---

Наукові засади формування та функціонування вертикально інтегрованих структур в цукробуряковому підкомплексі

Інтегроване агропромислове виробництво може функціонувати, тільки коли всі господарські структури будуть економічно зацікавленими в співпраці. Організаційно-технологічний та економічний бік суб’єктних комбіновано-виробничих відносин має взяти підґрунтям сталі дієві виробничі зв’язки під час забезпечення відтворювальних процесів. Саме за участі господарської матеріально-ресурсної бази забезпечуються інтегровані технології у виробничому процесі. Інтеграція передбачає обґрунтований підхід до учасників забезпечення технологічних потреб матеріально-ресурсними засобами і закликає своєчасно визначати напрями, змістову сутність і взаємні функції.

У русі матеріально-ресурсного забезпечення поставку аграріями коренеплодів виробникам цукру розглядають серед основних напрямків. Такий ланцюг відзначається явною сезонністю.

Для збереження високої якості коренеплодів необхідно подбати про терміни: у договірних умовах має зазначатися оптимальний час, відведений на збирання й доставку. Оскільки цукрове буряківництво наділене об’ємним потоком сировини, дотримуючись строків, треба заручитися і достатньою матеріально-технічною базою, на яку буде покладений ряд сподівань щодо високої врожайності.

Саме з таких позицій слід розглядати організаційно-технологічний та економічний бік товаровиробників-аграріїв, що відповідні за сировинну поставку, з якої надалі сформуються готові вихідні партії, із цукрозаводами. Причому не можна нехтувати жодною умовою для досягнення якості, як-то сировинне збирання й транспортування на переробні цукрозаводи чи то на заготівельні пункти, що передбачають і подальше надходження до переробно-виробничих підприємств, – виробництво має здійснюватися згідно зі всіма технологічними вимогами.

Отже, можна наголосити на зацікавленості переробних підприємств в інтеграції виробничого процесу для одержання достатнього обсягу якісної сировини для заготівлі й зберігання якої вони надають зазвичай свої кагатні поля. Однак промисловим переробним підприємствам і самим необхідно подбати про власні матеріально-технічні засоби, а саме машини й обладнання, енергетичні ресурси, запасні частини, технічні матеріали, тарно-пакувальні моменти.

Їх формування й узгодження в основному потоку має якнайкраще забезпечити організаційно-технологічну складову у виробничому процесі, скерованому на отримання вихідної цукрової продукції. Але зосереджуючись на цукробуряковому сировинному потоці, не можна забувати і про другий, не менш важливий напрям – про шлях цукру, що починається переробкою і завершується реалізацією. Частину його сьогодні виділяють аграріям, сплачуючи за їх працю, інша ж лишається власністю цукрозаводу: таким чином у останнього з’являється змога відшкодовувати витрати й одержати дохід. До речі, жом та меляса також розподіляють поміж всіма суб'єктами. Так, відношення учасників інтегрованого процесу наділені і натуральною, і вартісною формою.

Певно, що інтегроване цукробурякове виробництво дає змогу розвиватися

управлінським й фінансовим зв'язкам, коли створюються й функціонують акціонерні товариства, кредитна система.

Різновекторні постійні й сезонні потоки, що складають матеріально-ресурсні засоби та грошові кошти в цукровиробництві, виникають та розвиваються в умовах інтеграції, формуючи порядок корегування організаційно-управлінськими, виробничо-технологічними й економічно-фінансовими засадами. Варто приділити особливу вагу обґрунтуванню тих критеріїв, на яких базуються інтегровані цукробурякові формування. Визначним слід вважати саме добровільну участь у співпраці оскільки тільки завдяки добровільності можна створити високоефективну інтегровану виробничу систему, яка функціонуватиме, об’єднуючи організаційно-правові структури, задовольняючи всі економічні інтереси.

Для формувань інтегрованого типу з метою розвитку проводять маркетингові дослідження і розробляють бізнес-плани – кожному новому об'єднанню, з лаконічно визначеними функціями співучасників, видами, обсягами й з характером співучасті за допомогою матеріально-ресурсних засобів для отримання високих кінцевих результатів.

Отже, важливими організаційними принципами в процесі інтеграції цукробуряківництва є дотримання умов організаційно-технологічного боку залучення учасників виробничого синтезу, пропорційність між відповідними видами матеріальних і ресурсних засобів.

Основними визначальними параметрами, коли йде мова про обсяги, стають показники добової потужності переробки коренеплодів, оптимальної тривалості днів, які варто виділити на сезонне цукроваріння і можливість сировинних зон надати промисловцям відповідні обсяги для подальшої переробки. Причому тоді, як визначити сезонний обсяг цукровиробництва можна проектувати, знаючи наявні заводські потужності, більш-менш точно, в обсягах цукрової сировини немає подібної впевненості – саме природні чинники виголошують необхідні матеріально-ресурсні засоби, щоб одержати відповідний валовий збір цукрових буряків.

Так, визначення проектної урожайності, необхідних площ під посіви й валових обсягів збирання потребує враховувати наявні ґрунтово-кліматичні умови і можливий рівень забезпечення матеріально-ресурсною та трудовою основою.

У випадках, коли окремі види матеріального ресурсного забезпечення недостатні, варто розширювати сировинну зону, аби наділити виробництво визначеним сировинним обсягом. Не має бути дефіциту в високоякісному насінні, користуванні мінеральними добривами та хімічними засобами для рослинного захисту, – що визначальні для одержання проектної врожайності.

Для того, щоб вплинути на обсяг й ефективність цукровиробництва в інтегрованих системах можна також звернутися до порядку складання механізму вартостей матеріально-ресурсних засобів в інтегрованому цукробуряковому виробництві.

Регулюючи економічно-фінансові відносини, а саме розподіляючи кінцеві результати, цінність складає забезпечення ретельного обліку в матеріальних і ресурсних витратах, які здійснював кожний суб’єкт протягом всього технологічного ланцюга в інтегрованому виробництві. Методику найдоцільніше використовувати лише з науковим обґрунтуванням всіх витрат: виробничих, переробно-промисловим, а також із отримання готової продукції. Звісно, основа має бути нормативною, з урахуванням жому з мелясою. Рівні економічні умови спростують всі невизначеності щодо матеріально-ресурсного вкладу в спільну діяльність.

Щоб визначити необхідні обсяги сировинних поставок, слід виключити непродуктивні витрати, а для цього зазвичай користуються нормативними цифрами. Це дозволить потроху впроваджувати прогресивні технології в буряківництві.

У той же час, розробляючи нормативну собівартість вирощування коренеплодів треба орієнтуватися на реальний рівень виробничого стану кожної сировинної зони, і брати ті, що з ідентичними умовами й технологіями.

До речі, переробні підприємства також можуть звертатися до показників

ідентичності, щоб реально визначати витрати, адже нормативним методом собівартісних визначень користуються тільки-но, коли виникає потреба оцінити власну продукцію, сторонні ж ресурсні покупки беруться до калькуляції за ціною придбання.

Таким чином, звертаючись до нормативних принципів, обчислюють собівартість вирощування коренеплодів, що спрямована скоротити непродуктивні витрати співучасників інтеграції, подібно до цукровиробництва.

Важливо впровадити науково-технічні досягнення прогресу до усього механізму з організаційно-технологічними ланками і розвинути інноваційну діяльність. Це органічно увіллється до інтеграційного становлення цукробуряківництва.

Щоб сформувати економічні відносини в матеріально-ресурсному потенціалі цукробуряківництва на засадах інтеграції необхідно визначити сукупні виробничі витрати – господарств і переробних підприємств.

Суб’єкти ж виробництва мають розподіляти загальні результати співпраці із дотриманням пропорційності витрат, звертаючись до формули «рівновеликого прибутку рівновеликого капіталу», яка є визначальною у забезпеченні економічних інтересів господарсько-виробничого конгломерату.

Ринкова економіка України лише формується. Тому варто підвищувати ефективність використання виробничих й фінансових ресурсів плюс реформувати відносини із власністю. Аби вирішити ці завдання потрібно удосконалити галузеву й територіальну структури в переробній індустрії, прискорити розвиток сировинного й виробничо-технічного підґрунтя, впровадити нові форми виробничої організації, залучити інвестиції і кредити, а також прогресивні технології, технічне переобладнання організацій.

Для більш швидкого розвинення переробна промисловість повинна орієнтуватися на кінцевий результат роботи агровиробництва. Таким чином, з’являться мотиви підвищувати ефективність і стати за надійне джерело в поповненні бюджетних коштів держави і в валютних надходженнях. В ролі пріоритетних завдань у перетвореннях стає створення алгоритму мотивацій в сфері економіки, коли йдеться про діяльність та підвищення ефективності в суспільному виробництві.

Агропромисловий комплекс будується за допомогою вертикальних  зв’язків, з’єднуючих виробничі процеси єдиним ланцюгом: сировинне вирощування – виробництво – реалізація кінцевих вихідних продуктів. Проведені дослідження вказують на наявність трьох сфер функціональної структури агропромислового комплексу Українит - поділяють на три сфери [50]. На думку Лебединського Ю. П., Пантелєєва З. М., Коденської М. Ю., Блажа І. Д., в першу сферу входять промислові розгалуження, відповідні за виробництва й поставки сільськогосподарським підприємствам виробничих засобів. Другу сферу складає аграрне господарювання й третю – заготівельні переробні, зберігальні, транспортувальні й реалізаційні сфери [51, 52, 53]. В агропромисловому комплексі теж присутні інфраструктурні утворення – ряд транспортних організацій, організацій із технічного ремонту, торгівельних, фінансово-кредитних установ тощо. Агропромислові розгалуження підкомплексу реалізуються від мікро- до макрорівню – у щаблях «країна», «область», «район», «господарство» [51].

Щоб створити кінцеву агропромислову продукцію, треба розраховувати не лише на сільськогосподарське виробництво, але і на інші галузі підкомплексу. Така визначна риса утворення чинної продовольчої ресурсної державної бази, за поглядом Є. В. Імаса, відіграє роль об’єктивної умови відокремлення в народному господарстві сільськогоспорсько-промислового підкомплексу, що виглядає як цілісний блок споріднених сфер, що узгоджуються бажанням здійснення відповідного кінцевого результату [54].

Цукробуряковий допоміжний комплекс є важливою складовою сільськопромислового конгломерату на рівні держави. Його спеціалізація – цукрове виробництво з цукрової сировини. Цукрова продукція – є одним з головних харчових компонентів. Ефективне розвинення цукробуряківництва зміцнило економічний потенціал країни і незалежність потреби в імпорті. Н. П. Вандяк, Є. В. Імас, О. В. Ковальчук, В. В. Лиськов, Я. А. Пендзей, В. Слюсарь, М. М. Ярчук і інші фахівці вважають Україну за традиційну цукрову державу. Через характеристики ґрунту, клімат і фінансово-економічний фактор у таких бурякоцукрових, харчових галузях як кондитерська, спиртова, дріжджова, хлібобулочна тощо, що цукор беруть за сировину [55, 56, 57, 58, 59, 60, 61]. У них представлений великий трудовий кількісно-ресурсний потенціал, вони наділені значним досвідом по вирощуванню коренеплодів, є навички, щоб зробити врожаї високими та стабільними, плюс існує системна можливість інтенсифікувати, спеціалізувати, концентрувати, комплексно механізувати й індустріалізувати виробництво так, аби воно задовольняло цукрову потребу українців згідно з науковими нормативами і створювало достатній резерв, призначений для експортування до інших країн.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/en/catalog/view/45/769/31131.html