Економічні передумови та організаційні засади розвитку агропромислової інтеграції

Розвиток національної економіки та її галузевих підсистем об’єктивно ґрунтується на результатах науково-технічного прогресу та поглибленні суспільного розподілу праці. В свою чергу, розвиток економічної системи, в цілому, передбачає зміни в органічній структурі капіталу, на розміщенні якого ґрунтується її функціонування. Ці зміни здійснюються під впливом імплементації управлінських рішень, прийняття яких має стохастичний характер. Останнє зумовлює багатоваріантність, диференційованість та специфіку напрямів та шляхів розвитку. Тим не менше, ефективно функціонуюча система завжди прогресує, а отже в ній відбувається нагромадження капіталу, збільшення концентрації якого вимагає пошуку форм його функціонування, спонукаючи структуру економічної системи до відповідних організаційно-економічних змін в своєму функціонуванні.

Зазначені особливості є дуже пов’язаними. Їх казуальні зв’язки обумовлюються планомірним та безперервним характером відтворювального циклу в економіці. При цьому на рівні національної економіки, галузі та суб’єкта економічних відносин ця безперервність є визначальною для підтримання дієздатності економічних систем, втім, її дотримання забезпечується за допомогою різного інструментарію. Останнє визначає генезис категоріальних засад пояснення прогресу органічної структури капіталу в економічній системі будь-якого рівня, а саме її рух від спеціалізації до кооперації та спеціалізації. При цьому рушієм переходу від однієї категорії до іншої саме і є зміни в органічній структурі капіталу, розміщеного в економічній системі.

В економічній теорії категорія спеціалізація найбільш загальним чином характеризується як формування суб’єктів, систем або, у абстрагованому значенні, конгломератів, які виявляють властивості здатності до створення однорідної продукції. В даному разі під конгломератами можна розуміти як підприємства, так і різноманітні галузі. Зміст категорії спеціалізація передбачає собою її розуміння в якості форми поділу суспільної праці. При цьому спеціалізація може проявлятися як усередині галузі або суб’єкта економічних відносин, ототожнюючи його потенціал щодо створення певної продукції або виконання певної функції, так і у зовнішньому середовищі, зумовлюючі місце галузі або підприємства у поділі праці в межах національної економічної системи. Функціонально спеціалізація прискорює науково-технічний прогрес, підвищує продуктивність праці. При цьому розвиток суспільного поділу праці передбачає поглиблення зв’язків вузькоспеціалізованих суб’єктів, що створює нові можливості для виробництва або нових видів продукції, або освоєної продукції в більших обсягах, або за менших витрат. В свою чергу, звуження спеціалізації завжди призводить до підвищення концентрації виробництва.  Розвиток суспільного поділу праці передбачає не стільки підвищення рівня спеціалізації, скільки оформлення, апробацію та встановлення стабільних економічних організаційних, виробничих, комерційних та фінансових зв’язків між вузькоспеціалізованими суб’єктами виробничої та невиробничої сфер, які, в свою чергою, характеризуються високими рівнями концентрації виробництва та капіталу. Діалектичний розгляд останнього процесу потребує змін у формах функціонування капіталу, тобто переходу до більш розвинених економічних взаємодій між залученими до галузі або галузевої підсистеми суб’єктами. В цьому контексті актуалізуються категорії кооперації та інтеграції.

Кооперація також являє собою форму суспільного поділу праці. Основні засади кооперації ґрунтуються на добровільному характері встановлення міжгосподарських зв’язків, а також невимушеного нічим, окрім економічного розрахунку, поєднання органічних частин капіталу суб’єктів кооперації.

Таким чином спеціалізація і кооперація віддзеркалюють два споріднених

боки суспільного трудового розподілу. Щодо спрямування – спеціалізація орієнтована виділяти окремі технологічні виробничі ланки в самостійні галузі, кооперація ж об’єднує спеціалізовані виробництва. У випадках кооперації суб’єктів у межах, задекларованих сільським господарством як єдиною галуззю, відзначають горизонтальну кооперацію. Логічно, їй протиставляється вертикальна конструкція, що передбачає  поєднання діяльності промислово-виробничих і сільськогосподарських структур. Тобто це приклад кооперації підприємств, що виробляють сільськогосподарську продукцію, і тих, що переробляють. Другою ідентичною назвою вертикальної кооперації є термін агропромислова інтеграція.

Щодо самостійності інтеграційної категорії існують різні думки і погляди. Так, окремі публікації кооперацію та інтеграцію вбачають синонімами і доводять правомірність своїх поглядів, але їх не можна вважати правомірними [1, с.87].

Справа в тому, що соціально-економічні процеси за кінцеву мету свого розвитку передбачають синтез: відокремлені спеціалізовані виробництва мають єднатися під час свого виникнення і становлення у вирі суспільного трудового розподілу.

Істотною відмінністю ж кооперації та інтеграції є позиція щодо добровільності. Кооперація передбачає розвиток потенціалу суб’єктів міжгосподарських зв’язків на основі самостійності та добровільності прийняття рішень щодо збільшення повноти реалізації економічних інтересів при збереженні правової незалежності цих суб’єктів. Інтеграційні ж процеси виробничої діяльності передбачають планове помірне й східчасте з’єднання. В цьому випадку юридична самостійність не є важливою передумовою. Логічним продовженням будь-якого інтеграційного процесу є втрата суб’єктами правової самостійності або в процесі злиття та поглинання, або в процесі створення певної нової форми інтеграційного утворення, що набуває статусу нової юридичної особи.

Тим не менше, головною метою інтеграційних процесів є підвищення

економічної ефективності протікання вже існуючих виробничо-комерційних процесів на основі збереження безперервного характеру відтворення, безвідносно від кількості та глибини стадій технологічного та комерційного циклів виробництва і ринкового розподілу продукції. Цілком раціональним в цьому випадку є поєднання достатньо великої кількості функціонально відокремлених до початку реалізації інтеграційних прагнень суб’єктів в формі нового організаційно-правового утворення, адже поглиблення глибини переробки чи повноти ринкового розподілу завжди збільшує обсяг доданої вартості у внутрішньому середовищі суб’єкта, а отже підвищує рівень економічної ефективності його функціонування. В агропромисловому виробництві в цьому контексті найбільш поширеним процесом є інтеграція виробників сільськогосподарської сировини та її переробників, останнім часом разом із суб’єктами ринкової інфраструктури як продуктових, так і ресурсних ринків. Саме такі інтеграційні утворення дозволяють отримувати найбільші економічні результати від здійснення основної діяльності в обраному галузевому або товарному напрямі.

Вже помітні перші практичні прояви, що відображають реальні соціальні зрушення суспільного виробництва. Розвиток інтеграції в них зумовлений різними чинниками, як соціально-економічними, так техніко-технологічними, які можуть відігравати визначальну роль, або ж лишатися другорядними і не впливати на кінцевий виробничий результат.

Нинішній історичний етап надає перевагу діяльності промислових підприємств над сільськогосподарськими. Це доводить порівняння вартості одиниці: цукрові буряки в якості сировини коштуватимуть менше, аніж цукор – кінцевий продукт. Тут вже вагомим є освітній фактор, передбачаючий в другому випадку наявність кваліфікованості у спеціалістів. Аналізуючи стадії виробництва, можна в пересвідчитися в цьому факті, бо кожна наступна вимагатиме докладання більших висококваліфікаційних зусиль впродовж усього технологічного ланцюга, а коли відбувається перерозподіл результатів реалізації продуктів серед виробників на черговій організаційно-технологічній сходинці, цей факт відіграє вирішальну роль, проте такі умови не влаштовують працівників сільськогосподарської ниви: одиниці їхніх трудових затрат виділяють менший прибуток. Врешті постачальники сировини змушені питатися знаходження шляхів зростання якісної складової власного виробництва. Цього можна досягти двома способами: чи то встановити відповідні ціни, аби витрати відшкодувалися, чи то розширити технологічні складові всередині своєї господарчої діяльності.

Важливе соціальне значення нових сільськогосподарських ланок пов’язане і зі скороченням втрат сировини, збереженням якості продукції, зменшенням транспортних і складських витрат. Завдяки чому досягається збільшення прибутку підприємств.

Загальне уявлення про втрати аграріїв можна отримати при розгляданні конкретної ланки з виробництва цукрових буряків. Значно впливає на кількісні показники втрат власне фізико-механічний стан цукрової сировини: процентна складова коренеплодів, визнаних млявими, підмороженими, з ознаками гнилизни й пошкоджень, оскільки подібний стан цукросировини не має стійкості до збудника кагатної гнилості, погано показує себе під час подрібнення [2]. Повний обсяг величини матеріальних витрат, спрямованих на цукровиробництво, ще розраховується, виходячи з насіннєвої вартості й цін на органічні добрива: незважаючи на зарахування насіння до продуктів сільського виробництва, грошова частка має залучатися для його доробки на насіннєвих організаціях, мати індустріальне забарвлення. Коефіцієнт вилучення цукру ж і є той показник, що здатен узагальнити й реально відобразити рівень збитків на цукробурякових установах.

Процеси інтеграції розвиваються й у межах конгломерацій сільського господарства у виробничо-правовій сфері. Труднощі виникають, коли зростає потреба поліпшити продовольство докорінним чином, поглянути з точки зору всієї країни. За рядом аналітичних досліджень, подібний шлях не є гарантом успішного вирішення: причина в обмеженому асортименті продукції, утрудненому забезпеченню якості і неможливості застосування повною мірою технології використання побічної продукції, а також в ускладненнях досягнення безперервності постачання продуктів харчування до регіонів.

Розвиток високотехнологічної переробки продукції аграрних підприємств в межах інтегрованих структур за участі останніх є вкрай важливим для формування потенціалу вітчизняної харчової промисловості. При цьому основними проблемними питаннями подібної системи є встановлення справедливого та гармонійного механізму результатів реалізації продуктів переробки між виробниками сировини та переробниками, а також суб’єктами ринкової інфраструктури. Останнє поряд з проробленням організаційно-правових заходів щодо створення інтеграційних об’єднань потребує формування відповідних механізмів внутрішньоструктурного ціноутворення. В іншому випадку аграрні товаровиробники будуть змушені згортати виробництво, що наразі і відбувається і ніякими адміністративними методами припинити цей процес не вдасться.

При цьому головною передумовою формування інтегрованих структур в агропромисловому виробництві є існування вузькоспеціалізованих та над концентрованих підприємств в сфері виробництва сировини. Іншою передумовою є наявність потужної спеціалізованої переробної промисловості, а також існування розвиненої транспортної та логістичної інфраструктури і, нарешті, сформованість збутових мереж. Отже, характерна особливість розвитку певних інтеграційних форм у сільськогосподарському сировинному виробництві є організація товарних потоків до переробних підприємств, а надалі – до торговельної мережі.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/31131.html