Соціально-історичні фактори криміналізації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу

Закон про кримінальну відповідальність є складовою правової системи, що забезпечує її життєздатність, адже формує номінальні параметри  державного примусу. Відтак, кримінальний закон органічно вплетений в процес соціального управління. Останнє ж, як відомо, має відповідати вимогам часу, потребам правового забезпечення охорони інноваційних запитів соціального розвитку та традиційних його елементів, що фундують зміст суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності. Така динамічність та, разом з тим, об’єктивна інертність закону про кримінальну відповідальність обґрунтовує необхідність дослідження його соціальної  обумовленості – комплексної соціально-правової підстави його існування, яка об’єднує в собі фактори різного рівня та спрямованості. Водночас вельми важливим завданням державно-правового адміністрування в цьому аспекті є встановлення адекватних меж кримінально-правової заборони з тим, щоб останнє з елементу примусу не перетворилась на засіб легітимованого насильства, збільшуючи, тим самим, розрив між законом та правом, підриваючи легітимність державної влади. У зв’язку з цим, криміналізація суспільно небезпечних діянь в теорії кримінального права розглядається як явище (процес), що має не лише суто юридичну природу, а й політичну, тобто крізь призму кримінально-правової політики [33, с. 9–15; 24, с. 21–32; 42, с. 158–165 та ін.]. Останнє ж передбачає урахування всього комплексу факторів (чинників), що мають значення для ефективного соціального управління.

Теоретичні засади криміналізації в науці кримінального права розроблялися такими вченими, як Н. Б. Алієв, А. Д. Антонов, Д. О. Балабанова, І. М. Гальперін, О. А. Герцензон, П. Ф. Гришанін, П. С Дагель, М. І. Загородніков, Г. А. Злобін,    І. І. Карпець, С. Г. Келіна, О. І. Коробєєв, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова,       Н. О. Лопашенко, А. А. Митрофанов, В. О. Навроцький, П. А. Фефелов, М. І. Хавронюк, О. М. Яковлєв та іншими. Не вдаючись до детального аналізу дискусійних аспектів наявних у науці підходів до означеної проблематики, зазначимо, що в своїй більшості вказані науковці сходяться у концептуальному (телеологічному) та процедурному баченні криміналізації суспільно небезпечних діянь, під якою обґрунтовано пропонується розуміти процес виявлення суспільно небезпечних форм індивідуальної поведінки, визнання допустимості, можливості та доцільності кримінально-правової протидії ним та фіксації їх в законі як злочинних та караних [11; 156; 112; 124 та ін.]. І якщо відносно зазначеного поняття дискусій в основному не виникає (проблемні питання стосуються виключно використання різних методологічних настанов соціального чи юридичного позитивізму), то щодо її змістовної та атрибутивної характеристик вчені розходяться в думках. Зокрема, немає єдності в поглядах на такі категорії, як підстави, критерії, принципи, чинники, фактори криміналізації, конкретне їх змістовне наповнення тощо.

Так, наприклад, одна група вчених  вважає за доцільне вести мову про чинники криміналізації, які, в свою чергу, розподіляти на основні та другорядні. Основними, без яких неможливе виникнення питання про встановлення кримінально-правової заборони, є суспільна небезпечність посягань та їх поширення (кримінологічний чинник), доцільність боротьби з ними засобами кримінальної репресії (чинник доцільності), усвідомлення суспільної потреби у криміналізації діянь та рівень підготовленості населення до неї (соціально-психологічний чинник). До другорядних, наявність яких ще не є достатньою підставою для встановлення кримінальної відповідальності, – відносять нормативний, міжнародний, історичний та інші чинники криміналізації діянь [280; 111, с. 172].

Друга група науковців висловлює аргументи на користь використання категорій «підстави» та «принципи» криміналізації. Серед підстав пропонується виділяти шість позицій: 1) несприятлива динаміка суспільно небезпечних діянь; 2) виникнення або розвиток нових суспільних відносин, що потребують кримінально-правового захисту; 3) відкриття шкідливих наслідків господарської чи іншої діяльності людей, у зв’язку з чим виникає необхідність обмежити форми і межі такої діяльності; 4) суттєва і раптова зміна соціального, економічного, політичного стану, що може обумовити превентивну криміналізацію; 5) стан розвитку суспільства, що обумовлює категоричну нетерпимість до певного типу діянь, з яким раніше доводилось миритися; 6) необхідність виконання міжнародних зобов’язань [126; 156, с. 204; 205, с. 14–15 та ін.]. Серед принципів –принципи співрозмірності позитивних і негативних наслідків криміналізації, конституційної адекватності, міжнародно-правової необхідності й допустимості, системно-правової несуперечливості, безпрогальності та не надмірності кримінально-правової заборони, повноти складу, визначеності та єдності термінології [82, с. 73; 84, с. 48; 156, с. 204; 205, с. 14–15 та ін.].

Треті – ведуть мову про єдину підставу криміналізації суспільно небезпечних діянь, в межах якої пропонують виділяти відповідні соціальні та правові складники [34, с. 18]. Четверті – про причини криміналізації, головною з яких є суспільна небезпечність [262, с. 16], п’яті – про умови криміналізації [23; 87, с. 31–32].   

Визнаючи певну обґрунтованість кожної із зазначених позицій та не втягуючись до дискусії, яка не є безпосереднім предметом нашого дослідження, вважаємо за доцільне підтримати тих вчених (Д. О. Балабанова, В. М. Кудрявцев, І. І. Карпець, С. Г. Келіна, В. О. Навроцький та ін.), які  стоять на позиціях визнання комплексності та системності процесу криміналізації, необхідності врахування під час кримінально-правової законотворчості всієї сукупності соціально (в тому числі й кримінологічно) значущих факторів. Такий підхід ґрунтується на вихідних положеннях діалектичного детермінізму та дозволяє підійти до процесу криміналізації як суворо детермінованого низкою факторів – причин, умов та інших чинників. Категорія ж «принципи криміналізації» виконує орієнтуючу та систематизуючу функцію, визначаючи основні засади, правові та ціннісні системи координат криміналізації суспільно небезпечних діянь, як різновиду науково обґрунтованої управлінської діяльності в сфері правотворчості [149, с. 96].   

Отже, враховуючи викладені зауваження, фактори криміналізації суспільно небезпечних діянь можливо, на нашу думку, умовно поділити на дві групи:

1) соціально-динамічні фактори кримінально-правової заборони, які слугують об’єктивними передумовами її встановлення;

2) юридико-догматичні фактори криміналізації, що відносяться до вимог законодавчої техніки, відповідності змісту та форми кримінально-правової норми системно-структурним характеристикам закону про кримінальну відповідальність й кримінально-правовій доктрині, в тому числі й в порівняльно-правовому аспекті.

 Змістом першої групи факторів виступають соціально-історичні, кримінологічні (в тому числі, соціально-психологічні, системно-превентивні та ін.) умови. До другої – слід, на нашу думку, віднести відомості про конститутивні особливості складу конкретного злочину в межах конструкції чинної кримінально-правової норми чи її проекту, її внутрішньо- та зовнішньо-системної (з КК України) узгодженості, теоретичної обґрунтованості з позицій науки кримінального права, в тому числі у порівняльно-правовому аспекті. Дослідження зазначених факторів щодо злочину, передбаченого ст. 345 КК України у їх комплексі надасть змогу визначити адекватність конструкції його складу умовам вітчизняної соціально-правової дійсності. 

Отже, ведучи мову про соціально-історичні фактори криміналізації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, слід зазначити, що така категорія, як правоохоронні органи, з’явилась у правовому обігу у відносно пізні етапи розвитку держави і права – починаючи з початку ХХ ст., коли набули свого активного розвитку ідеї громадянського суспільства та правової держави при тому чи іншому варіанті політичного режиму. В цей період політична складова масової свідомості набула суттєвої ролі в процесі історичних змін, а тому, будь-яка світська ідеологія (чи-то демократична, чи-то тоталітарна) мала одним зі своїх пріоритетів формування міцного зв’язку між державою та громадянином, в тому числі й шляхом запровадження до національних законодавств та юридичної практики поняття «правоохоронні органи» й створенням правових основ захисту їх працівників від протиправних посягань. Однак, це не означає, що аналогічне за своїм характером суспільно небезпечне діяння не містилося у більш ранні періоди розвитку держави і права.

Так, перші норми права про відповідальність за насильство щодо осіб, які за своїми службовими функціями приблизно відповідають сучасному уявленню про працівників правоохоронних органів, містяться у Руській Правді. Специфіка середньовічної системи права, що була сформована на території сучасної України, полягає у галузевій уніфікованості та мінімальному правовому регулюванні сфери державної служби. Це було зумовлено великою роллю звичаїв, традицій та казуальним стилем управління, як центрального, так і місцевого. Відтак, тогочасні джерела права на знали чіткого розподілу різних категорій державних службовців в межах спеціальних правових статусів за характером виконуваних ними функцій. Тому, у цей період доводиться вести мову про різні ланки персоналу князівської управлінської системи, які охоплювали й осіб, які виконували функції, що приблизно відповідають сучасним правоохоронним.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16792.html