Теоретичні основи вчення про докази та доказування в адміністративному судочинстві

Доказове право складає серцевину процесуального законодавства як системи норм, яка забезпечує заінтересованим особам можливість довести (доказати) свої вимоги чи заперечення, а суду – встановити істину у справі [180, с. 208]. Виділяють два основні напрямки наукової думки щодо місця доказового права у системі права в цілому: 1) доказове  право розглядається як відособлений інститут, який притаманний кожній галузі доказового права; 2) концепція доказового права як міжгалузевого інституту, який базується на єдності юридичного процесу як видів правосуддя, що має загальні ознаки [163, с. 76]. У той же час доказове право як інститут окремих кримінального, цивільного, адміністративного процесів знаходиться під впливом принципів та особливостей, які мають названі галузі права. Особливості його також обумовлені предметом та методом правового регулювання у названих галузях права та являють собою особливості юридичного режиму. Об’єднуючою ланкою зазначених процесів є єдина мета доказування –встановлення істини у справі. У процесуальних галузях можемо простежити також зовнішню подібність доказової діяльності: єдність концепції поняття доказів [163, с. 76–77], засоби доказування, обов’язок доказування, властивості доказів, підстави звільнення від доказування,  оцінка доказів. Втім, незважаючи на значимість, доказове право належить до категорії малодосліджених юридичною наукою явищ. На думку В. Нора доказове право становить центральний інститут процесуального права [210, с. 4]. М. С. Строгович був схильний визнати доказове право інститутом, спільним для кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права [321]. С. С. Алєксеєв до класифікаційних ознак правового інституту відносить однорідність фактичного змісту, юридичну цілісність та законодавчу відособленість [13, с. 140]. І. Решетнікова визначає доказове право комплексним інститутом, хоча і зазначає, що така назва підходить більше до галузі або підгалузі [284, с. 3, 23]. Як наголошує Юлій Тай, «процесс доказывания проходит красной нитью через все стадии процесса и, по сути, является основной составляющей в отправлении правосудия, эффективной защиты прав лиц, обращающихся в суд, а также создает реальную возможность для вынесения законных, основательных и справедливых судебных актов, что в свою очередь позволит достичь верховенства права и доверия населения к судебной власти» [81, с. 720].

          На нашу думку, доказове право є поліінститутом, який слугує базовим сегментом всіх процесуальних наук, предметом яких є розгляд та вирішення індивідуальних справ (спорів) в усіх сферах суспільного життя. Зокрема, йдеться про відправлення правосуддя, яке : 1) завжди пов’язане із розглядом юридичної справи. Будь-яке явище визнається юридичним, якщо воно закріплено в законі; 2) здійснюється уповноваженими органами; 3) виявляється у здійсненні відповідних дій, передбачених нормами права, а також розумовій діяльності відповідних суб’єктів; 4) результати діяльності закріплюються у відповідних процесуальних документах, які мають встановлену форму та офіційний характер; 5) потребує соціальних гарантій; 6) пов’язане із необхідністю використання різноманітних методів та засобів юридичної техніки. Особливостями юрисдикційного процесу, які  загальні для адміністративного, цивільного, кримінального, господарського процесів, є: 1) його стадійність; 2) наявність правозастосовних циклів  або процесуальних проваджень; 3) динамічність; 4) юридична результативність; 5) послідовність та цілеспрямованість [187, с. 200].  Вказане дає нам можливість стверджувати про процес як єдину науку майбутнього [292, с. 30].  Ще В. О. Разановський говорив, що адміністративний процес лише за останні десятиліття, на відміну від цивільного та кримінального процесів, стоїть на шляху  формування його як самостійної галузі у правовій державі [292, с. 18]. Ю. А. Тихомиров звертає увагу на заміні терміну «адміністративна юстиція» на «адміністративне судочинство» [332].

      До основоположних категорій в адміністративному судочинстві відноситься поняття «докази»,[1] яке має важливе теоретичне та практичне значення. З одного боку, проблема визначення доказів не повинно існувати в адміністративному судочинстві тому, що їх дефініція міститься у ст. 69 КАСУ: доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність (або відсутність) обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи [131]. З іншого боку, навколо визначення цього поняття точаться дискусії науковців-процесуалістів, адже проблема визначення доказів у правозастосовній діяльності існує та розглядається у різних галузях права.

          Основоположником теорії судових доказів вважається І. Бентам, який визначав докази як істинні факти, які є підставою для встановлення обставин [38, с. 8]. У різні часи під доказами вчені розуміли: (1) обставини, які підтверджують вимоги сторін або достовірні дії для встановлення істини у справі (І. М. Тюртюмов, М. С. Строгович) [337, с. 626; 320, с. 119]; (2) джерело інформації, за допомогою якого підтверджуються факти, які мають доказове значення (М. М. Гродзинський, П. І. Люблинський) [85, с. 4; 184, с. 3]; (3) сукупність всіх фактів, які мають значення для вирішення справи [234, с. 18];  (4) фактичних даних та їх процесуальних джерел (В. Д. Арсеньєв) [23, с. 3; 24, с. 79]; (5) їх ототожнення з фактами об’єктивної реальності (подіями, явищами, діями (Б. С. Бєлкін, А. Я. Вишинський, П. А. Лупинська, М. О. Чельцов); (6) фактів об’єктивної реальності та джерела відомостей про факти (М. С. Строгович) [328, с. 197]. У теорії доказового права докази розглядаються наступним чином [117]:

1. Докази як факти (В. Д. Бринцев,  Ю. М. Грошевий, А. Є.Конверський, Н. М. Коршунов,  С. В. Курильов, В. О. Попелюшко, В. М. Стахівський, О.І. Трусов,  С. А. Шейфер, С. В. Щербаков) [51, с. 10; 82, с. 194; 86, с. 82; 187, с. 214; 167, с. 139; 236, с. 20; 335, с. 33; 361, с. 53; 370, с. 97].

          2. Докази як інформація (В.М. Бевзенко, Є.В. Додін, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюк, Н.В. Мельник, І. В. Панова, Є. В. Писарєв, Ф. Н Фаткуллін. В. К. Колпаков, М. К. Треушніков) [90, с. 45; 145, с. 280; 142, с. 298; 135, с. 118; 223, с. 312; 231, с. 7; 333, с. 271].      

3. Докази як фактичні дані (Д. Н. Бахрах, С. В. Васильєв, Є. Ф. Демський, Л. М. Звягинцева, І. Кєртес, Л. Н. Лобойко, М. О. Плюхіна, Д. В. Приймаченко, І. В. Решетникова, О. Б. Соловйов,  В. К. Шкарупа)[29, с. 131; 57, с. 333–334; 95, с. 147; 107, с. 21; 175, с. 146; 242;  311, с. 9; 365, с. 16]. 

4. Відомості про факти (Л. М. Карнєєва, Г. Ф. Горський, В. Н. Григор’єв, П. С. Елькінд, Л. Д. Кокорєв, О. В. Побєдкін) [79, с. 95; 83; 123].   

5. Поєднання фактичних даних та процесуальної форми (засоби доказування) (С. С. Алєксєєв, Є. О. Артамонова, Є. В. Васьковський, Є.В. Додін,  О. П. Клейман, Є. Г. Коваленко, В. В. Комаров,   А. А. Мельников,   Н. Н. Полянський, В. М. Савицький, М.С. Строгович, С.Я Фурса, М. Є. Шумило, А.Т. Цюра) [12, с. 30; 26, с.20; 56, с. 238; 90, с. 47; 127, с. 3; 129, с. 29; 144, с. 6; 246, с. 183; 354; 369, с. 8–9].  

           Проаналізувавши погляди вчених  щодо сутності доказів, вважаємо, що йдеться, перш за все, про характеристику їх окремих властивостей за відсутності єдиної дефініції цього феномену. На нашу думку,  у широкому розумінні докази в адміністративному судочинстві слід ототожнювати з інформацією, яка включає в себе як факти, фактичні дані, так і відомості про обставини справи. Даний підхід є закономірним, тому що фактичні дані, які складають зміст доказів,  за своєю суттю є інформацією в її сучасному розумінні. Кількість отриманої інформації відображає її рівень знання про досліджуючи події, в тому числі, може свідчити про обставини справи, які необхідно доказати. Зауважимо, що співвідношення доказів із їх процесуальною формою, теж у повній мірі не розкриває це поняття. У зв’язку з наведеним пропонуємо таку дефініцію цього поняття в адміністративному судочинстві: «Доказами в адміністративному судочинстві є інформація, на підставі якої особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують або спростовують позовні вимоги, а суд встановлює наявність або відсутність даних про факти, обставини дії або події, що мають значення для правильного вирішення справи».

Доказування[2] є чинником, здатним забезпечити поєднання високої ефективності правозастосування із неухильним додержанням прав і свобод особи. У традиційному аспекті доказування як діяльність суб’єктів процесу  визначали В.М. Горшеньов, В.А. Кройтор,  В. Г. Перепелюк, Ф. Н. Фаткуллін, С. Я. Фурса та ін. [89, с. 9–10]. Втім, у теорії процесуального права склалися різні погляди щодо змісту та сутності доказування. Ще у дореволюційні часи знаний вчений Є. Г. Васьковський писав, що доказування є діяльністю, яка має за мету переконати суд в істинності тверджень сторін [56, с. 228]. Видатний теоретик права В.М. Горшеньов, досліджуючи проблему доказування, визначав останнє як специфічну діяльність уповноважених суб’єктів щодо оперування доказами, що стосуються розгляду справи; специфіка процесуального доказування полягає у таких його компонентах, як предмет, час, межі, суб’єкти та засоби доказування [80, с. 109–110; 159, с. 92; 227, с. 368; 345, с. 8; 356, 361].  За своєю суттю доказова діяльність є інформаційною, оскільки складається із сукупності операцій із сприйняття, обробки, видачі інформації [43, с. 124]. Така діяльність є відображаючою, що обертається у свідомості судді та інших учасників провадження з метою  задоволення їх інформаційних потреб. Тож, об’єктом доказової діяльності є будь-яка інформація, яка циркулює у провадженні і під впливом певних розумових процесів перетворюється у доказову. Підсумковим результатом доказової діяльності є готовий інформаційний продукт, тобто документ – рішення суду по справі, яке може бути підсумковим та проміжним у вигляді ухвали, постанови тощо. Як суб’єкт доказової діяльності, суддя має раціонально використовувати наявні ресурси для вирішення завдань адміністративного судочинства [100, с. 56], оскільки на нього впливають такі чинники, як: 1) необхідність отримання на протязі обмеженого часового проміжку інформації за визначеною тематикою; 2) інформаційні потреби є нічим іншим як прагнення мати у своїй свідомості інформаційні компоненти, яких не вистачає для побудови «ідеальної моделі» справи. Як слушно зазначає В. Г. Перепелюк, процесуальне доказування складається з 4–х елементів: а) пізнавального (інформаційно-еврістичного); б) комунікативного (фіксація й забезпечення передачі фактичних даних у часі й просторі); в) засвідчувального (підтвердження достовірності фактичних даних); г) обгрунтовуючого (використання доказів для встановлення істини) [227]. Така позиція вченого характеризує доказування лише з пізнавальної точки зору, що виключає процесуальний аспект доказування. Є В. Васьковський вважає, що метою суду у доказовій діяльності є встановлення наявності «абсолютних пропозицій процесу», без яких він не може розпочати судовий процес, а також перевірка вимог позивача [56, с. 239]. В. А. Кройтор судовим доказуванням вважає діяльність учасників процесу  при визначенні  ролі суду в наданні, збиранні, дослідженні й оцінці доказів з метою встановлення обставин справи. Іншими словами,  поняття «судове  доказування» вчений визначає через послідовну діяльність суду, яка складається із відповідних стадій [158, с. 92].  Схожі погляди знаходимо у С. Я. Фурси, втім, вона зауважує, що дослідження, аналіз доказів та їх оцінку судом  не можна розцінювати як процес доказування [357, с. 361].  Конкретизуючи визначення доказування як діяльності Ф. Н. Фаткуллін, уточнює, що воно є правовою діяльністю,  регламентованою процесуальним законом [345, с. 8]. Автор, так само як і Ц. М. Каз [116, с. 22], розглядає доказування у гносеологічному аспекті як  пізнання та засвідчення тих явищ зовнішнього світу, які мають значення для правильного вирішення справи [345, с. 16]. Як основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на одержання об’єктивних даних, необхідних для виконання завдань  судочинства розглядає доказування В.В. Комаров, який цілком обґрунтовано  включає до її структури збирання доказів, їх дослідження й оцінку [144]. Таким чином, судове доказування[3] — це процесуальна діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю суттю воно зводиться до обґрунтування обставин справи та спрямовано на встановлення цих обставин і вирішення спору між сторонами по суті [169, с. 475]. Дещо однобічно, на нашу думку, тлумачать доказування В. В. Гордєєв та В. К. Колпаков, які зводять цю діяльність до збирання та подання для аналізу суду інформації про певні події, дії або стан (юридичні обставини), яку надають суб’єкти адміністративного процесу, чи витребування судом такої інформації за клопотаннями осіб, які беруть участь у справі, або за власною ініціативою для її дослідження та подальшої оцінки [143, с. 67]. Аналогічні погляди висловлює Є. Ф. Демський [95, с. 149]. Такі науковці, як С. С. Алєксєєв, С.Д. Гусарєв, А.О. Старченко та О.Д. Тихомиров характеризують доказування як дослідницьку діяльність, центральне місце в якій, належить логічно обґрунтованому доказуванню, що спирається  на вірогідно встановлені факти, висновки щодо вини особи, яка притягається до відповідальності [12; 87; 95; 90; 314]. На наш погляд, дослідницька діяльність є лише складовим елементом доказування, а тому у повній мірі не характеризує цю діяльність.                                                                   

Вивчення обставин юридичної справи у правовій літературі отримало назву доведення (доказування).   У ч. 1 ст. 71 КАСУ вказується, що обов’язок доказування полягає у доведенні стороною обставин, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. На наше переконання, С.Я Фурса й Т.В. Цюра цілком слушно розмежовують такі правові терміни, як «доказування» й «доведення». Перше є регламентованою у певному порядку процесуальною діяльністю зі збирання, витребування й надання суду доказів уповноваженими суб’єктами на різних стадіях розгляду конкретної справи. Доведення ж є більш широким видом діяльності, яке включає, крім процесу доказування, розумову й процесуальну діяльність, спрямовану на формування у судді переконання в достовірності юридичних обставин і на цій підставі обґрунтованості вимог сторони й забезпечення винесення сприятливого для неї рішення суду [354, с. 21]. Тож, процес доведення слід сприймати як спрямований на суддю обмін інформацією про кваліфікацію правовідносин згідно з нормами законодавства, про юридичні обставини справи, процесуальні дії тощо, який відбувається між всіма особами, що беруть участь у процесі, а також як подання відповідних доказів [357, с. 363].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16793.html