Характеристика об’єктивної сторони погрози або насильства щодо працівника правоохоронних органів

Загальне вчення про об’єктивну сторону складу злочину в сучасній кримінально-правовій доктрині достатньо розроблене, про що свідчать численні роботи Л. Д. Гаухмана, В. М. Кудрявцева, Н. Ф. Кузнєцової, Ю. І. Ляпунова,        Г. В. Тімейка, А. А. Тер-Акопова, В. Б. Малініна, О. Ф. Парфьонова, М. І. Панова, П. Л. Фріса, Г. В. Чеботарьової, Н. О. Ярмиш та інших науковців. Не вдаючись до аналізу дискусійних аспектів розуміння об’єктивної сторони та окремих її ознак, зазначимо, що одним з найбільш повних та обґрунтованих, на нашу думку, є її поняття, сформоване Л. Д. Гаухманом, відповідно до якого вказаний елемент складу злочину складає сукупність зовнішніх, об’єктивних, соціально значимих, таких, що виражають суспільну небезпечність та її ступінь, суттєвих, типових для даного виду злочинів ознак, передбачених кримінальним законом і – при бланкетності диспозиції статті Особливої частини КК – в інших законах та (або) інших нормативних правових актах, які характеризують злочин як закінчений та вчинений виконавцем (виконавцями) [35, c. 90]. 

Дещо деталізуючи викладене розуміння об’єктивної сторони складу злочину, Г. В. Тімейко, зазначає, що об’єктивна сторона злочину є зовнішнім актом злочинного діяння, що протікає в певних умовах місця, часу й обстановки [231, с. 6], а М. І. Панов додатково вказує ще й на спосіб та засоби вчинення злочину [89, с. 117]. Аналогічну думку висловлюють також В. М. Кудрявцев [100, с. 9], Н. С. Лейкіна [105, с. 131], В. Б. Маленін, О. Ф. Парфьонов, П. Л. Фріс [264, с. 80–81] та інші вчені.

В більшості випадків до обов’язкових ознак об’єктивної сторони злочинів з формальним (в тому числі усіченим) складом відносять лише суспільно небезпечне діяння. Для злочинів з матеріальним складом крім діяння – ще й суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок. Місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка визнаються факультативними ознаками [89, с. 117; 264, с. 80–81 та ін.].

Враховуючи структурно-змістовні особливості статті 345 КК України, можна стверджувати, що в ч. 1 та 2 закріплені два самостійні, а тому основні склади злочину за критерієм характеру суспільно небезпечного діяння. В першому випадку – суспільно небезпечне діяння виражається виключно в погрозі вбивством, насильством, знищення чи пошкодження майна, у другому ж – у фізичному насильстві. У зв’язку з цим, кваліфікуючою, тобто такою, що обтяжує кримінальну відповідальність, ознакою для складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України за логікою законодавця слід визнати його вчинення організованою групою (ч. 4 ст. 345 КК України), а для складу, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України – ще й заподіяння потерпілим тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 345 КК України). Викладена думка щодо юридичної та фактичної самостійності погрози з одного боку й насильства – з іншого, обґрунтовується також і тим, що погроза не завжди передує насильству. Останнє в низці випадків вчиняється без попередньої погрози, що підтверджується також результатами здійсненого нами вивчення 300 кримінальних справ. Так, 12 % (36 кримінальних справ) всіх досліджених випадків вчинення злочину, передбаченого ст. 345 КК України припадає на застосування фізичного насильства (побоїв, легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень), що застосовується до потерпілого без відповідної погрози. У зв’язку з цим, на наше переконання, більш обґрунтованим було б закріплення кримінальної відповідальності за погрозу та за реальне фізичне насильство щодо працівника правоохоронного органу в різних статтях Особливої частини КК України. Наприклад, в ст. 345 КК України можливо було б сформувати кримінально-правовий захист виключно від погрози вбивством, насильством, пошкодження чи знищення майна, а в ст. 345-1 КК України – від побоїв та тілесних ушкоджень. Проте, викладена пропозиція не позбавляє нас від необхідності дослідження чинної редакції ст. 345 КК України, в якій, як зазначено вище, міститься два основних склади злочинів.

Отже, за особливостями конструкції склад злочину, закріплений в ч. 1 ст. 345 КК України є усіченим та за загальним правилом вважається закінченим з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння, а в ч. 2 – матеріальним і є закінченим з моменту настання фізичних наслідків у виді побоїв, легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Розглянемо детальніше ознаки об’єктивної сторони кожного зі складів зазначених злочинів.

Аналізуючи суспільно небезпечне діяння при вчиненні погрози вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна, зазначимо,  воно володіє низкою як загальних, так і специфічних властивостей, пов’язаних зі змістом та механізмом вчинення.

У викладеному контексті звертає на себе увагу та обставина, що суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 345 КК України може бути вчинене виключно у формі дії. З цього приводу в науковій літературі простежується єдність думок [133, с. 866–867; 79, с. 528; 91, с. 318; 208 та ін.], що зумовлене специфікою погрози, як змістовної складової діяння. Однак, тлумачення самої категорії «погроза» до певної міри є неоднозначним та викликає окремі наукові дискусії. Цій проблематиці присвячені праці низки вчених, серед яких                  С. М. Алфьоров, П. П. Андрушко, Л. Д. Гаухман, В. К. Грищук, В. П. Ємельянов, М. Й. Коржанський, Г. К. Косторов, В. М. Куц, Р. А. Левертова, В. О. Навроцький, Н. В. Стрехов, І. В. Самощенко, О. І. Дітріх, М. І. Панов, В. П. Петрунєв,              Л. В. Сердюк, М. І. Хавронюк, О. М. Храмцов, В. В. Шаблистий, Р. Д. Шарапов, М. Д. Шаргородський та ін.

Як зазначає О. М. Храмцов, погрози є найпоширенішими проявами кримінального психічного насильства. Незважаючи на велику кількість наукових праць, присвячених кримінально караним погрозам, немає єдності думок стосовно поняття погрози в кримінальному праві, її юридичних та фактичних ознак. Особливо це стосується такої важливої ознаки погрози, як її реальність [270, с. 29–30], а також, як засвідчує аналіз наукових праць, й форм прояву, спрямованості тощо.

Так, В. С. Батиргареєва під погрозою вважає за доцільне розуміти психічний вплив злочинця на волю і свідомість потерпілого без фактичного застосування фізичного насильства [12, с. 19]. Однак, як видається, таке визначення є достатньо розмитим та не відображає юридично значимих ознак погрози як виду суспільно небезпечного діяння. Спробою усунення цього недоліку виглядає визначення погрози, надане В. І. Осадчим, відповідно до якого під погрозою насильством вчений розуміє можливість вчинення злочинного впливу на потерпілого від заподіяння фізичного болю до спричинення йому середньої тяжкості тілесних ушкоджень, позбавлення можливості обирати місце перебування на свій розсуд [153, с. 135–136]. Проте, і в цьому визначенні маємо змогу віднайти кілька недоліків: по-перше, визначення погрози через можливість видається дещо необґрунтованим з логічної точки зору; по-друге, акцентується увага виключно на спрямованості погрози баз висвітлення її іманентних ознак, форм прояву.

Малков В. П. визначає погрозу (в контексті аналіз складу злочину, передбаченого ст. 296 КК РФ, аналогічний тому, що закріплений в ч. 1 ст. 345 КК України) як висловлене в усній чи письмові формі, безпосередньо або через посередників повідомлення про намір позбавити життя, спричинити шкоду здоров’ю, знищити чи пошкодити належне потерпілому чи його близьким родичам майно. Погроза може бути виказана як публічно, так і у відсутності третіх осіб, від себе особисто, від імені іншої особи, від імені злочинного угрупування [239, с. 423]. Визнаючи достатню обґрунтованість такого бачення погрози, воно видається все ж дещо обмеженим щодо розуміння можливих форм її вираження.

В певній мірі інтегративним варіантом визначення погрози видається дефініція, сформована В. К. Грищуком, згідно з якою погрозою є висловлення реального наміру заподіяти особі або її близьким фізичної, майнової або моральної шко­ди. Причому, залежно від форми виразу, вона може бути словесною, письмовою, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї) [133, с. 305]. Як бачимо, у викладеному розумінні погрози фігурує ознака її реальності, яка, однак в подальшому автором не розкривається. Вказують на реальність поряд з дійсністю, як ознаки погрози і М. М. Сенько та В. П. Беленок, проте також не розкривають їх зміст: «Погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів та обов’язково повинна бути дійсною й реальною для її сприйняття потерпілим» [208]. Подібні визначення фігурують й в інших джерелах, які, проте, характеризуються деякою неповнотою. Для того, щоб спробувати усунути цей недолік з одного боку та звільнити визначення погрози в контексті ч. 1 ст. 345 КК України від перевантаження його необов’язковими ознаками – з іншого, здійснімо, перш за все, етимологічний аналіз проблемного терміну.

С. І. Ожегов поняття «погроза» визначав, як «обіцянка заподіти кому-небудь шкоду, зло» [145, с. 684]. В. І. Даль тлумачив погрозу, як «дії щодо наведення небезпеки, тримання у страху, у небезпеці» [53, с. 623]. У сучасному Великому тлумачному словнику сучасної української мови надається наступне визначення погрози: «Обіцянка заподіяти яке-небудь зло, неприємність» [17, с. 724]. Як можна пересвідчитись, етимологія терміну, яким позначається суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 345 КК України відображає, по-перше, лише активну форму його вчинення, (що також підтверджує наведену вище думку про дію, як виключну форму досліджуваного суспільно небезпечного діяння); по-друге, – спрямованість дій на створення небезпечного стану потерпілої особи у майбутньому; по-третє, – можливість висловлення погрози у будь-якій формі; по-четверте; погроза може як містити конкретну інформацію про характер і зміст майбутніх негативних наслідків для потерпілого (бути конкретизованою), так не містити такої інформації (бути неконкретизованою); по-п’яте, виражає можливість вираження та сприйняття погрози, як обіцянки вчинити певні дії у майбутньому чи-то як умови зміни поведінки потерпілого, чи-то як неминучості за будь-яких умов.

Крім наведеного, слід також зауважити на тому, що погроза завжди має бути дійсною (реальною), тобто мати свій вияв в об’єктивній реальності, що означає бути інформацією, зафіксованою чи-то на матеріальному носії, чи-то вираженою, доведеною до потерпілого в будь-який інший спосіб (в тому числі й невербальний). Слушною з цього приводу видається думка В. В. Шаблистого, згідно з якою «обставинами, які свідчать про реальність погрози…, є достатність самих дій для визнання погрози реальною (обстановка злочину, серйозність приводу для погрози тощо); супутні погрозі дії (зокрема, взаємини між винним та потерпілим, нанесення побоїв та тілесних ушкоджень, застосування знарядь та засобів тощо); особливості особи, яка вчиняє такі посягання; сприйняття погрози потерпілим та усвідомлення винним того, що виражена ним погроза вбивством здатна викликати побоювання можливості її реалізації» [274, с. 7–8]. Дійсно, реальність погрози визначається в кожному окремому випадку, виходячи з обставин справи. Однак в будь-якому випадку погроза, як акт соціальної активності, пов’язана зі зміною інформаційного середовища, тобто виражає привнесення до нього нової інформації. Такі зміни, ґрунтуючись на діалектичному сприйнятті явищ і процесів (зокрема, з урахуванням характеристики всезагального універсального зв’язку), спричиняють наслідки у виді психічної єдності процесів сприйняття та відображення цієї інформації потерпілими. Останнє може відбуватись у таких варіаціях, як формування почуття страху, зміни в побутовій поведінці, в службовій діяльності тощо. В теорії кримінального права зазначений зв’язок описується через механізм інформаційної причинності [286, с. 119–121], розгортання якого властиве в тому числі й при вчинення злочинів, пов’язаних з погрозами. Відтак, якщо погроза знайшла своє зовнішнє вираження, тобто зі стану намірів перетворилась у категорію «інформація» (стала певним чином матеріалізованим цілеспрямованим субстратом відомостей про наміри), тоді є підстави стверджувати про її реальність.

Разом з тим погроза тільки тоді буде такою, якщо окрім набуття ознак інформації, як відносно відособленого від її носія соціально значимого об’єкту людського сприйняття, вона характеризується своєю цілеспрямованістю, про що нами вище вже зазначалося. Цілеспрямованість же погрози означає те, що вона має чітко завданий вектор розгортання у соціальному середовищі. Іншими словами – метою погрози є інформування конкретних потерпілих, а не просте внесення змін до інформаційного простору. У зв’язку з цим, обґрунтованою видається позиція В. В. Шаблистого, який стверджує, що на відміну від загрози погроза завжди має персоніфікований характер (курсив наш – А.У.), тобто зверненою до конкретної особи або групи осіб [274, с. 7]. Через це, при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України погроза має бути чітко зверненою до конкретних осіб. Такими особами є конкретний працівник правоохоронного органу безпосередньо та/або його близькі родичі (а також члени сім’ї та близькі особи – на підставі запропонованих нами вище змін до редакції ч. 1 ст. 345 КК України). Саме до їх відома має бути цілеспрямовано доведена погроза. Через це, ознаки досліджуваного складу злочину будуть відсутні в тих випадках, коли погроза стосується до певної абстрактної, узагальненої категорії правоохоронців, або ж висловлена навіть й щодо конкретних працівників, але не їм особисто, тобто до них не доведена і їм не спрямована (скажімо, в приватній бесіді у розумінні так званого «голого умислу»).

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16792.html