Кримінально-правова характеристика суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України

Дослідження суб’єктивних ознак складу злочину має суттєве значення, оскільки об’єктивний вираз злочинної поведінки є відображенням внутрішніх психічних процесів і явища. Як влучно з цього приводу зазначав Г. В. Ф. Гегель «нема нічого ні на небі, ні в природі, ні в духові, ні де б то не було, що не містило б такою ж мірою безпосередність, якою й опосередкованість» [37, с. 124]. Тому, від з’ясування суб’єктивних ознак складу злочину напряму залежить повноцінне дослідження природи конкретного виду злочину в цілому.

Традиційно в кримінально-правовій доктрині до суб’єктивних ознак складу злочину відносять суб’єктивну сторону та суб’єкта злочину. Дотримуючись усталеної наукової традиції, зазначимо, що за слушним зауваженням                    В. М. Кудрявцева, саме суб’єктивна сторона злочину породжує та регулює об’єктивну сторону; вона розкриває психічне ставлення суб’єкта до вчинюваного ним діяння та наслідків [100, с. 12–13].  Дійсно, будь-який зовнішньо (об’єктивно) позначений вияв соціальної активності суб’єкту є результатом складноутвореного комплексу психічних процесів сприйняття та відображення інформації у її загальному розумінні. Відтак суб’єктивна сторона злочину є внутрішньо спрямовуючою його складовою, яка виражає інтелектуально-вольовий субстрат поведінки суб’єкта злочину.

Дослідженню  суб’єктивної  сторони  присвячені роботи таких  науковців, як В. І. Борисов, Р. В. Вереша, Б. С. Волков, П. С. Дягель, М. Й. Коржанський,     Г. А. Кригер, Н. Ф. Кузнєцова, П. С. Матишевський, В. А. Нерсенян,                     Б. С. НІкіфоров, А. О. Пінаєв, О. І. Рарог, К. Ф. Тихонов, В. А. Якушин та інших. Наявні напрацювання концептуального характеру з проблем суб’єктивної сторони складу злочину дають підстави для висновку, що до її ознак зазвичай відносять вину, мотив та мету [51, с. 18; 28, с. 18; 285, с. 24–26; 233, с. 9 та ін.], а також емоційний стан (емоції) [89, с. 152; 226, с. 136 та ін.].  При цьому обов’язковою ознакою є лише вина, а мотив, мета та емоційний стан – факультативними [89, с. 152; 166, с. 152–154 та ін.]. Визнаючи обґрунтованість викладених позицій, вважаємо за доцільно організувати науковий пошук в межах цього підрозділу дисертації за означеними характеристиками суб’єктивної сторони.

Відповідно до ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної нею дії чи бездіяльності, передбаченої цим кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Викладене законодавче визначення вини, що ґрунтується на соціально-психологічній її концепції, було сформоване ще у працях М. Д. Дурманова, А. А. Піонтковського, А. Н. Трайніна,                      І. Г. Філановського, Б. С. Утевського та зберегло свої значення й застосування в сучасній науці кримінального права.

Звертаючись до аналізу вини при вчиненні погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, слід зазначити, що практично одностайною серед науковців є думка про можливість вчинення цього злочину виключно умисно. При цьому злочин, передбачений ч. 1 ст. 345 КК може бути вчинений лише з прямим умислом, а передбачений ч. 2 ст. 345 КК України – щодо діяння – з прямим умислом, а щодо наслідку у виді  тілесних ушкоджень різного ступеню тяжкості – й з непрямим [91, с. 439; 85, с. 441 та ін.]. Вважаємо таку думку обґрунтованою та приєднаємось до неї, надавши розширену характеристику умислу при вчиненні досліджуваного злочину.  

Відповідно до сприйнятої нами соціально-психологічної концепції вини у складі умислу виділяють інтелектуальний та вольовий елементи. При цьому відомо, що зміст умислу є нічим іншим, як певним відображенням психікою винного об’єктивних та соціальних властивостей вчинюваного суспільно небезпечного діяння [54, с. 27–28; 139, с. 30]. Отже, особливістю інтелектуального елементу прямого умислу як форми вини основного складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, слід визнати те, що він характеризуються досить складним поєднанням ознак усвідомлення винним всіх обставин своєї суспільно небезпечної поведінки, а саме:

1. Усвідомлення характеру діяння. Ця ознака передбачає усвідомлення винним фактичної сторони вчинюваного ним діяння, що виражається в погрозі вбивством, насильством чи знищення майна. Усвідомлення фактичного характеру погрози означає:

а) усвідомлення винним того, що інформація, яку він висловлює чи іншим чином ззовні виражає (жести, демонстрація зброї тощо) відображає його прагнення заподіяти шкоду адресату погрози. У зв’язку з цим не можна вважати погрозою у сенсі ч. 1 ст. 345 КК України неконтрольовані рухи особи чи іншу її поведінку, в яку вона не вкладає жодного інформативного значення, або ж таку, інформаційне наповнення якої на переконання цієї особи не відображає наміри заподіяти шкоду (вбивство, насильство, знищення майна) адресату;

б) усвідомлення винним того, що інформацію, яку він висловлює чи іншим чином ззовні виражає щодо намірів заподіяти шкоду (вбивство, насильство, знищення майна) стосується конкретної особи. В цьому виражається персоніфікованість погрози, про яку йшлося в попередньому підрозділі дисертації. Таким чином, винний має усвідомлювати конкретного адресата погрози, а не є обмежуватись її абстрактним спрямуванням, що можливе у ситуації емоційного сплеску. В іншому випадку погроза не матиме конкретизованого характеру, буде спрямована невизначеному колу осіб, що виключає можливість кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 КК України;

в) усвідомлення того, що інформація, яка складає зміст погрози, виражає наміри винного, спрямовані у майбутнє. Ця ознака інтелектуального моменту умислу відображає те, що винний висловлює саме погрозу, іманентною ознакою якої є спрямованість обіцянки (інформації, в якій відображений намір винного) на певну віддалену перспективу. Якщо ж винний мав намір негайно реалізувати погрозу щодо працівника правоохоронного органу, то при наявності до того інших підстав його дії слід кваліфікувати як опір працівникові правоохоронного органу (ч. 3 ст. 342 КК України). Цей склад злочину у формі погрози також є усічений, а тому для того, щоб визначити його закінченим не потрібно «очікувати», доки винний реалізує свою погрозу та застосує реальне насильство щодо потерпілого;

г) усвідомлення того, що погроза доведена до відома адресата та сприйнята ним як реальна. При чому не має значення, яким саме способом виражена погроза: вона може бути як прямо та безпосередньо виказуватись потерпілому, так й опосередковано через засоби зв’язку, осіб-посередників і навіть у приватній бесіді, однак за умови, що винний усвідомлює опосередковане сприйняття погрози також і потерпілим (наприклад, коли він близько знаходиться і винний спеціально гучно розмовляє, в розмові виражає намір вчинити вбивство, насильство, знищення чи пошкодження майна потерпілого, не звертаючись безпосередньо до нього). В цій ситуації, проте, слід відмежовувати випадки висловлення погрози від голого умислу. Останній матиме місце в тій ситуації, коли усвідомленням винного не охоплюється сприйняття погрози потерпілим. Наприклад, якщо потерпілий став випадковим свідком приватної бесіди винного з іншою особою або ж інформація погрожуючого змісту стала відомою потерпілого з конфіденційних джерел, інформаційна дія яких не усвідомлювалась й не передбачалась винним.

Якщо ж винний лише помилково вважає, що погроза сприйнята потерпілим як реальна (наприклад, в ситуації, коли потерпілий не зрозумів значення певних жестів чи натяків з боку суб’єкту злочину тощо), то його дії слід кваліфікувати як замах на погрозу вбивством, насильством, пошкодженням чи знищенням майна (непридатний замах);

д) усвідомлення змісту погрози, зокрема того, що винний погрожує вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна.

2. Усвідомлення особливостей правового чи іншого соціального статусу потерпілого. Мова йде про те, що винний має заздалегідь та напевне знати, що висловлює погрозу працівникові правоохоронного органу або ж його близькому родичу. При цьому не обов’язковим є розуміння конкретної службової приналежності потерпілого до певного правоохоронного органу та характеристики останнього саме як правоохоронного. Важливим є те, що винний лише в загальних рисах усвідомлює зазначену обставину. Власне кажучи, у зв’язку з таким усвідомленням і вчинюється злочин, який є реакцією на службову діяльність потерпілого, що прямо випливає з формулювання «у зв’язку зі службовою діяльністю», вживаною в ч. 1 ст. 345 КК України на позначення особливостей як обстановки вчинення злочину, так і суб’єктивної сторони його складу.

Щодо усвідомлення винним соціального статусу другої групи потерпілих – близьких родичів, то знову ж таки, вважаємо, що розуміння входження відповідних осіб до переліку, визначеному в п. 1 ч. 1 ст. 3 чинного КПК України також не є обов’язковим.  Важливим є усвідомлення фактичної близькості відносин особи з працівником правоохоронного органу та тієї обставини, що погрожуючи їй відбувається опосередкований вплив й на самого правоохоронця. В цьому аспекті актуалізується висловлена нами пропозиція щодо внесення змін до диспозиції ч. 1 ст. 345 КК України щодо характеристики потерпілих не лише через категорії «близькі родичі», а через вживану в чинному кримінально-процесуальному законодавстві та усталеної в соціальних фамілістичних традиціях – «близькі родичі, члени сім’ї чи інші близькі особи». Запровадження до КК цієї пропозиції сприятиме, на нашу думку, з одного боку – упорядкуванню судово-слідчої практики через термінологічну законодавчу уніфікацію, а з іншого – повноті кримінально-правового захисту правоохоронних та суміжних з ними відносин. Наразі ж при збереженні нині чинної редакції ч. 1 ст. 345 КК України при помилці винного в характеристиці особи потерпілого як близького родича (наприклад, погроза висловлюється колишній дружині працівника правоохоронного органу в ситуації, коли винному невідомо про факт розлучення або ж іншій особі, з якою правоохоронець перебуває у дійсних близьких стосунках), його дії необхідно кваліфікувати як замах на погрозу вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна близького родича працівника правоохоронного органу. Таке штучне послаблення кримінальної відповідальності з урахуванням положень ч. 3 ст. 68 КК України  обумовлює порушення принципу її справедливості та не сприяє повноцінній реалізації законом свого кримінально-превентивного потенціалу.

3. Усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння означає розуміння нею як його фактичних ознак, так і соціального характеру (тобто здатності заподіяти шкоду) [136, c. 209–210]. Ця ознака інтелектуального елементу прямого умислу при вчиненні погрози щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів органічно поєднується з попередньою та виражає розуміння винним того, що посягаючи на відносини у сфері забезпечення життя, здоров’я, власності, він ставить під загрозу правоохоронні суспільні відносини. Таким чином, якщо погроза є персоніфікованою та виражається конкретним потерпілим, то правоохоронним відносинам створюється загроза – певний стан ризику бути порушеними у зв’язку з появою конфлікту інтересів у носія службових правоохоронних повноважень (потерпілого) через протиставляння приватного публічному. На такому протиставленні, власне й ґрунтується суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст. 345 КК України, що має усвідомлюватись винним. А таке усвідомлення зумовлене та пов’язане зі знанням суб’єктом злочину про статус потерпілого – його приналежністю до категорії працівників правоохоронних органів, а відтак і про об’єкт посягання, яким є сфера правоохоронних відносин. В цьому контексті вважаємо за доцільне приєднатися до думки О. І. Рарога, який зазначає, що, «…усвідомлення суб’єктом злочину його об’єкту є нерівнозначним його юридичній визначеності…. Визначальним є те, що винний розуміє характер вчинюваного діяння і в загальних рисах усвідомлює, на яку сферу суспільних відносин воно посягає» [189, с. 12]. Отже, усвідомлення суспільної небезпечності погрози вбивством, насильством, знищенням чи пошкодженням майна працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів фундується, по-перше, на зв’язку злочинного діяння зі службовою діяльністю потерпілого та, по-друге, на усвідомленні того, що під загрозу ставляться життя, здоров’я, власність потерпілого, як особистісно ціннісні сфери його життєдіяльності та які можуть мати пріоритет перед інтересами служби.

4. Усвідомлення протиправності діяння. Як слушно зазначав                        О. А.  Герцензон, вина – юридична  характеристика  ставлення  суб’єкта до своїх злочинних дій та їх наслідків і, разом з тим, – суспільна оцінка цієї поведінки  [39, с. 329]. Остання передбачає не лише зовнішню оцінку діяння з боку суспільства, виражену у відповідній правовій забороні, а й внутрішнє усвідомлення наявності такої заборони. Ще у працях відомого дореволюційного криміналіста Е. Я. Немировського з’являються згадки про усвідомлення винним протиправності діяння як невід’ємної ознаки інтелектуального елементу умислу [137, с. 271–272]. В цілому ж усвідомлення протиправності у складі умислу визнається більшістю науковців як радянського, так і пострадянського часів. Тлумачення цієї ознаки цілком обґрунтовано, на нашу думку, зводиться до розуміння того, що усвідомлення протиправності не ототожнюється зі знанням конкретної норми права. Суб’єкт злочину має усвідомлювати лише те, що вчинюване ним діяння в принципі порушує встановлений правопорядок в державі щодо задоволення індивідуальних потреб, інтересів [54, с. 27; 189, с. 16 та ін.]. Ця думка підтверджується й конституційним принципом, згідно якого незнання закону не звільняє від відповідальності (ч. 2 ст. 68 Конституції України), що є суттєвою гарантією забезпечення дієвості норм права як універсального соціального регулятора. Відтак, і усвідомлення протиправності при вчиненні погрози щодо працівника правоохоронного органу або його близьких родичів є, на наше переконання, іманентною ознакою інтелектуального елементу прямого умислу. Вона ґрунтується на усвідомленні винним в найбільш загальних рисах того, що вчинювані ним дії суперечать існуючим правилам поведінки, закріплених в правових нормах, присвячених регулювання правоохоронних суспільних відносин, а також тих, що забезпечують психічну недоторканість потерпілих.      

Щодо інтелектуального елементу умислу, як форми вини основного складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, то його зміст є дещо спрощеним (вужчим) за відповідну складову умислу при вчиненні досліджуваного злочину у виді погрози. Разом з тим, виявляє власну специфіку, що виражається в наступному.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16792.html