Характеристика об’єкту та потерпілого від погрози або насильства щодо працівника правоохоронних органів

Об’єктивні ознаки складу злочину є тими його компонентами, які виражають зовнішню активність суб’єкту, визначають реальну та потенційну суспільну небезпечність посягання через фактичні істотні негативні зміни чи загрозу їх настання у соціальному середовищі та є, водночас, найбільш достовірним джерелом інформації з точки зору пізнання природи злочинної поведінки й пошуку найбільш оптимальної законодавчої конструкції її кримінально-правової заборони. При цьому первинною ланкою визначення суспільної небезпечності діяння є саме  об’єкт злочину, як певний соціально значимий субстрат, що виражає суттєву деструктивну спрямованість відповідного діяння.  Разом з тим, в науці й досі немає загальноприйнятої точки зору на поняття та, відповідно, структуру об’єкту злочину. Здійснений нами аналіз спеціальної літератури з означеної проблематики виявив достатньо значну кількість підходів, які наразі побутують та у відомому значенні й мірі конкурують в кримінально-правових дослідженнях. Всю їх сукупність можливо, на нашу думку, згрупувати у кілька напрямків:

1) соціальні блага, інтереси як об’єкт злочину  (П. С. Матишевський [120, с. 43], А. В. Наумов [136, с. 62–64] та ін.);

2) суспільно значимі цінності як об’єкт злочину (Б. С. Гавриш [30, с. 4–15], Г. П. Новосьолов [144, с. 76–89] А. В. Пашковська [106, с. 199], Є. В. Фесенко [261, с. 75–78] та ін.);

3) людина як об’єкт злочину. Людина – зазначає В. М. Кудрявцев, – єдиний «творець» суспільних відносин, що дозволяє їй посідати особливе місце в ієрархії суспільних цінностей [100, c. 36];

4) порядок відносин між людьми, що охороняється законом про кримінальну відповідальність розглядається як об’єкт злочину А. С. Нерсесяном [138, с. 23, 38–39 та ін.], О. М. Костенком, А. В. Ландіною-Виговською [83, с. 101–105] та деякими іншими вченими. На думку цих науковців, шкоди зазнають не самі відносини, а лише певний стан їх упорядкованості;

5) розуміння об’єкт злочину як соціальної оболонки домінує у працях В. М. Трубникова. При цьому вчений наголошує на складно організованому характерові об’єкта злочину, в якому соціальна оболонка виступає первинним рівнем, якому, власне, і заподіюється шкода (або з створюється така загроза) злочином [235, с. 81–88];

6) сфера життєдіяльності як об’єкт злочину відстоюється у працях          В. П. Ємельянова. Так, вчений зазначає, що на противагу суспільним відносинам, сфера життєдіяльності є більш практичною категорію та в більшій мірі відповідає чинному законодавству про кримінальну відповідальність, в якому вона використовується у назвах низки розділів [62].

7) розуміння об’єкту злочину як частина дійсності, яка має певні матеріальні або нематеріальні форми, межі, стани, закономірності існування, цінність обґрунтовується у працях А. Е. Жалінського [236, с. 375]. Вчений зазначає, що таке бачення об’єкт злочину співвідносить його із предметною характеристикою злочину і описує це діяння як перебіг подій у зовнішньому світі, здійснюваний суб’єктом, усвідомлений і такий, що контролюється ним. За природою речей предметна характеристика об’єкта цього діяння охоплює: а) зовнішню сферу, на яку спрямоване діяння і в якій воно реалізується, тобто щось таке, що протистоїть у різних формах спрямованості суб’єктивної енергії; б) зміст цієї зовнішньої сфери в межах її протистояння діянню, яким здійснюється вплив. Водночас, як частина дійсності, об’єкт злочину наділений значимими для кримінального закону ознаками, які характеризують його як соціальну цінність. Тому об’єкт злочину одночасно характеризується предметним вираженням і ціннісними властивостями для суспільства, як і весь злочин в цілому [236, с. 375–376];

8) суспільні відносини як об’єкт злочину (В. К. Глістін [40, с. 20-34, 65–78], В. К. Грищук [43, с. 56], М. Й. Коржанський [81, с. 85–98], Н. Ф. Кузнєцова [106, с. 47] І. І. Митрофанов [125, с. 67], А. А. Музика [127, с. 25–26], Б. С. Нікіфоров [140, с. 21–28, 47–65], А. А. Піонтковський [167, с. 111–126], Є. Л. Стрельцов [86, с. 77–78], С. І. Селецький [204, с. 39, 54], В. Я. Тацій [229] та інші).

Як можна пересвідчитись з наведеного розмаїття поглядів, проблема об’єкту злочину є однією з ключових та, водночас, найбільш дискусійних у сучасній науці кримінального права. Разом з тим, вона не є безпосереднім предметом нашого дослідження, а тому завдання детального її аналізу перед нами не стоїть. Проте, потреба у формуванні стратегії дослідження диктує необхідність в обранні однієї з наведених позицій. В цьому контексті, на нашу думку, доцільно приєднатися до найбільш обґрунтованої та застосовуваної на сьогоднішній день концепції об’єкту злочину як суспільних відносин. Слушною з цього приводу, вважаємо, думку І. І. Митрофанова, який зазначає, що на будь-якому етапі розвитку суспільства існує коло певних інтересів, що представляють підвищену соціальну значущість. У цьому зв’язку в державі і суспільстві виникає система відносин, пов’язаних із забезпеченням їхньої охорони, гарантування. Отже, об’єкт злочину – охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини, що представляють підвищену значущість для особи, суспільства і держави, яким внаслідок вчинення злочину заподіюється істотна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди [125, с. 56–57].

Також видається за доцільне й в певній мірі парирувати основні аргументи прихильників інших концепцій об’єкту злочину, яких об’єднує  переважно твердження про заідеологізованість методологічних настанов розуміння останнього у сенсі суспільних відносин [61, с. 7–11; 83, с. 101–105; 261, с. 75–78 та ін.], а також надто абстрактний характер категорії «суспільні відносини» для того, щоб оперувати нею у науковому обігу [261, с. 75–78; 120, с. 96–105 та ін.]. На наше переконання, апелювання до заідеологізованості вчення про об’єкт злочину як суспільних відносин не має під собою достатніх наукових підстав, адже таке бачення сформувалося ще у вільних від діалектико-матеріалістичного тиску пануючої державної ідеології поглядах дореволюційних вчених, зокрема, М. А. Нєклюдова, А. А. Піонтковського, Н. Д. Сергієвського, Ф. Я. Фойницького та інших й в подальшому набуло свого логічного розвитку, що ґрунтувався на керівних ідеях діалектичного детермінізму (у розумінні гегелевської філософської системи), який, до речі, й на сьогоднішній день визнається однією з найбільш плідних методологічних платформ. У зв’язку з цим, політична складова у розвитку ідеї суспільних відносин як об’єкту злочину хоча й не може бути цілком відкинута, проте й не мала вирішального значення.

Крім того, варто висловити заперечення проти видання суспільних відносин за надто абстрактну категорію, яка ускладнює науковий обіг й розуміння предмету кримінально-правового дослідження як такого. Суспільні відносини виявляється поняттям більш конкретним, на відміну від благ, цінностей, оболонки, порядку чи частини дійсності (як-то тлумачать об’єкт злочину критики концепції суспільних відносин). Останні ж є більшій мірі абстрактними, не визначеними, адже передбачають відносні характеристики їх критеріїв, які суттєво залежать від суб’єкту сприйняття відповідної інформації (в тому числі й злочинного впливу), фундуються в одних випадках на морально-етичних, а в інших – на суто індивідуалістичних оцінках діяння. Така умовність та ситуативність змісту об’єкту злочину з позицій його альтернативного розуміння, не дозволяє, на нашу думку, повноцінно використовувати його для позначення апріорі статичного (в його загальному, універсальному розумінні без конкретизації предмету, суб’єктів та змісту) компонента складу злочину, яким і є об’єкт. Натомість, категорія «суспільні відносини», завдяки достатньо розвиненому вченню про них у науках соціології (в тому числі – соціології кримінального права), філософії, загальній теорії права, є значно більш конкретною.

Відтак, розуміння об’єкту злочину саме як поставлених під кримінально-правову охорону суспільних відносин, яким злочином спричинюється істотна шкода або ж створюється загроза такого спричинення, має значення методологічного орієнтиру, на якому ґрунтується розуміння соціально деструктивної природи злочинної поведінки. До того ж, як слушно в цьому контексті зауважує В. Є. Хмелько, подальше поглиблення розуміння сутності суспільних відносин й використання цього поняття в науці дають змогу глибше усвідомити закономірності історичного процесу, точніше передбачати майбутній хід соціальних процесів. Такі дослідження потребують дальшої розробки категоріального апарату, де центральне місце посідає поняття суспільних відносин [268]. При цьому більшість науковців розглядають як суспільні всі відносини між людьми, протиставляючи їх відносинам між усіма іншими матеріальними утвореннями [59, с. 33–38; 168, с. 31–32; 268 та ін.]. Так, наприклад, Б. С. Нікіфоров також акцентує увагу на тому, що суспільні відносини – це діяльність учасників чи певне розташування людей один відносно іншого, або ж те й інше одночасно [140, с. 64]. Вважаємо є сенс погодитись з цією думкою та в цілому із розумінням об’єкту злочину як суспільних відносин й в подальшому в цій роботі керуватись нею.

Переходячи до проблеми об’єкту погрози або насильства щодо працівника  правоохоронного органу, за доцільне видається дотриматись усталеного в кримінально-правовій доктрині диференційованого підходу щодо дослідження об’єкту як такого. У зв’язку з цим, варто зазначити, що загальновизнаною в науці кримінального права є «вертикальна» і «горизонтальна» класифікації об’єктів злочину. Згідно класифікації «по вертикалі», виділяють загальний, родовий та безпосередній об’єкти [89, с. 58]. Поряд із класичною триступеневою класифікацією деякі теоретики кримінального права визначають видовий об’єкт злочину, що являє собою вхідну в родовий об’єкт групу тісно пов’язаних між собою суспільних відносин [159, с. 26, 30], а також інтегрований (надгруповий), який розглядається в межах родового об’єкту та об’єднує в собі кілька видових [38, с. 57]. Водночас ця позиція не знаходить своєї широкої підтримки серед вітчизняних криміналістів.

Необхідність же у класифікації об’єктів «по горизонталі», при якій на рівні безпосереднього об’єкта виділяються основний (головний) та додатковий, виникає тоді, коли один і той самий злочин одночасно заподіює шкоду декільком суспільним відносинам [89, с. 63]. До таких злочинів, зокрема, належить погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу, навіть поверхневий аналіз складу якого дозволяє виявити його багатооб’єктну спрямованість.

Отже, ґрунтуючись на логіко-семантичному та юридико-догматичному аналізі тексту КК України, можна дійти висновку про те, що родовим об’єктом злочинів, згрупованих в Розділі XV Особливої частини законодавець визнає суспільні відносини, які складаються з приводу забезпечення авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Тобто авторитет вказаних органів й об’єднань у відповідності до назви вказаного розділу є предметом суспільних відносин, на які посягає злочин. Звертаючись до дослідження категорії «авторитет», слід зазначити, що перші спроби його описання та характеристики, як цінності фіксуються у філософських творах учених Стародавнього Сходу, Греції і Риму. Згодом ідеї авторитету одержали розвиток у працях Дж. Віко, Г. Гегеля, К. Гельвеція, Т. Гоббса, І. Канта,               Л. Фейєрбаха, Ф. Енгельса та ін. У 60-70 рр. XX ст. у Радянському Союзі спостерігається активізація у дослідженні авторитету. На сьогодні у різних дисциплінах вироблено чимало традицій його розуміння.  Так, філософсько-теоретичний аспект дослідження феномену авторитету базується на традиційному концепті, за яким авторитет – це форма і результат соціальної взаємодії               (В. С. Богданов, Т. О. Бондаренко, Г. Вептруска, І. І. Єфремов, Л. А. Завірюха,     А. В. Комина, І. Ж. Салабеков, В. Є. Солдатов та ін.). У політичній науці авторитет розглядають як близьке до влади явище і осмислюють його з позицій лідерства особистості (Г. Я. Дідух, Дж.Джонс, Х. Джерард, Дж. Картрайт,            О. В. Єгорова-Гатман, О. Кобилянська, О. Лабковська, А.І.Лисюк, Б.В.Новожилов та ін.) [143].

Етимологічний же аналіз засвідчує, що, будучи терміном іншомовного походження, «авторитет» дещо відрізняється за змістом в українській мові від свого корінного англійського «authority» (від латинського «auctoritas») – влада. У великому тлумачному словнику української мови наводиться наступне основне визначення терміну «авторитет»: «Загальновизнане значення, вплив, поважність» [17, с. 23].  Таким чином, авторитет – категорія вельми умовна та відображає радше суб’єктивне відношення певної значної кількості людей до того чи іншого суб’єкту, що є результатом схвального ставлення до його діяльності та особистих якостей, аніж стан, як більш-менш сталу характеристику, через яку можливо охарактеризувати суспільні відносини у єдності суб’єктів, предмету та змісту. До того ж, як засвідчують численні соціологічні дослідження, аналіз засобів масової інформації, визнання наявності у органів державної влади достатньо високого авторитету на сьогоднішній день є вельми проблематичним: за результатами опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, державним органам довіряють менше третини українців – жителів міст [57]. Дані соціологічного дослідження Лабораторії законодавчих ініціатив та компанії TNS в Україні свідчать, що найбільше впав рівень довіри до президента України – на 10,3% до 31%. За період з вересня 2010 року по лютий 2011 року рівень довіри до Верховної Ради України скоротився на 2,7% до 18,7%, до уряду – на 6,8% до 22,9%. Простежується і падіння рівня довіри до судів (на 7,3% до 14,3%), прокуратури (на 5,7% до 17%), міліції (на 7,6% до 17,4%),Служби безпеки України (на 6,7% до 18,3%), місцевих державних адміністрацій (на 7% до 25,6%), місцевих рад (на 5% до 30,4%) та Збройних сил (на 3,4% до 40,1%) [191].

Слушною в цьому контексті видається думка В. І. Леніна, який зазначав, що основою авторитету є довіра [109, с. 226]. Ця позиція перекликається із запропонованою М. Вебером типологією авторитетів на раціональний, традиційний та харизматичний. Кожному із запропованоних типів властива довіра суб’єкта до носія авторитету, однак з різних причин: при раціональному типі – за умови вигідності перебування при владі носіїв авторитету; при традиційному – як данина традиції; при харизматичному – як наслідок особистісних якостей особи, яка втілює інститути влади [18, с. 647]. Таким чином, відсутність довіри в будь-якому разі означає й відсутність авторитету. Натомість імперативним шляхом, в тому числі й кримінально-правовими засобами, авторитет влади встановити в принципі не можливо.

Відтак, наведені обставини у своїй сукупності дають, на нашу думку, достатньо підстав стверджувати про недоцільність визнання авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян родовим об’єктом злочинів, які згруповані в межах Розділу XV Особливої частини КК України. Справедливості заради також зазначимо, що ця думка в науці не є новою. Аналогічного висновку у своїх працях доходять також і А. В. Бойко,                        М. Й. Коржанський, В. І. Осадчий та деякі інші вчені. Однак, єдність у запереченні обґрунтованості визнання авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян не супроводжується такою ж єдністю криміналістів у поглядах на оптимальні альтернативи законодавчому положенню, закріпленому у назві Розділі XV Особливої частини КК України.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16792.html