Сучасний стан формування пропозиції на ринках цукру і цукросировини в Україні

В нашій державі цукробурякове виробництво, як підгалузь національної економіки, належить до пріоритетних для розвитку останньої, причому цей факт зумовлений історично й має традиційно-етнографічну основу. При цьому вказаний галузевий напрям багато в чому визначає національну ідентичність вітчизняного агропромислового виробництва. Зародилося цукробуряківництво в Україні на початку ХІХ ст. Саме в цей період виникли потужні на той час цукрові заводи та первинно сформувалися їх основні сировинні зони. Найбільш активний розвиток підгалузі припав на радянський період, а саме 70-80 рр. ХХ ст., чому сприяли наявні ґрунтово-кліматичні умови і кадровий потенціал сільських територій. Зрештою Україна набула статусу потужної світової цукрової держави. Якщо звертатися до цифр, виробничі потужності 1951-1952 років складали 2343 тисячі т. цукру, 1955-1956 рр. – 2846 тисяч, 1965-1966 рр. – 5202 тисячі, 1970 рік – 5177, у 1980 рік – 5302. У сумі підрахунки виробництва 1986-1990 років склали 5400 000 тонн. Середньорічні цифри цукрового експорту в 1986-1990 роках становили 3663 000 тонн [81, с.70].

Таким чином, Україна змогла увійти до десятки найпотужніших держав, які виробляють цукор, зайнявши п’яту-шосту сходинку і потіснивши зовнішній ринок.

Аналітика виробничих процесів, концентруючись на генезисі, за основні параметри бере посівні площі, врожайність та валові збори.

Посівні площі під цукровими буряками наприкінці 19 ст. почали активно зростати, що є за характерну ознаку розвитку галузі. Так, п’яти років вистачило, щоб підняти результати з 245 400 гектарів до 313 500, а наступні п’ять знову це число зростили до 594 400 [82, с.12-14]. І вже 1913 рік характеризувався 676 00 гектарами під цукровими буряками. Обчисливши середню урожайність коренеплодів в 168 центнерів з гектара, досягли 11,3 мільйонів тонн валового збору і довели потужності цукрового виробництва до 1105 000 тонн.

Рекордним за обсягом в часи перед першою світовою війною став цукровиробничий сезон 1910-1911 рр. – 1431,3 тис. тонн. За воєнних часів значилися значні втрати: скорочена в рази державна посівна площа в 1921 р. нараховувала 83 100 га [83, с. 166-167]. Серед численних проблем цукровиробництва, яке скоротилося майже до 44 000 т, головною стало зниження урожайності цукрових буряків. Так, цифра зменшилася десь у чотири з половиною рази – із 173 центнерів з гектара стала 37. Європейські цукрові країни, звичайно, теж потерпали. Істотне нарощення цукровиробничих темпів почалося з середини 20-х рр.., причому аби швидко вдовольнити потреби споживачів, звернулися і до тростинної сировини. Результат, проте, вийшов негативним: це спричинило світову кризу, яка тривала (і на теренах України) до 1927-29 років. Хоча деякі дослідники, приміром Імас Є.В., першопричину цієї ситуації вбачав не у цукровому перевиробництві, а у зубожінні трудової верстви внаслідок тягаря руйнівних воєнних результатів [82, с.18-19]

1930-1932 роки дозволили Україні набрати стабільних обертів – 1463 000 , які наша країна тримала і надалі: 2002 рік – 1429 000 т., 2003 рік – 1457 000 т. Але якщо згадувати 1990 рік, то цифри все ж скоротилися – різняться в 3,8-3,7 рази.

В період колективізації зростання та падіння обсягівв виробництва цукру та цукросировини мали стохастичний характер. Передвоєнні роки, а саме від 1935-го р. ця галузь дивовижно піднеслася: в 1940-му площі посівів сягали 820 000 гектарів. При цьому зростання підгалузі носило екстенсивний характер, адже застосування мінеральних добрив, від доз яких найбільшою мірою залежить урожайність цукрових буряків, було дуже обмеженим в цей період Працівники отримували 159 ц/га, і змогли отримати 13052 000 тонн валового збору. Україна на той час мала 157 цукрозаводів, де щодобова переробка була 125 200 т буряків. Якщо ж порівняти із наступним воєнним часом, результати вражаючі: 1940-1941 роки надали лише 1628 400 тонн цукрового продукту.

Отже, Велика Вітчизняна війна повністю зруйнувала цукробуряківництво, позбавивши матеріально-технічної бази – зруйнували майже всі заводи (142 шт. –  90 %). Як зазначалося, перші післявоєнні п’ять років відновили посівний довоєнний масштаб, також було відбудовано знищені цукрозаводи. І 1950 р. обсяги виробництва на 12 відсотків перевищили результати 1940 року, склавши 1806 000 т цукрової продукції.

Процес відбудови народного господарства тривав і основна увага в розвитку цукровобурякового виробництва після відновлення цукрових заводів була зосереджена на інтенсифікації їх сировинної бази. Тому сільське господарство отримало нову техніку. Поряд з цим продовжували зростати посівні площі під цукровими буряками та значно зросли обсяги внесення мінеральних добрив.

Протягом 1950-1965 рр. посівних площ побільшало в 2,3 рази (1863 000 гектарів проти 828 000). Надалі було прийнято рішення про застосування технологій сівозміни, тому угіддя скоротилися: 1970 р. – 1659 тисяч, 1975 р. – 1769 тисяч, 1980 р. – 1775 тисяч, у 1985 р. – 1641 тисяч й 1990 рік – 1607 тисяч гектарів.

Українське бурякосійництво довго височіло в перших рядах міжнародного рейтингу щодо використовуваних площ під коренеплоди. Так, кінець 80-тих рр.. українські виробники використовували площі, які можна було співвіднести із двадцятьма відсотками загального зарубіжного масштабу, а за цукровиробництвом – 13,3 проценти світових результатів [82, с.9].

Якщо ж розглядати площі, відведені на бурякове вирощування, в довоєнні й післявоєнні часи вони становили 2,6-2,7 проценти, по 1950 рік. Поступове розширення угідь дозволило підвищити до 1960 року відсоток посівів у загальних сільськогосподарських землях до 5,5. Наступних років ця цифра незначно коливалася: 1970 р. – 5,1, 1975 р. – 5,3, 1980 р. – 5,3, 1985 та 1990 рік – 5.

Коли відбудовчий період завершився, почався період зміцнення і розширення технічно-матеріальної основи буряківничої галузі. За 1950-1960 рр. численність тракторного парку для аграрного виробництва зросла практично вдвічі. А за 1960-1970 рр. з 182 400 шт. знову зросла – до 317 200 шт.. Наступні роки теж позначилися подальшим матеріально-технічним оснащенням, як буряківництва, так і інших сільськогосподарських сфер. Приміром, 1975 року на українських угіддях забезпечення тракторами складало 372 000 одиниць, 1980 р. – 422 000, 1990 р. – 495 000 одиниць. Мінеральні добрива також почали застосовувати ширше: на один гектар вносили 14,6 кілограмів у 1960 р., 65,6 кг – у 1970 р., 111,8 кг – у 1975 р., 112,3 кг – у 1980 р., 136,4 кг – 1990 року. Але досягнути врожайності було важче. За 1955 рік середні показники з гектара склали 201 центнер коренеплодів. За наступні 35 років вдалося тільки-но досягти цифри 275 центнер з гектара. Величина середньорічного приросту врожайності цього періоду становила приблизно 1,7 центнер з гектару посівів.

Найвища врожайність була зафіксованою в 1968 і 1976 році – українські аграрії вирахували, що на кожний гектар прийшлося 330 й 345 центнерів. Окремі області в перший із вказаних років досягли ще більших результатів. Так,  Івано-Франківська область відзначилася 495 центнерами, Львівська – 436, Тернопільська – 430. 1976-1980 роки змогли досягнути тимчасової стабільності прийнятного рівня порядку трьохсот центнерів з гектара. Потім ситуація знову погіршилася, втрата з набутого об’єму склала 35-40 центнерів, до 1989-го, коли зібрали 317 центнерів.

Звісно, цукровиробництво, пов’язане із валовими зборами, теж змінювалось в залежності від врожаїв. Так, 1955 рік приніс 2 мільйони 328 тисячі тонн цукру з вихідних 22 мільйонів тонн цукрових буряків (при врожайності 201 центнер з гектара). Через 10 років урожаїв підвищилося до 43 мільйонів 8 тисяч тонн. 1968 року – 57,3 мільйонів, 1970-го – 46,3 мільйони, 1975-го – 38,4 мільйони, 1976-го – 61,8 мільйонів, 1980-го – 48,8 мільйонів, 1985-го – 43,6 мільйонів та 1990-го – 44,3 мільйони тонн. Така тенденція свідчить про досить стабільне нарощування обсягів виробництва цукросировини та, відповідно, отримання щорічно в результаті їх переробки
5-5,6 млн т цукру.

Крім явних економічних ефектів інтенсифікації цукрового буряківництва, зростання обсягів виробництва цукросировини торкнулися і соціальної сфери, сприяли розвитку зайнятості сільського населення та його добробуту. Рослинницькі галузі ж виділяли чільне місце саме виробництву солодких буряків. За джерелами [82, с. 8], у 1986-1989 роках Україна досягла середнього показника частки цих коренеплодів серед загальної структури товарів 20,3 %, лише ненабагато випустивши вперед зернові культури з їхніми 35 %. Ряд же інших регіонів і взагалі зміг довести питому вагу коренеплодів до 46-48 %, а саме: на Хмельниччині нарахували  50,7 %, Тернопільщині – 49,1 %, Вінничині – 48,1 %. І це при тому, що різниця в посівах була набагато значнішою: цукрові буряки саджали на 5,1 відсотках загальних посівних площ, зернових – на 47,5 %! Це свідчить у першу чергу про високоінтенсивність культури, яка дає змогу отримувати державі високі доходи. Так, відсотки рентабельності буряковирощування – 48-50%. Зокрема, економічний результат вирощування зерна на площі в 1 га в 1989 році становив близько 163 карбованців, а цукрових буряків — понад 470 карбованців.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/31131.html