Припинення кримінальної відповідальності

На припинення кримінальної відповідальності має впливати лише те, що відповідне її природі. Представлені теорії кримінальної відповідальності мають вплинути на питання припинення кримінальної відповідальності. Наприклад, з точки зору «теорії обов’язку», припинення кримінальної відповідальності повинне відбутися тоді, коли особа вже повністю зазнала покладені на неї позбавлення й обмеження як реалізованого обов’язку. З позиції «пенальної теорії» кримінальна відповідальність має припинитися тоді, коли особа перестала зазнавати відбування/виконання покарання, але ті, хто вважають, що кримінальна відповідальність триває ще й протягом усього строку судимості як наслідку засудження й/чи покарання, по суті, розтягують кримінальну відповідальність як кримінально-правовий наслідок злочину, розбавляючи її іншими кримінально-правовими наслідками та іншими обтяженнями в контексті кримінально-правових відносин.

Оскільки «теорія обов’язку» включає в зміст кримінальної відповідальності обов’язок зазнати відповідних каральних наслідків злочину, то вона включає й покарання, і часто до неї долучають також судимість. Відтак, прихильники «теорії обов’язку» припинення кримінальної відповідальності пов’язують з обставинами переважно до засудження особи (звільнення від кримінальної відповідальності, смерть винуватого або його захворювання, що не дає можливості усвідомлювати значення засудження та покарання, декриміналізація злочину) [303, с. 20]. Такий погляд можливий лише завдяки тому, що кримінальна відповідальність мислиться з моменту вчинення особою злочину, адже, на думку прихильників цієї теорії, обов’язок виникає в ту мить, а кримінальна відповідальність – це обов’язок. Тому й «можливе» припинення кримінальної відповідальності до її виникнення, тобто до засудження особи.

П.В. Коробов зазначає про доцільність використання багатоваріантного підходу до визначення моменту припинення кримінальної відповідальності, адже всі існуючі підходи одноваріантності моменту припинення кримінальної відповідальності, на його думку, вельми суперечливі [342, с. 103-104]. Видається, що сама теза про багатоваріантність указує на розмитість розуміння самої природи кримінальної відповідальності як кримінально-правового наслідку злочину, ототожнення її з кримінально-правовими відносинами. І все ж П.В. Коробов пропонує декілька варіантів припинення кримінальної відповідальності: звільнення від покарання; відбуття покарання; погашення чи зняття судимості; смерть особи, яка вчинила злочин; психічний розлад у особи, яка вчинила злочин, що позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, а це унеможливлює засудження, покарання або судимість; втрата злочином, визначеного законом рівня суспільної небезпеки; скасування кримінальної відповідальності або декриміналізація діяння; звільнення від кримінальної відповідальності як усунення обов’язку зазнати засудження, покарання, судимість; скасування засудження; скасування покарання; скасування судимості [342, с. 104-124]. Бачення виходу в одноваріантності або в багатоваріантності ґрунтується, як очевидно, на хибній основі розуміння кримінальної відповідальності. Без з’ясування справжньої природи такої неможливо вирішити коректно й питання про припинення кримінальної відповідальності. П.В. Коробов репрезентував варіанти на основі розуміння кримінальної відповідальності як «обов’язку», що в принципі не може дати більш-менш чітких меж кримінальної відповідальності, порівняно з кримінально-правовими відносинами й іншими кримінально-правовими наслідками злочину, крім засудження. Навіть саме засудження в контексті такого бачення не може убезпечитися від хибності. Узяти, наприклад, розуміння моменту припинення кримінальної відповідальності через звільнення від кримінальної відповідальності. Учений мислить таку як обов’язок зазнати осуду, покарання, судимості. Коли особу звільняють від кримінальної відповідальності, то, за думкою П.В. Коробова, її звільняють від обов’язку зазнати осуду. Це – зрозуміло. Як зрозуміти те, що коли, за словами П.В. Коробова, особу звільняють від покарання, припиняються кримінально-правові відносини, бо неможлива судимість, оскільки вона пов’язана з покаранням, хоча саме засудження відбулося? Особа мусила виконати свій обов’язок зазнати осуду, і її засудили, але в цьому випадку кримінальна відповідальність припиняється, проте, вона припиняється не через те, що особа виконала свій обов’язок зазнати осуд, а через те, що її звільнили від покарання, тобто кримінальна відповідальність припиняється, якщо особа звільняється від обов’язку зазнати покарання. У такому разі негативна оцінка особи та її діяння не буде розтягнута в часі, бо її існування буде залежати не від самого осуду, а від покарання й опосередковано через нього від судимості. Звісно, припинення кримінально-правових відносин означає припинення й кримінально-правових наслідків та їхнього значення в юридичному розумінні, але чи правильно таке припинення пов’язувати зі звільненням особи від покарання, коли вона зазнала осуду? На нашу думку, навряд чи.

Не лише в кримінальному законодавстві, але й в кримінально-правовій доктрині нерідко можна зустріти відверто суперечливі думки з приводу впливу звільнення від кримінальної відповідальності на припинення спеціальних кримінально-правових відносин. Наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям є достроковою формою припинення кримінально-правових відносин, яке відбувається до початку реалізації кримінальної відповідальності за вчинений уперше злочин невеликої тяжкості, у якій дійове каяття особи є юридичним фактом, що припиняє ці правовідносини. Але якщо передбачити обмеження в застосуванні такого звільнення протягом року до осіб, які раніше були звільнені від кримінальної відповідальності за дійове каяття, то це, фактично, продовжує спеціальні кримінально-правові відносини, припинення яких декларується у зв’язку зі звільненням від кримінальної відповідальності, адже означене обмеження протягом року можливе лише в контексті спеціальних кримінально-правових відносин, оскільки без них воно було би поза рамками кримінального права.

Видається, що припинення кримінальної відповідальності слід пов’язувати не з виконанням примусових заходів кримінально-правового характеру (покарання, додаткові обов’язки тощо) чи строком судимості в її розумінні як наслідку засудження. Кримінальна відповідальність має припинятися з юридичним вичерпуванням самої негативної оцінки злочину й особи злочинця, котра виникає з моменту засудження й триває протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, який є не строком тривання «латентної кримінальної відповідальності», а періодом, протягом якого тривають спеціальні кримінально-правові відносини. В.В. Сверчков наголошує на тому, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності має лише суб’єктивну підставу, тобто діяння не може перестати бути суспільно небезпечним, якщо воно не декриміналізоване. Зміни відбуваються на суб’єктивному рівні, тобто якщо особа, яка вчинила злочин, протягом строку давності, котрий В.В. Сверчков розуміє як свого роду іспитовий, не вчинить іншого злочину, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність [476, с. 86], відтак, немає потреби в її негативній оцінці, засудженні.

Можна вести мову про погашення кримінальної відповідальності, під яким розуміти незастосування до особи, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом обмежень її прав і свобод у зв’язку з припиненням кримінально-правових відносин цієї особи з державною на підставі смерті особи, яка вчинила злочин, декриміналізації злочину, спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, амністії чи помилування. Відтак можна подумати, що погашення кримінальної відповідальності відрізняється від звільнення від неї своїми підставами, але, узагалі, це подібні явища. Однак подібна позиція вбачалася би методологічно непослідовною, оскільки особу можуть звільнити від кримінальної відповідальності або вона може бути «погашеною» лише до або в момент припинення спеціальних кримінально-правових відносин. Власне, таке звільнення й має свідчити про припинення кримінально-правових відносин. Якщо ж кримінально-правові відносини вже припиненні, то будь-які інші кримінально-правові явища не мають значення. Байдуже чи ставимо ми питання про погашення кримінальної відповідальності, якщо зникли необхідні для неї умови, тобто кримінально-правові відносини. Якщо так станеться, що діяння перестає бути суспільно небезпечним, але законодавець зволікає з його декриміналізацією, то треба вважати, що кримінальна відповідальність припинилася тоді, коли, наприклад, було офіційно визнано, що певна поведінка є правомірною.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.html