Правова природа кримінально-правової реституції

Правова природа кримінально-правової реституції в літературі ще більш неоднозначна, ніж кримінальна відповідальність, оскільки переважно досліджується не під призмою кримінально-правової природи, а навпаки, цивільно-правової, цивільно-процесуальної, кримінально-процесуальної природи. Інерційність сприйняття всіх кримінально-правових наслідків суспільно небезпечного діяння до кримінальної відповідальності призводить до того, що кримінально-правову реституцію відносять до приватноправової складової в контексті кримінально-правових відносин, оскільки розглядають цю реституцію як прояв приватноправового розуміння юридичної відповідальності, поряд із публічно-правовим її різновидом [450, с. 10-11]. Д. Фресі зазначає, що включення реституції до кримінального процесу передбачає поєднання кримінально-правових, цивільно-правових та не-правових елементів. Автор зауважує, що в німецькій правовій системі, на базі якої він проводив дослідження, цивільне право обмежується відшкодуванням шкоди й не передбачає карального елементу; цивільне право концентрує увагу на потребах потерпілого, а кримінальне – впливові на злочинця задля превенції майбутніх можливих злочинів. Дослідник розглядає реституцію як альтернативу покаранню, на відміну від, наприклад, британської системи, де реституція може призначатися додатково до покарання. З огляду на це він вважає реституційні заходи, як результат процесу медіації, повинні бути вилучені за межі системи кримінальної юстиції [113, p. 245-246, 256]. Вище ми бачили, що в багатьох країнах реституція існує поряд із покаранням і функціонує як прояв цивільного права або на основі цивілістичних принципів. Підхід до реституції, як до альтернативи покарання, дає змогу вбачати її цивілістичним механізмом, звідси вона може бути вільною від карального елементу. У такому разі вона має бути вилучена з кримінального процесу, як його обов’язковий елемент, тобто вона може існувати лише паралельно як цивільно-правовий механізм. «Британська» ж система, надаючи реституції кримінально-правового характеру повинна надати їй специфічного змісту, котрий виявлявся би не лише у відновленні до-злочинного стану потерпілих. Б. Баран, аналізуючи британський Кодекс практики для жертв злочинів, який зі своєї легкої руки перейменовує на Кодекс прав потерпілого, оскільки так зрозуміліше про що йдеться, зауважує, що цей дійсно історичний документ, котрий є результатом переосмислення парадигми кримінального права, містить немало декларативних положень, які виривають його з контексту цивілістики. Втім, автор у кінці свого дослідження зауважує, що зміни, котрі відбулися в динаміці злочинності у Великобританії завдячують цьому законодавству [74, s. 121]. Щоправда, відчутної частки реальної реституції в цій країні на практиці не відбувається.

Окремі польські дослідники зазначають, що польське кримінальне законодавство в числі перших було адаптовано до потреб жертв злочинів (ст. 46 КК РП, 1997 р.), у якому передбачається можливість зобов’язання судом злочинця на вимогу потерпілого відшкодувати шкоду за насильницькі злочини, злочини проти власності, екологічні злочини та злочини у сфері господарської діяльності або компенсувати відповідні витрати грошима [143, s. 41]. Передбачаючи це зобов’язання, як кримінально-правове, законодавці не визначили за якими принципами воно має здійснюватись: за невизначеними кримінально-правовими чи за цивільно-правовими, чи ще якимись?

Піднесення цього питання до рівня розуміння проблеми лише щодо різновиду типу юридичної відповідальності є очевидно зайвим. Кримінально-правова реституція не є елементом кримінальної відповідальності, але вона не повинна бути окремим кримінально-правовим наслідком суспільно небезпечного діяння, котрий має тлумачитися, ґрунтуючись на кримінально-правових чи процесуальних засадах. Однак і теоретично, і практично їй надається кримінально-правового змісту зі збереженням цивілістичних принципів реституції.

Б.Б. Дас зазначає, що сфери кримінального та цивільного права не так жорстко розмежовані, як може здатися. Втім, відрізняється відносна виразність їхнього місця в системі загальних цілей. У той час як цивільне право першочерговим завданням передбачає компенсацію жертві протиправного діяння, кримінальне право переслідує цілі реабілітації, відплати, запобігання злочинам та через покарання нормалізацію особистості злочинця. Автор убачає в кримінально-правовій реституції не лише супутній виправний засіб реституції в цивільно-правовому сенсі. Він радше її розглядає в ролі кримінально-правової санкції, оскільки, на його думку, вона обопільно впливає й на жертву, роблячи її частиною процесу обвинувального тиску на підсудного, а також на останнього, примушуючи його бачити в такій компенсації ще й виправний вплив на нього [91, p. 59-60]. Видається, така аргументація є умоглядною, зовсім не тому, що реституція може не передбачатися в кримінальному законі як санкція. З таким же успіхом можна намагатися знаходити різницю між штрафом як адміністративним стягненням та штрафом як покаранням. Окрім формальних, навіть не завжди кількісних критеріїв розмежування, нічого не наводиться.

Термін «реституція» стосовно кримінально-правових відносин використовувався ще Д.Г. Тальбергом (1888 р.), але автор включав його до об’єднуючого поняття, котре на українську мову можна перекласти як «винагорода за шкоду, заподіяну злочинним діянням». До нього він включав, як зазначалося, реституцію, котру розумів автентично, тобто як повернення речі в попередній, до-злочинний стан (реституція), а також відшкодування шкоди* й збитків, заподіяних злочином. Відновлення речі в стан, що передував злочину, та відшкодування майнової шкоди й збитків, указував Д.Г. Тальберг, складаючи дві форми винагороди за шкоду, мають одну спільну мету – майнове задоволення потерпілого від злочину: реституція становить прямий, природний і очевидний наслідок злочину, а тому визначається судом ex officio, без особливої вимоги потерпілого, а відшкодування шкоди й збитків, будучи менш очевидним, повинно бути доведено на суді й вимагає висунення особливого позову про винагороду за шкоду й збитки [523, с. 11]. Фактично, і сьогодні реституція, причому в меншості відповідних справ, здійснюється без позовної вимоги потерпілого, коли вирішується справа речових доказів, а ось позови про відшкодування, заподіяної злочином шкоди – уже інша ініціатива. Якщо в основу покладається приватна ініціатива, то, імовірно, реституцію слід розглядати як цивільно-правовий засіб, котрий може застосовуватися поряд із кримінально-правовими відносинами. Без цієї ініціативи, історично, вважається, що покарання включає певний реституційний компонент для потерпілих від злочинів.

Н.Ф. Кузнєцова ще в 1958 р. зазначала, що від вирішення питання про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, залежить відновлення порушених злочином суспільних відносин. Втім, таке навіть добровільне відшкодування, на її думку, мало впливати лише на пом’якшення покарання [360, с. 211].

Під кримінально-правовою реституцією З.З. Зінатуллін пропонував розуміти відновлення матеріального становища потерпілого від злочину через повернення йому речей та інших матеріальних цінностей, безпосередньо втрачених у результаті злочину, або їхніх замінників [322, с. 117]. Як і З.З. Зінатуллін, М.В. Орлов використовує термінологічний зворот «кримінально-правова реституція», хоча в зміст цього поняття обидва автори вкладають зовсім не кримінально-правове, а кримінально-процесуальне значення. М.В. Орлов під кримінально-правовою реституцією пропонує розуміти відновлення матеріального становища фізичної або юридичної особи, яка постраждала (зазнала шкоди) від злочину (або суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки злочину) через повернення їй неправомірно відчуженого майна – речових доказів (речей предметів та інших матеріальних цінностей), безпосередньо втрачених нею, унаслідок злочинного діяння, а в разі потреби й через повернення таких самих речей або сплати їх вартості з ініціативи органів, які здійснюють кримінальний процес, і безпосередньо ними [424, с. 114]. У цьому розумінні кримінально-правова реституція зводиться лише до повернення особі того, що опинилося в руках органів слідства й суду та має процесуальне значення речових доказів тощо. Шкода, що завдана потерпілому може бути значно вищою. До того ж, зазначене розуміння полягає лише в односторонніх не матеріально-правових відносинах – «держава-потерпілий», без зачеплення винуватої особи. Уявляється, що такий погляд на кримінально-правову реституцію не може бути сумісним навіть зі зворотом «кримінально-правовий», оскільки таке «відшкодування» не мислиться в межах матеріального кримінального права. Окрім цього, близько ⅓ кримінальних справ в Україні включають інформацію про те, що підсудний повернув майно потерпілому в тому вигляді, обсязі та якості, у яких воно збереглося на момент повернення, тобто реституція в суворому розумінні цього слова складає приблизно ⅓ з усіх відшкодувань у кримінальних справах України. При цьому вона рідко вичерпує всю шкоду, про яку зазначає потерпілий, і навіть ту, котра була доведена в суді.

Концепція потерпілого в кримінальному праві є відносною стосовно меж розуміння та застосування реституції в кримінально-правових відносинах. Розширене бачення можливості бути потерпілим від злочину аж до держави та суспільства й визнання їх потерпілими від злочину зумовлює розширене сприйняття реституції. Наприклад, Акт реституції від злочинів проти навколишнього середовища 2006 р. (США), передбачає можливість реституції для потерпілих від означених злочинів, зокрема від тих, наслідком яких є забруднення водних ресурсів, джерел питної води, моря, забруднення від суден, забруднення повітря тощо. Потерпілими від таких злочинів, зазвичай, визнаються громада, суспільство, людство, залежно від масштабів та віддалених наслідків таких забруднень, хоча в самому акті не вказується на конкретних потерпілих [26]. Робиться загальна вказівка на потерпілих, котрим заподіяно означену шкоду. Очевидно, персоналізувати таких потерпілих неможливо, оскільки від цих злочинів страждають врешті всі, хто зазнає шкоди відповідного масштабу. Реституція тут полягає саме у відновленні попереднього стану для потерпілих, але насправді, сплачуються лише визначені кошти, котрі, якщо можливо, спрямовують на відновлення забрудненого об’єкту або ж на відшкодування витрат для потерпілих, котрі змушені, якщо можливо, звертатися до інших джерел поповнення природних ресурсів, зокрема, питної води чи морських продуктів. В українській практиці така реституція застосовується стосовно витрат держави або громади на відновлення лісових насаджень (ст. 246 КК України «Незаконна порубка лісу», ст. 248 КК України «Незаконне полювання», ст. 249 КК України «Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом»), але шкода вираховується з точки зору економічного її змісту.