Особливості кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу при відмежуванні від інших злочинів

Кримінально-правова ква­ліфікація нерозривно пов’язана з розмежуван­ням злочинів, як фактів дійсності, правових норм та диспозицій статей закону, в яких вира­жені ці норми, складів злочинів, що становлять собою теоретичні моделі певних посягань [132, с. 476]. Відтак, відмежування погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу від інших злочинів є, по-перше, невід’ємним етапом процесу кваліфікації та, по-друге, забезпечує адекватний захист суспільних відносин (в тому числі й правоохоронних) у відповідності до характеру суспільної небезпечності реально вчиненого злочину.

Здійснений нами аналіз судово-слідчої практики, а також конструктивних особливостей складів злочинів, передбачених ст. 345 КК України в розрізі співвідношення загального та спеціального складів дає підстави викормити наступні злочини, суміжні з досліджуваним: погроза вбивством (ст. 129 КК), умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121 КК), а також середньої тяжкості (ст. 122 КК), легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК), побоїв (ст. 126 КК), втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 343 КК), опір працівникові правоохоронного органу (ст. 342 КК), посягання на життя працівника правоохоронного органу (ст. 348 КК), хуліганство (ст. 296 КК). Розглянемо детальніше засади їх відмежування від погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу.

Перш за все звернімо увагу на те, що склади злочину, диспозиції частин 1, 2 та 3 ст. 345 КК України є відсильними. Закріплені в них суспільно небезпечні діяння знаходять свою самостійну кримінально-правову оцінку в інших статтях, зокрема в ст.ст. 121, 122, 125, 126, 129 КК України. Кримінально-правові норми, що містяться в останніх знаходять у співвідношенні з нормами ст. 345 як загальні зі спеціальними. При цьому в науці кримінального права загальновизнаним є пріоритет спеціальних норм над загальними при їх конкуренції [79, с. 72; 41, с. 56; 99, с. 251 та ін.]. При цьому слід мати на увазі, що підставою для розмежування зазначених норм слугує мета злочину, яка при вчинення погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу виступає обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони та виражає бажання винного вплинути на діяльність працівника правоохоронного органу або ж помститися за неї. Якщо була інша мета – відмінна від наведеної – дії винного слід кваліфікувати як злочин проти життя та здоров’я особи. Цей принцип відомий юриспруденції ще в з часів Давньому Риму, де поширеною була наступна формула правозастосування: judicis est pronuntiando sequi regulam, exceptione non probate – якщо підстави для винят­ку не доведені, то суддя зобов’язаний слідувати правилу [132, с. 420].  А спеціальна норма є саме винятком із загального правила, потреба в законодавчому запровадженні якого зумовлена специфікацією кримінально-правового захисту до особливих умов існування, розвитку, реалізації тих чи інших суспільних відносин. При вчиненні злочину, передбаченого ст. 345 КК України – це суспільні правоохоронні відносини, на чому ми вже акцентували увагу при дослідженні об’єкту цього злочину. Відсутність же вказаної вище мети при погрозі або тілесних ушкодженнях щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів в принципі унеможливлює заподіяння шкоди правоохоронним (але не правоохоронюваним) відносинам.

Враховуючи викладене, слід зазначити, що сформований в межах ст. 345 КК України об’єкт кримінально-правової охорони охоплює виключно ті суспільні відносини, що реалізуються як законна правоохоронна діяльність. Іншими словами, в тому випадку, коли працівник правоохоронного органу вчинив правопорушення (в тому числі й злочин), у зв’язку з чим щодо нього застосовується погроза або насильство, кваліфікація дій винного – особи, яка застосувала до правоохоронця насильство – за ст. 345 КК України виключається. Наприклад, якщо слідчий отримав хабар, однак не вчинив обумовлені угодою з хабародавцем дії і з метою помсти останній застосовує до слідчого насильство (скажімо, умисно заподіює йому середньої тяжкості тілесні ушкодження), то вчинений злочин необхідно кваліфікувати на загальних засадах, тобто за ч. 1 ст. 122 КК України. Вочевидь, правоохоронним відносинам в цьому випадку шкода завдається тільки слідчим, який зловживаючи службовим становищем вчиняє шахрайство. Дії ж особи, яка застосовує насильство, в цьому випадку не посягають на зазначені відносини, завдаючи шкоду лише здоров’ю потерпілого, а у випадку погрози вбивством (ст. 129 КК) – ще й створюють загрозу його життю. 

Таким чином, в кожному випадку погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу або його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником своїх службових обов’язків необхідно встановлювати предикатні діяння, що мали місце з боку правоохоронця. Якщо останні мали ознаки будь-якого правопорушення (в тому числі й у сфері службової діяльності) і саме вони перебували в основі мотивації насильницьких дій (тобто були підставою для формування мети помсти чи зміни службової діяльності потерпілого) щодо зазначеного працівника – тоді дії винного слід кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК України, що передбачає кримінальну відповідальність за злочини проти життя та здоров’я.

 Певним чином перетинаються обсяги кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, сформованого в межах ст. 343 (втручання в діяльність працівника правоохоронного органу) та ст. 345 КК України. Справа в тому, що якщо погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу здійснюється не тільки і не стільки з метою помсти, скільки з метою вплинути на виконання ним своїх службових обов’язків, то такі дії є суть втручання в його діяльність. Разом з тим, об’єктивна сторона втручання в діяльність працівника правоохоронного органу передбачає виключно ненасильницькі способу впливу на нього. Таке тлумачення норм ст. 343 КК України випливає, крім іншого, із системно-правових зв’язків, зокрема, зі ст. 345 КК України. Так, має рацію, вважаємо, В. І. Осадчий, зазначаючи, що дії винного кваліфікуються за ч. 1 ст. 343 КК України в тих випадках, коли вчинене не можна розцінювати як опір або насильство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя працівника правоохоронного органу. Це пояснюється тим, що опір, погроза або насильство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя працівника правоохоронного органу – окремо передбачені законом форми втручання [153, с. 138]. Слід, на нашу думку, погодитись з вказаним ученим у тому, що погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу є окремою (насильницькою) формою втручання в його діяльність. В цьому сенсі  норми про кримінальну відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу та погрозу або насильство щодо останнього слід розглядати як загальну та спеціальну.

У зв’язку з наведеним, ми не можемо погодитись із В. І. Возним, який вказує, що втручання в діяльність працівників правоохоронного органу поєднане з діями, передбаченими ч. 3 ст. 342, ст. 345, ст. 348 КК України, з примушенням винним потерпілого у спосіб насильства або погрози застосування такого насильства до виконання явно незаконних дій, то вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями чинного закону про кримінальну відповідальність. Якщо втручання було поєднане з насильством чи погрозою вчинити насильство, заподіяння тілесних ушкоджень, знищенням або пошкодженням майна потерпілого або його близьких родичів, то скоєне кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями Особливої частини ККУ (статті 342, 345, 347 і ст. 343 ККУ) [26, с. 158]. У викладеній позиції заперечуються вироблені кримінально-правовою доктриною правила кваліфікації при конкуренції загальної та спеціальної норми і про які ми вище вже вели мову.  

Одне, поряд з цим, слід визнати, що не всі випадки вчинення злочину, передбаченого ст. 345 КК України можуть бути розцінені, як втручання. Якщо погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу або ж його близьких родичів застосовується з метою помсти, тоді цей злочин слід визнати відносно самостійним складом, який охоплюється категорією «втручання».

При аналізі судово-слідчої практики досить багато помилок в кваліфікації було нами виявлено в тих, коли виникала потреба у відмежуванні погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу від опору працівникові правоохоронного органу (ст. 342 КК). В попередньому розділі цієї дисертації ми вже зазначали, що розмежувальним критерієм в цьому випадку виступає, перш за все, обстановка, а також час вчинення злочину. Щодо опору працівникові правоохоронного органу, то суспільно небезпечне діяння вчиняється безпосередньо під час та в обстановці виконання останнім своїх службових обов’язків й має на меті негайно перешкодити їх виконанню. При цьому характерним є саме фізичне протистояння, адже саме завдяки активним фізичним діям винному вдається (принаймні в принципі це можливо) досягти бажаного результату. При цьому опір як такий є формою прояву активної безпосередньої протидії виконанню працівником правоохоронного органу своїх службових обов’язків. Натомість для злочину, передбаченого ст. 345 КК України в більшості випадків час його вчинення не пов'язаний з безпосереднім виконанням працівником правоохоронного органу своїх обов’язків, у зв’язку з цими застосовується погроза або насильство. Крім того, якщо погрози або насильство мають на меті певним чином вплинути на виконання працівником правоохоронного органу своїх обов’язків, то ці вимоги висуваються щодо майбутніх дій правоохоронця, а не стосуються негайного їх задоволення. В іншому випадку матиме місце злочин, передбачений ч. 2 ст. 342 КК України.

Окремо в зазначеному аспекті слід зауважити й на тому, що на відміну від опору працівникові правоохоронного органу, вчиняючи погрозу або насильство щодо нього або ж щодо його близьких родичів, винний в принципі не може таким чином фізично, безпосередньо та негайно досягти бажаної для себе віддаленої мети, задля якої й вчиняється погроза або насильство. Остання, якщо не обмежується метою помсти, може виражатися у певних процесуальних рішеннях, закритті досудового провадження, підробленні результатів судової експертизи тощо. А якщо винний має на меті виключно помсту, то взагалі питання про опір працівникові правоохоронного органу як такий не постає.

Ґрунтуючись на викладених критеріях відмежування злочинів, передбачених ст.ст. 342 та 345 КК України, помилковою слід визнати кваліфікацію, надану Шевченківським районним судом м. Києва діям винного, який вчинив злочин за наступних обставин.  04.07.2012 р. приблизно о 10 год. 30 хв, з метою забезпечення охорони громадського порядку та звільнення центрального входу приміщення ДП «Центр культурного та ділового співробітництва «Українській Дім» за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 2, від агресивно налаштованого натовпу пікетувальників, працівники ПМОП «Беркут»ГУМВС України в м. Києві, серед яких були старший сержант міліції ОСОБА_4, лейтенант міліції ОСОБА_3 та прапорщик міліції ОСОБА_5, вишикувались в ланцюг та почали рухатись до центрального входу вказаного приміщення. Коли працівники міліції почали рухатись в бік центрального входу будівлі «Український Дім», невстановлені слідством особи з натовпу пікетувальників, які в цей час проводили несанкціонований мітинг поблизу «Українського будинку» з метою перешкодити (курсив наш – А.У.) працівникам ПМОП «Беркут» пройти до центрального входу будівлі «Український Дім» почали умисно та цілеспрямовано хватати працівників ПМОП «Беркут» за їх формений одяг, кидати скляні пляшки в їх сторону та наносити численні удари різними предметами по них. Особа_2 розпилила з балончика невідому речовину в працівників міліції. В результаті таких дій працівникам ПМОП «Беркут»ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які забезпечували охорону громадського порядку та перебували в цей час в строю з іншими працівниками міліції, поблизу центрального входу ДП «Центр ділового та культурного співробітництва «Український дім»(вул. Хрещатик, 2) були спричинені тілесні легкі тілесні ушкодження [22]. ОСОБУ_2 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України.

Однак, вочевидь, мав місце саме опір працівникам правоохоронних органів, а не насильство щодо них у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків, що може бути пояснене метою, обстановкою та часом заподіяння ним тілесних ушкоджень. Винний, вчиняючи насильницькі дії, прагнув негайно припинити законні дії працівників міліції. За часом і суспільно небезпечні дії, і виконання працівниками правоохоронних органів своїх службових обов’язків співпадали та були, таким чином, в антагоністичних відносинах протиборства, чим, власне, й обґрунтовується категорія «опір». Опором – зазначає М. Й. Коржанський – називається активна протидія, спрямована на перешкоджання виконання працівниками правоохоронних органів своїх обов’язків [132, с. 524]. Як можна пересвідчитись з наведеного вище прикладу, винний (а також інші невстановлені особи) діяв з метою перешкодити виконанню працівниками міліції своїх службових обов’язків, на що вказується у самому вироку. При цьому дії, спрямовані на перешкоджання, за своїм характером мали на меті негайне припинення дій правоохоронців і саме з цією метою застосовувалось насильство. Таким чином, в даному випадку був вчинений злочин, передбачений ст. 342 КК України, тобто опір працівникові правоохоронного органу.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16792.html