Властивості доказів і предмет доказування в адміністративному судочинстві

Процесуальною наукою та практикою доведено, що кожен доказ має містити певну  сукупність ознак-властивостей, які надають йому доказового значення. Властивості доказів вченими розглядаються неоднозначно, через різні підходи до їх визначення, поділу та змістовного наповнення, що потребує розгляду цього питання докладніше.  Традиційно  властивості доказів поділяються за такими ознаками: 1) належність та допустимість; 2) достовірність та достатність. Поряд з цими  виділяють т. з. новаційні властивості доказів (переконливість, конвергенцію, силу (значення, цінність), фактичність) [26, с. 26], які поки що не набули підтримки у науковців, хоча теж відіграють на практиці важливе значення. Виділення таких ознак щодо властивостей доказів несе різне функціональне навантаження та проявляється на різних стадіях адміністративного судочинства, що потребує їх подальшого детального аналізу.  

             Належність та допустимість доказів. Питанням належності та допустимості доказів було присвячено чимало робіт вчених, через їх зв’язаність  із гарантіями прав і свобод особи. Концепція судово-правової реформи України завданням якої є забезпечення переходу від репресив­ного до охоронного типу судочинства, актуалізує проблему належності і допусти­мості доказів за умови  чіткого визначенням допустимості доказів [260]. У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листо­пада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здій­сненні правосуддя» зазначено, що докази повинні ви­знаватись такими, що одержані незаконним шляхом, зокрема, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого законодавством по­рядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за до­помогою дій, не передбачених процесуальними нормами [253]. Частина 1 ст. 70 КАСУ належними визначає докази, які містять інформацію щодо предмету доказування; суд не повинен приймати до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Відповідно до ч. 2 ст. 70 КАСУ, сторони мають право обґрунтовувати належність доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

              Традиційно належність доказів розуміють як наявність об’єктивного зв’язку між відомостями, які містяться у доказах, та фактами, що підлягають встановленню у справі. Втім, саме поняття належності доказів трактується по-різному, зокрема,  як: 1) властивість доказів слугувати засобом встановлення обставин, що мають значення для справи (Л. Т. Ульянова) [341]; 2) об’єктивний зв’язок  інформації з фактами, які підлягають встановленню у справі (В. Д. Арсеньєв, В. В. Молчанов) [24, с. 174; 199, с. 158]; 3) правило поведінки, адресоване і суду, і всім суб’єктам доказування – особам, які беруть участь у справі (В. В. Баранкова, В. А. Бігун, В. В. Комаров, М. К. Треушніков) [169; 333, с. 280]; 4) можливість використання доказів, які мають значення для справи (Є. В. Додін, Є. Г. Коваленко, М. Й. Штефан) [90, с. 49; 129, с. 36; 366, с. 258]; 5) властивість змісту доказів (доказової інформації)   мати пряме або побічне відношення до обставин, які входять до предмету доказування (Є.О. Артамонова, Л. Н. Лобойко, С. Б. Росинський) [26, с. 23; 175, с. 179; 288, с. 155]. Ряд вчених вважають, що належність доказів є ознакою саме судових доказів, інші розглядають взагалі як вимогу їх допущення у судовий процес.   Належність доказів, на думку В. Д. Бринцева, Т. М. Мірошніченка, І. В. Панової має відповідати таким критеріям (елементам, аспектам): 1) належний суб'єкт, що є правомочним проводити про­цесуальні дії, спрямовані на одержання доказів (такі особи повинні володіти відповідним процесуальним статусом); 2) належне джерело фактичних даних (відомостей, ін­формації), які складають зміст доказів (вичерпний перелік яких встановлений у законі); 3) належна процесуальна дія, яка використовується як засіб для одержання доказів [245]; 4) Є. Г. Коваленко – належним порядком проведення процесуальної дії (слідчої чи судової), що використовується як засіб збирання доказів [129, с. 42], а  В. А. Лазарєва – наявністю певної форми фіксації (доказ повинен існувати у певній матеріально-фіксованій формі, наприклад, речові докази) [171, с. 164]. Підтримуємо позицію тих вчених, які визначають належність доказів як властивість доказової інформації (відомостей) слугувати засобом встановлення обставин, що входять до предмету доказування. Так, належними до справи є відомості про: 1) обставини, які підлягають доказуванню; 2)  проміжні факти, за допомогою яких встановлюються обставини, які входять до предмету доказування; 3) підтвердження або спростування вже встановлених обставин події.[1]

            Підсумовуючи вищенаведене, ознаками належності доказів в адміністративному судочинстві можна визначити такі: 1) підтверджують обставин, що мають значення для вирішення справи [86, с. 68; 131, с. 339]; 2) підтверджують взаємопов’язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріаль­ного права створюють фактичну основу спірних правовідно­син [86, с. 68; 131, с. 339]; 3) використовуються для встановлення наявності чи відсутності обставин, що входять до предмета доказування у справі [363]; 4) характеризують факт, який входить до предмету доказування (виконання сигнальної функції); 5) відображають як достовірні, так і недостовірні подій; 6) спростовують всі можливі гіпотетичні пояснення подій, які відбувалися в минулому, тим самим підтверджуючи правильність лише однієї правильної версії; 7) не передбачають негативних фактів, які спростовують версію події, яка відбувається. Суть належності доказів полягає у тому, що вони мають зна­чення для обставин справи, які встановлюються конкретними доказа­ми, а також для встановлення саме таких обста­вин.