно, що ідея їхньої рівнозначності не витримує критики, адже не матеріальне право для процесуального, а навпаки. Звідси між ними існує підпорядкованість, а не рівнозначність.

Як правило, зазначену матеріалізацію процесуальної норми пов’язують із необхідністю впровадження в систему кримінального права презумпції невинуватості. А.Є. Якубов стверджує, що ситуація, котра пов’язана з необхідністю застосування аналогії кримінально-процесуального закону, застосовуючи матеріальні норми, не повинна применшувати роль останніх. У разі, коли процесуальна норма приписує виносити обвинувальний вирок зі звільненням від покарання, а матеріальна норма передбачає звільнення від кримінальної відповідальності, застосовуватися має правило матеріальної норми навіть, якщо це суперечить процесуальній або кореспондує прогалині в кримінальному процесі [579, с. 54]. Ще одним прикладом того, як у кримінально-процесуальному законодавстві визначаються умови, котрі може визначати лише матеріальне кримінальне право, є глава 40 КПК РФ «Особливий порядок прийняття судового рішення за згодою обвинуваченого з висунутим йому обвинуваченням», де в ч. 3 ст. 316 указується на те, що суддя не може призначити покарання, котре становить більше, ніж ⅔ максимального строку або розміру найбільш суворого покарання, передбаченого за певний злочин [60]. Зрозуміло, що на момент внесення такого положення в КПК РФ відповідного положення в КК РФ щодо правил призначення покарання не містилося. Лише згодом воно було включене в ст. 62 КК РФ, але весь час «між» застосовувалось процесуальне право без відповідного супроводу матеріальним правом. А.А. Толкаченко вказує на матеріально-правову природу цього порядку [535, с. 10]. Так, на матеріально-правову природу процесуального порядку прийняття судового рішення. Очевидно, автор має на увазі визнання обвинуваченим своєї провини, але чому би тоді не передбачити правило, що всім обвинуваченим, котрі визнають свою провину, визначити межу покарання в ⅔ від максимуму? Можливо, через те, що на це немає благословення кримінально-процесуальним правом? Більш імовірно, через те, що означений компроміс є інструментальним і нічого спільного з питанням ефективності покарання не має.

Тут слушними питаннями будуть два: коли людина стає винуватою у вчиненні злочину?; коли встановлюється об’єктивний остаточний факт винуватості? Очевидно, що на перше питання правильною відповіддю буде – у момент вчинення злочину, а відповідь на друге – у момент постановлення обвинувального вироку суду. Змішання цих двох питань призводить до того, що винуватою людина робиться через судовий вирок, а це перетворює винуватість із факту об’єктивної дійсності, який має бути пізнаний судом, у факт, що породжується судовим вироком. Цю думку слід зазначати в контексті того, що не можна знехтувати наявністю спеціальних кримінально-правових відносин на підставі того, що злочин не відомий або вину особи на цю хвилину недоведено. Питання під силу вирішити лише виправдувальному вироку суду або декриміналізації. Відтак, перевага має надаватися матеріально-правовому значенню вироку суду, а не його процесуальним умовам чинності. Очевидно, це має на увазі М.М. Кропачев, коли зазначає, що презумпція невинуватості – це не кримінально-правовий, а кримінально-процесуальний принцип [352, с. 188-189]. Останній завжди має бути похідним від матеріального правового, бо це відповідає універсальному закону природи: «первинне визначає похідне, а не навпаки». Якщо такий принцип указаний в тексті КК, наприклад, як це зроблено в ч. 2 ст. 2 КК України, то це абсолютно не надає сили позиції проектантів та особам, котрі внесли таке положення в КК.

В. Тадрос також доводить, що презумпція невинуватості є процесуальним правилом. Теорії, які виділяють матеріально-правову складову презумпції невинуватості, котрі автор називає «моральними», він спростовує, висловлюючись на користь класичної теорії презумпції невинуватості. При цьому В. Тадрос зазначає, що широке розуміння презумпції невинуватості, поза її процесуальної природи, суперечить її значенню в Європейській конвенції з прав людини [203, p. 196-203]. За своєю природою такий принцип не може бути кримінально-правовим, адже він руйнує підставу для спеціальних кримінально-правових відносин до набуття сили обвинувальним вироком суду, а цього бути ніяк не може, бо наявність кримінального права в таких умовах заперечується. Без кримінально-правових відносин немає кримінального права. Але спеціальні кримінально-правові відносини, котрі відкривають можливість застосовувати до особи, яка вчинила злочин, відповідний примус і легітимізують інші кримінально-правові умови, повинні мати не лише об’єктивну підставу – діяння, але й відповідний, тобто винуватий стан, бо існує інша презумпція, якщо поведінка винувата, то вона є поведінкою суб’єкта спеціальних кримінально-правових відносин, а відтак, лише така поведінка може породжувати кримінально-правові наслідки діяння, причому з моменту його вчинення, а не раніше чи пізніше. На те й є давність притягнення до кримінальної відповідальності та інші кримінально значущі обставини. Справді, презумпція невинуватості дає можливість особі вимагати належних і допустимих доказів своєї вини, вона дисциплінує кримінально-процесуальну діяльність, але вона не повинна плутатися під ногами кримінально-правових станів і відносин.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.html