Класифікація доказів в адміністративному судочинстві

Правильне та об’єктивне вирішення публічно-правового спору, забезпечення повного та всебічного дослідження всіх обставин справи, актуалізує питання про критерії класифікації[1] доказів в адміністративному судочинстві. Воно обумовлено складністю процесу доказування, формуванням доказів та їх процесуальних джерел, різноманітністю функцій, які обслуговують докази.  Оскільки, система доказів в адміністративному судочинстві об’єднує у своїй структурі групи доказів, взаємопов’язані між собою відповідно до структури предмета доказування обставин, що підлягають встановленню для відтворення істинної картини події. Класифікація доказів дає змогу: 1)  поступово, повно, всебічно, об’єктивно відтворити всі обставини, які мають значення для вирішення справи; 2) визначити особливості їх отримання, перевірки, оцінки, належного використання. Класифікація доказів вирішує низку практичних питань: 1) чи є дані предмети та відомості доказами публічно-правового спору та якою мірою визначається їх належність до адміністративної справи; 2) яку роль виконує даний доказ з огляду на підтвердження наявності чи відсутності певних обставин публічно-правового спору; 3) звідки (з якого джерела) походить доказ, який стосується даної адміністративної справи; 4) яким чином доказ відтворений зовні та у вигляді чого він представлений; 5) чи дотримано вимоги процесуального закону щодо форми та способу його отримання та ін. 

Проаналізувавши погляди вчених щодо критеріїв класифікації доказів у процесуальній діяльності, вважаємо за можливе виділити в адміністративному судочинстві наступні: 1) за джерелами формування – особисті, предметні та змішані; 2) за характером зв’язку фактичних даних з фактами, які підлягають встановленню – прямі та непрямі (побічні); 3) за способом формування даних про факти – первинні та похідні; 4) за предметом доказування – обвинувальні та виправдувальні; 5) за відношенням до змісту – позитивні та негативні; 6) за характером зв’язку доказу з предметом доведення – предметні та додаткові; 7) у залежності від об’єкта доказування – судові та логічні; 8) за способом доведення інформації – усні та письмові; 9)  за змістом фактичних даних – ті, які підтверджують позовні вимоги, ті, які підтверджують заперечення проти позову (Додаток В). Розглянемо ці питання докладніше.

1) за джерелами формування доказів (носіями фактичних даних або за механізмом створення) (С. В. Васильєв, Ю. М. Грошевий, М. В. Жогін, В. В. Комаров, В. О. Лазарєва, О. М. Нечитайло, Н. Н. Полянский, М.С. Строгович, В. М. Савицкий, А. А. Мельников, Стахівський, В. І. Тертишніков, М. Й. Штефан)  виділяють: а) особисті докази, джерелом яких є людина [96, с. 9; 112, с. 38–39; 175, с. 151; 195, с. 217; 205 ]. Стаття 69 КАСУ вміщує вичерпний перелік особистих доказів: пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків.

    Деякі вчені до особистих доказів[2] відносять також висновок експерта, обґрунтовуючи це тим, що інформація виходить від експерта у формі письмового висновку, а у деяких випадках – у подальшому ним озвучується під час судового засідання. На нашу думку, така форма вираження дослідження доказів дає можливість стверджувати, що висновок експерта слід відносити до змішаних доказів (особистих та предметних, тобто письмових та речових).[3] Отже, особисті докази найчастіше визначаються як сформульовані людьми повідомлення про події, які сприймалися нею та являють собою словесно оформлений психічний образ цих подій [171, с. 236]. Таких поглядів дотримуємося і ми.

б) Предметні докази. До таких доказів в адміністративному судочинстві ми відносимо письмові та речові докази. Письмові докази – це предмети, на яких за допомогою знаків  закріплено інформацію (відомості про факти), яка має значення для справи (С. Я. Фурса). До письмових документів також включають електронні документи (документи, які технічно відображають об’єктивно існуючи факти та обставини) [214, с. 86].  Речовими є докази, джерело яких складають речі матеріального світу (предмети, які можуть відтворювати закріплену і збережену у них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи).[4] До них відносять: магнітні, електронні та інші носії інформації ( аудіо-, відео-, фото-, кіноплівка, дискета, компакт-диск, чип, фотографія, тощо), які В. І. Тертишніков називає предметними [330, с. 82], оскільки така інформація формується в матеріальній обстановці, існує у вигляді фізичних ознак та властивостей та переноситься у матеріали справи у своєму початковому вигляді.   Значення даної класифікації доказів полягає у наступному: 1) доказова інформація виходить від людей, які можуть її сприймати, запам’ятовувати, що виключається у випадках з нематеріальними носіями інформації; 2) способи збирання та дослідження особистих доказів мають як суб’єктивний, так і об’єктивний характер, для предметів нематеріально світу – тільки об’єктивний [79, с. 302].

в) Змішані докази. До них пропонуємо відносити ті докази, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду, оскільки вони поєднують особисті та речові докази (висновки експертів, спеціалістів) [59, с. 69]. Загальновідомо, що суддя не може володіти універсальними знаннями в усіх галузях науки, техніки, мистецтва, що зумовлює потребу звертатися по допомогу до кваліфікованих спеціалістів.  

        2) За характером зв’язку фактичних даних з фактами, які підлягають встановленню (адміністративний факт або «поділ доказів за змістом» ) (Г. М. Авдюков, В. Д. Арсеньєв, С. В. Васильєв,  Г.Ф. Горський, Ю. М. Грошевий, Є. В. Додін, В. В. Комаров, Н. М. Коршунов, Л. Н. Лобойко, Н. Н. Полянский, С. М. Стахівський, М.С. Строгович, В. М. Савицкий, А. А. Мельников, В. І. Тертишніков, М. К. Треушнікова, С. Я. Фурса, М. Й. Штефан, М. А. Чельцов) виділяють прямі та непрямі докази.

Під прямими (одноступеневими) розуміють такі докази, які прямо встановлюють предмет доказування у справі, тобто визначають її основні факти. З допомогою прямих доказів можна зробити достовірний висновок  про існування чи відсутність доказового факту [95, c. 155; 369, с. 12].  До прямого, зокрема, відноситься доказ за таких умов: а) теза безпосередньо виходить із аргументів, б) застосовується за наявності достатньої кількості аргументів для того, щоб вивести тезу, в) прямо встановлює обставину, що потребує доведенню за відсутності проміжних засобів доказування [107, c. 30]. У доказовому праві США під прямими доказами розуміють такі докази, які встановлюють безпосередньо той факт, який підлягає доказуванню [370, с. 43].  

[2]  У англійській судовій системі особисті докази мають свої різновиди. Наприклад, opinion evidence (висновок експерта). Особисті докази, які подаються у письмовій формі, а не «живим голосом» мають назву аффідевіт. За джерелами формування Уолкер виділяє усні (показання свідків), документальні (представлення документів), речові – представлення предметів для дослідження судом [342, с. 145–146].