Еволюція організаційно-економічного механізму інтеграції виробників цукру та цукросировини

Вирішення проблем дотримання продовольчої безпеки держави на фоні збільшення рівнів концентрації капіталу у галузях та галузевих підкомплексах агропромислового виробництва зумовлює поглиблення організаційних, виробничих, економічних та фінансових взаємозв'язків субєктів різного товарно-галузевого спрямування та спеціалізації. Розвиток цих процесів обумовлює формування та функціонування відповідних організаційно-економічних механізмів інтеграції в агропромисловому виробництві, зокрема, цукробуряковому.

Значення агропромислового виробництва для вирішення завдань соціально-економічного розвитку держави потребує також формування певних інфраструктурних компонентів виробничої, обслуговуючої та соціальної спрямованості в його складі. Вказані процеси набувають найбільш ефективного розвитку за умови поглиблення агропромислової інтеграції. Власне агропромислову галузь розглядають в залежності від розподілення на кілька ланок:

• із промисловими підприємствами, відповідними за виробництво і подальше надходження сировини сільськогосподарським установам, та ряду утворень, що віповідні за виробничо-технічне обслуговування;
• виключно аграрні організації;
• сфери, пов’язані із задоволенням споживацьких інтересів сільськогосподарською продукцією (підготовчі роботи із сировинної заготівлі, переробні заходи, ряд дій із складського утримання, перевезення і подальшої реалізації результату праці.

Вказану ієрархію доцільно розглядати на макро-, мезо- та мікрорівні. Створення придатної до споживання продукції агропромислового виробництва дедалі більше залежить від функціонування неаграрних галузей національної економіки. Отже, агропромислове виробництво поєднує відповідні підкомплекси з залученням субєктів, галузей та підгалузей інших сфер господарювання. Останнє дозволяє залучати до процесу створення продукції кінцевого споживання необхідні матеріально-технічні та фінансові ресурси, збільшуючи тим самим економічний потенціал підкомплексів агропромислового виробництва. На практиці це передбачає певні зрушення в організації співпраці субєктів економічних відносин шляхом створення інтеграційних утворень.

Актуальність стимулювання його активного становлення пояснюється реальною потребою поєднати виробництво цукросировини із наступною промисловою переробкою. За методологічну основу у формуванні агропідкомплексу обрали підходом такий, що передбачав системність поглядів на закономірності та особливості галузевого розвитку. Органічність єднання виробничих та переробних напрямків у сільському господарстві зумовлена об’єктивними та суб’єктивними факторами.

До цього переліку також додають і спільні фактори, що об’єднали аграрне сировинне виробництво і промислову переробку, причому виголошувати їх слід у першу чергу, головним з яких є збалансованість та повноту реалізації еокномічних інтересів учасників інтеграційних процесів.

За статистикою, привілейоване становище в аграрних інтегрованих системах зазвичай закріплюється за підприємством-інтегратором, яке включає фінальну стадію організаційного і технологічного процесу отримання кінцевих продуктових партій, що стає помітним у разі розподілу та реалізації вихідних результатів праці у вигляді готових харчових продуктів, а також під час формування матеріально-технічного устаткування та безпосередньо у ході здійснення ряду управлінських кроків.

Становлення кожного окремого галузевого продуктового підкомплексу має вирішити купу організаційних, технічних, фінансових питань, притаманних своїй специфіці: до аграрно-переробних долучаються й виробничі соціально-інфраструктурні моменти. Зокрема, у підприємствах із вирощування цукрової сировини, слід звести:

• підстанції для селекціонування продуктивних сортових буряків та винаходу гібридних різновидів;
• господарські організації з акцентами на насінництві;
• науково-конструкторську базу, спрямовану на розробку технологічних схем із вирощування й переробки та своєчасного вдосконалення машинного обладнання відповідно до потреб сучасності;
• ряд підприємств відповідальних за заготівлю, транспортування, зберігання та подальшу реалізацію вихідного продукту - цукру.

Окрім участі спроектованих допоміжних комплексів із цукровиробництва, слід забезпечити дану галузь потужною виробничою й соціальною інфраструктурою. При цьому вибір інтегратора є не менш важливим аніж створення системи розподілу доходів за допомогою цінового чи іншого розподільчого механізму.

В державному масштабі цукробуряківництво є пріоритетною сферою, що поступається лише зерновому господарству. Варто відзначити, за умов попереднього адміністративно-централізованого ладу фінансові зацікавлення обох сторін (сировинної та переробної) не змогли узгодитися в ході роботи і досягнути значних успіхів у результатах праці, що так і не стала сумісною: цукрове промислове виробництво було геть відірване від сировинного видобутку. Втім на певних територіях інтенсивного бурякосіяння все ж таки вдавалося досягати значних успіхів щодо розвитку агропромислової інтеграції в цукробуряковому підкомплексі. Наприклад, Ямпільський район Вінницької області наприкінці 80-х рр. спробував створити комбінований цукробуряковий виробничий підкомплекс, основою для якого взяли Гонорівський завод. В передвоєнні роки Київська область також проектувала організаційно поєднати господарства з вирощування та промислової обробки буряків, проте через об’єктивні причини не реалізувала. Методики ж, висновкові положення, ряд пропозицій і розробки, окремі висновки і пропозиції й сьогодні не втрачають своєї актуальності. Агропромисловий цукробуряковий комбінат, започаткований на Глобинському цукровому заводі з бурякосійними господарствами територіальної зони, планували звести і в Полтавській області, що припадало на кінець 70-х рр. Нажаль цей проект залишився нездійсненим.

Інтеграційний шлях розвитку цукробурякового виробництва був обраний як пріоритетний і в незалежній Україні та неодноразово схвалювався відповідними державними інституціями, відповідальними за регулювання розвитку агропродовольчої сфери. Так, 1993 рік позначився тим, що концерн «Укрцукор» «придбав» до своєї структури підрозділ, що мав займатися координаційними питаннями організаційно-економічних відносин із сировинними виробниками, підвищувати їхню зацікавленість щодо збільшення виробничих потужностей і покращення якісних складових цукросировини, - отже, цукробуряковий підкомплекс мав стати на порядок ефективніше передовсім завдяки впровадженим сучасним технологіям. Як наслідок – управлінські органи й цукрові заводи ввели певну кількість штатних агрономів, щоб останні надавали сільськогосподарським ланкам поради з приводу вирощування цукрової сировини. Таким чином, перераховані впровадження та заходи, що не потрапили до переліку прикладів, надали своїх перших позитивних результатів у інтеграційному становленні даної галузі.

Ринкові трансформації, здавалося б, створили умови для активізації інтеграційних процесів в цукробуряковому підкомплексі, адже головним стимулом розвитку останніх є економічна зацікавленість в справедливому розподілі результатів виробництва та реалізації цукру.

Але раптова криза зупинила інтеграційний розвиток, цукробуряківництво занепало. Одних буряків поменшилося практично в 3 рази. За результатами аналізу, відновлювати буряковиробництво за відсутністю цукровопромислових підприємств майже неможливо, причому повсякчас треба звертатися до відповідного документу – це ЗУ «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17.06.1999 р. Розвиток агропромислової інтеграції на теперішньому етапі передбачає ретельного пророблення схем створення інтеграційних утворень починаючи від обгрунтування підприємницьких проектів до плданування розподілу економічних результатів.

За сучасного стану вітчизняного агропромислового виробництва, цукробуряківний підкомплекс все ж таки характеризується певним пожвавленням інтеграційних процесів, зокрема шляхом поглиблення участі субєктів ринкової інфрастурктури та цукрових заводів у створенні стимулів до збульшення обсягів виробництва цукрових буряків в аграрних підприємствах. Втім, економічний стан цього галузевого напряму в останніх, зокрема, в частині рівня розвитку техніки та технологій не дозволяє повноцінно реалізовувати потенційні можливості та досягати високих виробничо-комерцінйих результатів.

Шляхи розвязання цього кола проблемних питань потребує вивчення витчизняного та зарубіжного досвіду виробництва цукрових буряків та прикладними аспектами реалізації програм ресурсозбереження. Подібні технології функціонують у більшості господарств.

Буряківництво ж стримується у власному розвиткові передовсім недостатністю чи то відсутністю потрібних матеріальних і технічних засобів. Отже, першочерговим завданням формування сировинної бази цукрових заводів є поступове покращання стану матеріально-технічної бази бурякосійних підприємств. Це – одне з головних завдань поглиблення та розвитку агропромислової інтеграції в сфері цукробурякового виробництва.

В даному контексті актуалізуються питання залучення в галузь іноземних інвестицій, що дозволить широко використовувати насіннєві матеріали зарубіжної селекції, відповідні агрохімікати, вибодовувати інтегральні системи удобрення, оновити машинно-тракторний парк бурякосійних господарств. Також закордонні учасники готові взяти безпосередню участь у знайомленні та освоєнні працівниками новітніх технологічних тенденцій світового цукробуряківництва, оскільки зацікавлені у високій економічній віддачі від застосованих ними вкладень: більший її коефіцієнт буде характеризуватися й більшим прибутком, який іноземні інвестори мають можливість отримати.

Якщо згадувати про приклади, можна навести діяльність «Укрінтерцукра», що є українсько-австрійсько-німецьким спільним підприємством, створеним у 1994 р. Завдяки участі іноземців нарешті виникли машинно-технологічні станції, що взялися за сировинне вирощування.

З ростом інтеграції відчувається все помітніше потреба в модернізації та реконструкції української цукропромисловості: у більшості побудов цукрової промисловості 19-го століття хоча й проведено реконструкцію із заміною застарілого обладнання, проте чутного нарощення потужних галузевих обертів не відбулося, всі виробничі механізми характеризуються надмірною повільністю.

Західноєвропейський же стан цукробуряківництва геть протилежний: малопотужні заводи ліквідувалися, технічна заміна устаткування відбулася, середньодобові потужності зросли. Протягом двох десятиліть країни Євросоюзу вдвічі скоротили кількість цукрових виробництв, збільшивши потужність тих, що залишилися майже в три рази. Зокрема, у Франції середньодобові потужності цукрових заводів сягнули рівня 7,8 тис. т цукрових буряків на добу [15, с.34]. Таким чином французи винайшли спосіб знизити рівень питомих витрат в цукровиробництві.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/en/catalog/view/45/769/31131.html