Стратегічні напрями реставрації потенціалу та розвитку виробників цукру та цукросировини

Оптимістичні прогнози стосовно відродження та розвитку буряківництва та виробництва цукру в Україні можна зробити, проаналізувавши організаційно-економічні й техніко-технологічні причини занепаду виробництва цукрових буряків, скорочення внутрішньодержавного і позадержавного ринків цукру, а також обґрунтовано оцінивши грунтово-кліматичні й економічні умови розвитку галузі в країні.

Раціональні обсяги виробництва цукросировини та цукру, як наслідок оптимальні площі посівів, врожайність, рівень витрат мають стати основними контрольними параметрами реставрації та розвитку цукробурякового виробництва в державі. При цьому встановлення пропорцій виробництва має ґрунтуватися на оцінках реального попиту на кінцевий продукт переробки цукросировини, який визначається потребами, передусім, у внутрішньому споживанні.

Наразі оптимальною нормою споживання цукру вважається 38 кг на рік на дну особу. Цей рівень обґрунтовано Науково-дослідним інститутом харчування Української академії медичних наук. При цьому встановлена Кабінетом Міністрів України мінімальна річна норма споживання складає 32 кг цукру на одну особу. Норма, встановлена Міжнародною організацією ЮНЕСКО, становить 44 кг. Тож, незважаючи на певні розбіжності у визначенні оптимальних норм споживання цукру українцями, обсяги виробництва цього продукту можуть становити 1,8–2 мільйони тонн. Щоправда, концептуальні підходи працівників певних управлінських структур щодо орієнтації розвитку буряківництва винятково на забезпечення потреб споживачів, тобто встановлення обсягу виробництва цукру в межах 1,8–2 мільйонів тонн, не відповідають реаліям відтворювального процесу в сільськогосподарській сфері та можливостям розвитку цукрового виробництва. Позаяк стагнації та занепад цієї стратегічної галузі в Україні заподіяли значної шкоди економіці держави, в сільській місцевості зріс рівень безробіття, знизилася платоспроможність сільськогосподарських товаровиробників та населення, з’явився дисбаланс у ефективному використанні орних земель, руйнації сівозмін і т. ін.

Слід зазначити, що не дивлячись на понижений рівень цінової конкурентоспроможності вітчизняного цукру на зарубіжних ринках, цукробуряковий підкомплекс має перспективи реалізації свого експортного потенціалу. При цьому цільовими ринками мають стати країни Близького Сходу, Середньої Азії, а також Російська Федерації. Потенційний річний обсяг експорту цукру можна оцінити на рівні 2,0–3,5 мільйона тонн, що потребує збільшення обсягів його виробництва в країні.

Нагальні проблеми українського цукровиробництва неможливо розв’язати без активної підтримки уряду. Зменшення обсягів виробництва та реалізації цукру, зниження прибутку в цій галузі пов’язані із суттєвим скороченням споживання надважливих ресурсів виробничого призначення, що, у свою чергу, викликано нестачею власних коштів у результаті порушення паритету цін та недосконалого оподаткування цукрових заводів.

Низький рівень фінансової стійкості та платоспроможності суб'єктів цукробурякового виробництва суттєво обмежує застосування ними сучасних наукових і технічних розробок. Останнє інгібує процеси інноваційного розвитку підгалузі. Традиційні ринки збуту продукції було втрачено у зв’язку зі зменшенням її обсягів і зниженням якості. Як наслідок — суттєво зменшилися експортні поставки цукру. Тому нашій державі вкрай необхідно відновити втрачені позиції на ринках країн СНД та Європи за рахунок нарощування експортного потенціалу аграрної продукції та її переробки, адже міжнародне співробітництво є надважливим джерелом залучення закордонних інвестицій до виробництва цукрового буряку. І з цими складними завданнями неможливо впоратися без державної підтримки розвитку галузі.

Український уряд намагався розробити програму розвитку буряківництва протягом останніх років. Зокрема, програма «Цукор» передбачала застосування скороченого, а точніше спрощеного підходу. Втім, її практична імплементація булі загальмована на державному рівні через дотримання інтересів окремих груп учасників виробничо-комерційних ланцюгів в цукробуряковому виробництві. Крім того, було розроблено важливий проект «Національна програма розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України до 2015 року», який було відповідно апробовано і схвалено Кабінетом Міністрів України. Однак у законодавчій структурі цей проект не було розглянуто. Його реалізація мала на меті зупинити занепад сільськогосподарської промисловості, гарантувати продовольчу безпеку країни, досягти обґрунтованих норм споживання продуктів харчування на одного громадянина, назвати головні напрями вдосконалення економічних, соціальних та правових відносин у сільськогосподарській галузі, стабілізувати економічні та фінансові умови для відновлення всіх галузей продовольчого комплексу, розробити економічний механізм повноцінного функціонування різних форм власності й господарювання під час розвитку ринкової економіки [88].

Окрім вищезазначених чинників проект мав допомогти створити розвинену харчову промисловість як важливу частину аграрної економіки, а також забезпечити виробництво конкурентоспроможної продукції (у тому числі й цукру) і якнайшвидше здійснити поліпшення наявного ресурсного потенціалу (як за кількісними, так і за якісними параметрами). У проекті йшлося про державну підтримку та широке застосування економічних чинників у виробничих відносинах, а також удосконалення промислових засобів на господарському рівні та підвищення результативності праці [88].

Розроблення проекту Національної програми мало на меті сформувати регіональні програми розвитку сільськогосподарської промисловості. Враховуючи місцеві особливості регіонів, підвищення цукровиробництва мало відбуватися шляхом здійснення проекту «Виробництво цукрових буряків і цукру». Сьогодні для галузі настали скрутні часи. Через надзвичайно високу собівартість українського цукру (450 доларів за 1 тонну) експортна ціна продукту зробила галузь майже неконкурентоспроможною на світовому ринку.

Стан ресурсного потенціалу цукробурякового підкомплексу також негативно відбився на обсягах виробництва продукції. Як наслідок — зростає собівартість продукції і невпинно скорочуються обсяги виробництва. Останнім часом галузь майже не інвестується, позаяк вона не цікавить українських інвесторів, а вітчизняні комерційні банки переважно сприяють структурній перебудові.

Розрахунки свідчать, що для збалансованого забезпечення внутрішнього споживання цукру площі посівів цукрових буряків за застосовуваних технологій мають складати в межах країни близько 1 млн га. При цьому при розміщенні посівів необхідно враховувати регіональні особливості.

Наша держава потребує відновлення бурякоцукрової зони з гідним рівнем урожаю в регіонах зі сприятливими ґрунтово-кліматичними умовами. До того ж у зв’язку з сільськогосподарською реформою слід оновити землеустрій, запровадити нові сівозміни коренеплоду, облаштувати раціональні сировинні зони заводів із виробництва цукру, підвищити в них рівень концентрації посівів буряків.

Київська, Полтавська, Вінницька, Тернопільська, Харківська, Черкаська та Хмельницька області мають залишатися регіонами, що спеціалізуються на буряківництві. Для посівних площ тут можна виділити 700–750 тис. га землі. Урожайність цукрових буряків у названих регіонах у майбутньому може зрости на 15–20 %, що у свою чергу знизить собівартість сировини та підвищить концентрацію її валових зборів.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/31131.html