Відновне правосуддя та кримінально-правова реституція в теорії кримінальної відповідальності

У світових дослідженнях кримінально-правова реституція не ототожнюється з концепцією відновного правосуддя. Їхнє співвідношення вбачають, як поєднання частини та цілого [113, p. 244]. Якщо відновне правосуддя завжди передбачає спілкування з потерпілим чи похідними потерпілими, то реституція можлива навіть і щодо злочинів без потерпілих. Така система існує, наприклад, у Німеччині, де запроваджена так звана «символічна реституція», коли відповідне відшкодування здійснюється на користь неприбуткових, доброчинних організацій або у вигляді робіт на користь громади [113, p. 239]. Д.М. Кейхен зазначає, що відновне правосуддя є недавнім і помітним додатком до списку альтернативних санкцій у кримінальному праві [133, p. 2090]. Є.А. Рубінштейн указує, що сенс відновного правосуддя в тому, щоб змінити існуючу систему відносин між жертвою й злочинцем, дати їм можливість самостійно вирішувати свій конфлікт, повернути його справжнім учасникам [457]. Втім, як очевидно, у реституції нині важко відшукати властивості, притаманні каральним санкціям кримінального права. Скоріше, це не каральна санкція, котра виходить за межі публічно-правової природи кримінально-правових відносин. К. Менкель-Медов стверджує, що відновне правосуддя отримало своє ім’я від різноманітних практик, включаючи захист, реституцію, визнання шкоди та протиправності вчинку, точно так же як зусилля, спрямовані на зцілення й реінтеграцію злочинця в його громаду із застосуванням або без застосування покарання. Фактично, відновне правосуддя включає в себе реституцію, як один із його засобів [157]. Однак система обов’язкової реституції може поставити під сумнів саме відновлення інтересів потерпілих від злочинів. Як було показано на прикладі функціонування системи обов’язкової реституції в США, на основі Акту про обов’язкову реституцію 1996 р., її застосування призводить до того, що в 93% випадків шкода потерпілим не компенсується зовсім.

Прихильники парадигми відновного правосуддя, у якості аргументу на користь її продуктивності, наводять дані про менший рецидив, порівняно з традиційною системою із застосуванням обов’язкової реституції включно, тих, хто пройшов процедуру відновного правосуддя. Вони наводять частку в ⅓. Саме на таку кількість учасники відновного правосуддя, котрі були звинувачені у вчиненні злочинів, вчиняють менше рецидивних злочинів, ніж засуджені традиційної ретрибутивної кримінальної юстиції [79, p. 94; 197, p. 26-28]. Про більшу ефективність цієї системи, порівняно з традиційною, указують і Е.Х. Джуда та М.Б. Бігхамтон, стверджуючи, що біль потерпілих, яку вони могли спостерігати під час процедури медіації, допомагає їм відновитися в ролі частини громади [131, p. 5] Автори не наводять емпіричних доказів на користь цього, які би враховували фоновий вплив інших чинників.

У «Віденській декларації про злочинність і правосуддя: відповіді на виклики XXI ст.» термінологічні звороти «механізм посередництва» і «реституційне правосуддя» не ототожнюються, але розуміються виключно в контексті захисту прав потерпілих, правопорушників, громад та інших учасників такого правосуддя [40], тобто з акцентом на паритеті інтересів, а не на покаранні.

Засновник і віце-президент Медіаційної служби Великої Британії М. Райт наполягає на тому, що традиційні рішення щодо відповідальності особи, які притаманні традиційній системі кримінальної юстиції занадто збиткові передусім для самого злочинця, для потерпілого й суспільства. Він стверджує, що хиби традиційної системи мають бути виправлені новою парадигмою – парадигмою відновного правосуддя, у якій акцент із винуватості й абстрактних принципів традиційної системи правосуддя буде перенесений на акцент відшкодування заподіяної шкоди за допомогою відновного правосуддя. Каральні функції, на думку М. Райта, мають чимало недоліків, вони змушують злочинця думати про себе, а не про свою жертву [458, с. 35-36, 41]. М. Райт не пропонує відмовитись від кримінального права, його більше хвилює невідповідність системи покарань, особливо, пов’язаних із позбавленням волі, меті реінтеграції особи в суспільство. Він низько оцінює можливості каральної парадигми, заснованої більше на страху перед покаранням, ніж на повазі до суспільства [458, с. 40]. Думка про те, що слід переглянути позицію щодо погляду на злочин і відповідальність з її державно-центричного концепту на приватний чи орієнтований на соціальну групу концепт зі ставленням до відповідальності як до відновлення потерпілим (відповідно приватній особі чи соціальній групі) тих благ, що були зашкоджені через злочин, ґрунтується на міркуванні, що таке відновлення не пов’язане з певною мірою каральним впливом через засудження дій [379, с. 21], однак, вона, до певної міри, нехтує тією закономірністю, яка існує в системі соціального осуду, що може здійснюватися через формальну й неформальну процедури, яких не позбавлена в цілому альтернатива традиційній кримінальній юстиції – інститут медіації, оскільки він, по-перше, діє паралельно офіційній стигматизаційній юстиції, а по-друге, процедура може бути в цілому позбавлена офіціозу, а відтак, і державного осуду, проте, потерпілий, здійснюючи роль обвинувальника, фактично, здійснює не лише приватний осуд, а й публічний, оскільки приватний він ґрунтує на публічних стандартах. Психологічно, це може винним не сприйматися так інтенсивно як це має місце в суді, однак, і засуджений, і суспільна думка загалом пов’язують таке звинувачення як засудження самого винного і його дій. Все це підсилюється добровільною участю винного в процедурі медіації та її, здавалося би, неформальним порядком. Дійсно, пропозиція щодо заняття належного місця потерпілим у системі кримінального правосуддя є слушно аргументованою й такою, що вже давно чекала на своє вирішення, оскільки зумовлена соціальними закономірностями, нехтувати якими з розвитком суспільства вже не уявляється можливим. Переміщення акценту з винного на потерпілого є не достатньо продуманою позицією, оскільки в цій системі допустиме, щонайменше, рівне ставлення до ролі злочинця й потерпілого в системі кримінально-правових відносин. Репарація шкоди, завданої злочином є важливим завданням кримінального правосуддя, однак, нас має цікавити й особа злочинця. Неважко погодитися з думкою М. Райта, що нинішня система карального впливу, скажемо прямо, далеко від досягнення завдання ресоціалізації злочинця, якщо вона не опікується внутрішнім світом злочинця, якщо їй не стають на допомогу інші соціальні інститути, які звертають увагу на «занедбаного» члена суспільства та, усвідомлюючи свою відповідальність, прагнуть, нарешті, надати йому можливість жити й працювати, задовольняючі свої нагальні потреби. Немало серед злочинців і тих, хто відкидає бажання жити чесно, навіть тоді, коли в них є така можливість. Ні, М. Райт, як зазначалось, не пропонує відмовитись від відповідного покарання для таких осіб, та не слід у контексті відновного правосуддя впускати з виду особу злочинця, засудження якого є не лише фактором його залякування чи залякування інших. Офіційна оцінка особи злочинця, що здійснюється судом має важливе значення, оскільки держава, як представник суспільства, солідаризуючись у цій частині з інтересами суспільства, таки навішує ярлик на цю особу, надаючи їй відповідного статусу, але це робиться не для того, щоб відібрати в засудженого бажання покаятися у своєму вчинку й переконаннях, а для того, щоб здійснити максимально потужний спротив винному в його можливих намаганнях психологічно нейтралізувати суспільний осуд його самого й вчиненого ним діяння, що є, як видається, запорукою його покаяння [481, с. 134]. Не слід функції такого осуду плутати чи ототожнювати з функціями покарання, оскільки, як справедливо зазначає М. Райт, часто особа не визнає свою вину саме заради того, щоб не зазнати покарання, адже сенс покаяння засудженим, справедливо, убачається саме у звільнені щиро розкаяного від страждань, пов’язаних із покаранням. Парадигма відновного правосуддя, що висунута М. Райтом, у деяких своїх позиціях нагадує ідеї школи соціального захисту в інтерпретації Ф. Граматика, оскільки «вина злочинця» розміщується в одній площині з «абстрактними» принципами, надаючи їй таким чином, тієї ж якості. Вважаємо, що принцип вини й осуду не є чимось застаріло-традиційним, оскільки відповідальна поведінка належить до загальновизнаних цінностей і є внутрішньо притаманною для «shalom» (термін, що використовує М. Райт та Х. Зер, означає суспільство в якому панують порядок і свобода) у суспільстві.

М.В. Костицький стверджує, що відновне правосуддя – це традиція, започаткована римським правом і знаходила свій розвиток упродовж століть у багатьох європейських народів, в Україні має більш ніж тисячолітню історію, що тривала з X до першої третини XX ст. і зникла лише з приходом радянської влади та запровадження радянського права [343, с. 14]. Навряд чи з огляду на закономірності функціонування нормативної (моральнісної, правової тощо) системи суспільства, можна погодитися з думкою про те, що відновне правосуддя не створює умов для навішування ярлику «злочинця», оскільки визнається, що ця особа, на порушення нормативних вимог, у тому числі норм кримінального права, заподіяла шкоду іншій людині або громаді [459, с. 25]. Заперечення такого роду стигматизації буде очевидним фарисейством на кшталт того, як деякі види засобів безпеки, які мало чим відрізнялися за змістом від покарання, визнавались значною частиною прихильників школи соціального захисту такими, що нічого спільного з покаранням не мають. Як вірно зазначає Ф.В. Ручкін, ураженість людини клеймом починає тягнутися вже від «був під слідством чи судом», «був судимий». Негативна оцінка особи, яка була засуджена, закріплена в масовій свідомості населення, яке не лише не докоряє такому ставленню, а й навпаки, при нагоді прагне це підкреслити [468, с. 39-40]. Подібну позицію підкреслював і М. Ансель, який стверджував, що на відміну від юристів, суспільна думка й сам потенційний злочинець бачать, перш за все, жандарма, кримінальне переслідування й суддю, а не покарання; таке втручання офіційної влади робить одночасно чуттєвим моральне дорікання, що пов’язане з кожним злочинним діянням принаймні щодо злочинів категорії mala in se [233, с. 292-293]. Й. Анденес також відзначав, що кримінальне судочинство відображається як «моралізуюча п’єса» й навіть як «церемонія приниження». Засудження та покарання, підкреслював Й. Анденес, залишають моральну стигму, засуджений «затаврований». Моральна стигма, указував учений, може бути сильною чи слабкою, залежно від виду злочину й від особистісного сприйняття засудженим. Допоки ми, стверджував автор, думаємо й говоримо в термінах морального докоряння та морального заохочення, засудження певних діянь неминуче буде тягти за собою моральну стигму [229, с. 257, 259-260].

Негативні аспекти стигматизації можна подолати лише зі зміною ставлення суспільної думки до засуджених та осіб, які раніше були засуджені, однак, у досяжному майбутньому це навряд чи зміниться, адже таке ставлення формується на рівні функціонування дорсолатеральної кори головного мозку й є генетично успадкованим від наших далеких пращурів. Від кримінальної юстиції не можна наразі відмовитись, а от перегини стигматизації можна й потрібно пом’якшити. Втім, слід визнати, що відновне правосуддя, позбавлене тих вад, які притаманні далекій від досконалості нинішній «пенітенціарній» системі суспільства.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/15275.html