Стан застосування реституції в кримінальній юстиції країн світу

На рівні Європейського Союзу, Комісією Європейських Співтовариств було прийнято положення про «Компенсацію жертвам злочину» (Green Paper, 2001 р.). У ньому передбачається компенсація шкоди потерпілим від злочину за принципами субсидіарності та суброгації, тобто держава компенсує шкоду в тому разі, коли у винного в заподіянні шкоди недостатньо коштів для такої компенсації, на суму рівну частині, котрої не вистачає для повної компенсації (субсидіарність), а також у повній мірі, якщо у винної особи немає коштів для компенсації взагалі (суброгація). Держава здійснює компенсацію лише з того моменту, коли з’ясовується, що засоби винуватої особи та/або страхової організації вичерпані, а щодо страхових організацій, обмежені договором і не покривають усієї шкоди. При цьому держава має право згодом вимагати від винної особи компенсації таких витрат, котрі держава виплатила потерпілому в рахунок компенсації злочинної шкоди [121].

К. Бак, досліджуючи це питання щодо Європейської системи компенсації жертвам злочинів, розглядає його в контексті підґрунтя такої. Вона пропонує декілька варіантів: підвищення ефективності кримінальної політики та зменшення вірогідності самоуправства щодо винуватців у злочинах; система пом’якшення сприйняття лібералізації та зменшення ретрибутивних засад кримінальної юстиції; існування більш вразливих жертв, яким не до снаги самостійно оговтатись від наслідків злочину. Це, начебто, усі варіанти, але, на нашу думку, К. Бак розглядає ще два, а саме – «соціальну солідарність» і політичну вигоду держави [83, p. 150-151]. Щодо перших трьох, то через очевидний зв’язок сучасної системи компенсації з «публічними інтересами» та кримінальним правом, убачається, що така система є своєрідним засобом пом’якшення гніву жертв злочинів щодо їхніх оцінок ефективності державного забезпечення безпеки громадян-виборців влади. К. Бак, прагнучи бачити в системі «соціальну солідарність» не знаходить її, сподіваючись через реформу надати їй означеної властивості. На заваді такої солідарності стоять чинні інституційні принципи компенсації: неможливість отримати компенсацію для людини, котра нелегально перебувала на території країн Євросоюзу та зазнала насильницького злочину [122], пов’язаність компенсації з певними юридичними чинниками, наприклад, вид злочину, форма вини злочинця, віктимна поведінка потерпілої особи, котра часто унеможливлює отримання нею компенсації, обов’язкове попереднє звернення потерпілих до поліції у зв’язку зі своєю віктимізацією тощо. Останні обмеження цілком вигідні для держави. З одного боку, кількість насильницьких злочинів за які здійснюється компенсація порівняно невелика стосовно всього населення в більшості країн світу й точно в європейських країнах, з іншого, вона демонструє громадянам-виборцям свою лояльність і стурбованість проблемою. Як точно зазначає К. Бак, означене обмеження виплат означає, що система не ґрунтується на принципі «соціальної солідарності» [83, p. 161-170]. Скоріше за все, основою такої системи є принцип політичної доцільності. Найчастіше загальні суми виплат компенсації жертвам насильницьких злочинів вельми незначні, обмежені квотами тощо. Очевидно, що в жодній країні система, котра би забезпечувала високу вірогідність бодай ½ виплат потерпілим, які би здійснювалися винуватими особами, неможлива. Цей тягар може взяти на себе або сама жертва злочину та її близькі, або суспільство.

У проекті Закону України «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» державна компенсація шкоди виключається, якщо можлива хоча би часткова компенсація за рахунок винної особи або в іншому порядку (страхова компенсація). Державна компенсація здійснюється ще в досудовій стадії кримінального процесу, хоча й через рішення суду. Передбачається право держави на регресну вимогу до винної особи після виявлення такої особи й висунення їй обвинувачення у вчиненні відповідного злочину [50]. В Україні за період з початку 2007 р. до кінця 2009 р. кількість справ, у яких винними у вчиненні злочину компенсуються витрати у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю потерпілого, які не виплачувалися страховим фондом за наявності самої страховки становила 0,31%, що відповідає загальному показнику компенсацій за межами кримінально-процесуальних відносин. Видається, що з огляду на те, що компенсації страховими організаціями здійснюються за рахунок договірних відносин із потерпілими, котрі виникли ще в до-злочинний час, то й вести мову про наявність таких компенсацій в Україні поки що не доводиться. З огляду на це слово «компенсація» далі можна вживати в загальному розумінні як синонім одного аспекту реституції. Реституція має більший зміст порівняно з компенсацією, оскільки остання не передбачає відновлення в правах, повернення майна. Фактичні реалії демонструють, що в Україні відновлення в правах, котре здійснюється на рівні приписів у вироку – це надзвичайно рідкісне явище. Наприклад, за період із 02.01.2007 по 30.12.2009 рр. у кримінальних справах за обвинуваченнями у вчиненні злочинів, передбачених статтями 172, 175 КК України (грубе порушення законодавства про працю; невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат) у 2,2% кримінальних справ права потерпілих відновлювалися: робилися відповідні записи в трудових книжках, поновлювалася посада потерпілого, визначалися відповідні дати для здійснення регресивних соціальних виплат. Однак здійснювалося це ще до постановлення вироку й добровільно самими обвинуваченими або за їхнім розпорядженням, без припису у вироку. Позови про відшкодування в стосовних цивільних справах (у яких були посилання на постановлені вироки за звинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених статтями 172, 175 КК України) склали 16,1% щодо всіх кримінальних справ цієї категорії. У них, як правило, потерпілі вимагають відшкодування матеріальної та моральної шкоди, яких вони зазнали у зв’язку з порушенням їхніх трудових прав. Усього за вказаний період було 1,5% кримінальних справ за звинуваченнями у вчиненні злочинів, передбачених статтями 172, 175 КК України, де було можливе відновлення в трудових правах, перш за все, це стосувалося норми, передбаченої ст. 172 КК України, застосування якої становило 0,83% відносно всіх кримінальних справ за цей період, котрі розглядалися в судах України. Застосування ж норми, передбаченої ст. 175 КК України (0,67%) могло включати відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Основне навантаження таких відшкодувань припадало на цивільні справи, стосовні зазначеним кримінальним справам. Загалом, відшкодування матеріальної та моральної шкоди за цими злочинами не перевищує 16,1%, більша частина якого виведена за межі кримінального процесу й розглядається як зміст цивільно-правових деліктних відносин. Кримінальні справи за обвинуваченнями в притягненні завідомо невинної особи до кримінальної відповідальності та постановлення неправосудного вироку (статті 373, 375 КК України) також потенційно включають можливість відновлення потерпілих у правах. Проте за вищезазначений період жодної кримінальної справи за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ст. 373 КК України, у якій би у вироку містився припис про відновлення потерпілого в правах, немає. У цивільних справах (2,25% відносно всіх притягнень завідомо невинної особи за період 2007-2009 рр.), стосовних притягненню завідомо невинної особи, відшкодуванню підлягали лише матеріальна й моральна шкода. Приписів про відновлення попереднього стану особи, відновлення на роботі тощо не передбачалося, адже цивільні справи обмежені позовними вимогами, а означених вимог не висловлювалося. У справах за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ст. 375 КК України відновлення потерпілого в правах, що відбувається за приписом у вироку також не виявлено, а кількість таких справ становить 0,006% стосовно всіх кримінальних справ за вказаний період, тобто поза межами статистичної закономірності, а отже, не є фактом під який можна підводити узагальнення, окрім тих, що такого відновлення в межах кримінально-правових відносин не відбувається й кількість таких справ справді нікчемна. Картина не зміниться навіть, якщо базовим періодом оцінок узяти один рік. У такому разі показник збільшиться до ≈ 0,02%, що також за межами статистичних закономірностей, оскільки цей показник не перевищує величину похибки вимірювання. Порівняння зі статистикою Генеральної прокуратури України за 2007 2009 рр. підтверджує адекватність отриманих даних [323]. Поза статистичними закономірностями знаходиться цей показник і в РФ, наприклад, за 2008 р. він становив 0,0002% до всіх кримінальних справ [263]. За даними, котрі наводить Г.А. Пантелеєва, у РФ близько 10-12% засуджених до позбавлення волі насправді не вчиняли цього злочину [429, с. 17]. Щоправда, авторка не наводить за якою методикою визначався цей показник. В ЄС він становить до 5%. Однак і цей показник не перевірений. У той же час, А.В. Бажанов підкреслює, що офіційний облік заяв реабілітованих про відшкодування заподіяної їм шкоди протиправним кримінальним переслідуванням у РФ, станом на кінець 2011 р., не здійснюється [239, с. 3]. Так само, як і в Україні й більшості країн світу. Парадигма кримінального права робить це питання для влади не цікавим.

Між іншим, саме в цій категорії справ є що «відновлювати» з точки зору статусних прав, адже неправомірно засуджені втрачають не лише блага, котрі обмежуються засудженням і покаранням, але часто й роботу, позитивний соціальний статус, котрий вони мають відновлювати самостійно, тобто починати спочатку. Тут Феміда віддає перевагу не лише сліпій неупередженості, але й цілковитому мовчанню. Очевидно, саме це й є закономірністю, котру незручно визнати, але вона свідчить про наявність певних передумов, які зацікавлюють не менше, ніж сама закономірність. У цивільних справах (6,6% відносно всіх постановлень неправосудних вироків за період 2007-2009 рр.), стосовних постановленню неправосудних вироків, відшкодуванню підлягали лише матеріальна й моральна шкода. Приписів про відновлення попереднього стану особи, відновлення на роботі тощо також не передбачалося.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.html