Речові засоби доказування в адміністративному судочинстві

Носіями доказової інформації в адміністративному судочинстві є   об’єкти матеріального світу – речові докази. [1]  Втім, як свідчать матеріали практики, в адміністративному судочинстві такі засоби доказування не поширені, а правозастосовці майже не відрізняють їх від письмових доказів. Між тим, в адміністративному судочинстві речові докази можуть мати місце у справах за позовами до органів виконавчої влади, які здійснюють, зокрема, процедурну та контрольно-юрисдикційну діяльність, з приводу оскарження їх рішень, дій, бездіяльності, тощо.  

         З положень ч. 1 ст. 80 КАСУ випливає можливість розгляду речових доказів: а) у широкому розумінні – як предметів матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи; б) у вузькому розумінні – в якості магнітних, електронних та інші носіїв інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи [122]. Такими носіями інформації можуть бути фотокартки, аудіо-, відеокасети, дискети, диски CD та DVD, різноманітні карти пам’яті. Аудіовізуальною вважають зорову інформацію, що: (а) супроводжується звуком, (б) без звукового супроводження та у вигляді звукової інформації.[2]

Серед вчених існують різні підходи щодо визначення речових доказів. Так, С. В. Познишев розглядав речові докази у широкому розумінні в якості предметів, які зберегли на собі сліди дії або події, яка відбулася, а також інші предмети та документи, які можуть виступати засобами встановлення істини у справі [234, с. 123 ]. В Д. Арсеньєв, погоджуючись із зазначеним поглядом, підкреслює, що зазначені предмети (зміни в них) мають бути отримані в установленому законом порядку [23, с. 4]. В.О. Лазарева та Ф. Н. Фаткуллін  під речовими доказами розуміють реальні об’єкти зовнішнього світу, які мають фактичну інформацію, що входить до предмету доказування, й у встановленому законом порядку залучені до справи [171, с. 305; 345, с.145]. В. В. Богуцький, Т. О. Гужвій, С. В. Ківалов, О. В. Кузьменко, С. Я. Фурса, М. О. Чельцов визначають речові докази предметами матеріального світу, що є носіями інформації та підлягають судовому дослідженню [44, с. 45; 358, с. 186; 357, с. 352; 7, с. 130; 164, с. 251]. В.К. Колпаков та В. В. Гордєєв до таких носіїв відносять магнітні та електронні, на яких відбито інформацію про обставини, що мають значення для справи та безпосередньо на них відображену [140, с. 48–49]. В. М. Бевзенко, А. О. Власов, А. Т. Комзюк, Р. С. Мельник [60, с. 10; 145, с. 281] вважають, що речовими доказами є предмети, які за своїм зовнішнім виглядом, властивостями, місцем їх знаходження або іншими ознаками можуть бути засобами для встановлення обставин справи .[3]  

  Отже, переважна більшість вчених розглядає докази виключно як предмети[4] матеріального світу, втім, деякі автори відносять до них також і матеріальні сліди події, які досліджуються, або відбивають досліджувану події (Є. О. Артамонова, О. П. Альохін,  М. М. Видря, А. О. Кармолицький, Ю. М. Козлов, М. О. Чельцов) [26, с. 137; 14, с. 341; 69, с.34; 359, с. 193]. Речовими доказами можуть також бути об’єкти, які не мають меж, форми, а також мікрооб’єкти (наприклад, рідина) [77]. До них можуть відноситись рослини, тварини тощо.  З урахуванням наведеного вище, вважаємо, що речові докази необхідно розглядати комплексно, тобто шляхом поєднання предметів матеріального світу (з усіма притаманними їм властивостями) зі слідами, які можуть містити інформацію про обставини події.  

Ознаки речового доказу поділяються на матеріальні та процесуальні. Ознаками перших є: (1) матеріальна (об’єктивна) форма вираження (на думку С. В. Ківалова, носіями інформації виступають не тільки люди та створені ними різноманітні письмові документи, але й інші об’єкти матеріального світу) [7, с. 130]; (2) відсутність суб’єктивного аспекту вираження; (3) існування інформації в якості реальних об’єктів, належності до об’єкту,  слідів на матеріальному об’єкті; (4) є носієм інформації, яка має значення для вирішення справи, а не власне предметом (М. К. Треушніков) [21, с. 219 ]; (5) зміст речового доказу утворюють такі його властивості, що свідчать про зв'язок речового доказу з обставинами справи (зокрема, фізичні властивості матеріальних об’єктів, їх місцезнаходження, факт створення, виготовлення або зміни об’єктів) (Є. О. Артамонова, В. В. Молчанов) [26, с. 137; 199, с. 280–281];  (6)  поєднання, як правило, процесуальної форми та джерела відомостей про факти; (7) наявність прямого чи непрямого зв’язку із досліджуваними обставинами справи; (8) якісна незмінність; (9) у предметах-речових доказах містяться відомості: (а) які можуть бути отримані шляхом безпосередньо сприйняття органами чуття, без використання спеціальних знань (наприклад, форма, розмір, колір та ін.), (б) відомості про умови, в яких предмет знаходиться (також без застосування спеціальних знань), (в) дані, які отримані із застосуванням спеціальних знань (В. М. Галкін) [71, с. 23]; (10) доказ повинен бути отриманий у встановленому законом порядку [199, с.281]. Схематично процес отримання речових доказів може бути зображено таким чином: матеріальний об’єкт – ознаки та властивості (носії інформації) – інформація.

         Як правило, за своїми властивостями речові докази є побічними, так як встановлюють не сам факт події, а іншу обставину, яка має значення для вирішення справи. Т. В. Варфоломєєва  під побічними речовими доказами цілком слушно розуміє матеріальні фізичні зразки первинних речових доказів, які безпосередньо відтворюють головні ознаки останніх та необхідні для їх заміщення в процесі доказування [54, с. 11]. Втім, у деяких випадках, прямо передбачених законом, речові докази можуть визнаватися прямими доказами, наприклад, відповідно до ст. 85-1 КУпАП  речовими доказами у справах про оскарження дій або бездіяльності органів державного регулювання у галузі мисливського господарства та полювання можуть бути заборонені знаряддя добування об’єктів тваринного або рослинного світу.

Виділення процесуальних ознак речових доказів обумовлено завданням адміністративного судочинства та змістом процесуальних дій, які проводяться уповноваженими органами. Так, відповідно до ч. 2 ст. 2 КАСУ до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень. В цьому аспекті можливе оскарження: (1) діяльності уповноважених органів, пов’язаної з фіксацією факту виявлення речового доказу, його огляду та залучення до матеріалів справи, чим забезпечується допустимість речового доказу, що, в свою чергу, є необхідною умовою його достовірності; (2) процесуальних документів, складених уповноваженим органом, посадовою особою в ході проведення відповідних дій, що дозволяє закріпити та зберегти властивості об’єкта, які мають доказове значення, перевірити його походження, тим самим забезпечиться достовірність доказової інформації; (3) нормативної регламентації способів та порядку збирання речових доказів, що має  забезпечити адекватне відображення тих ознак, які розкривають зміст речового доказу як процесуальної категорії. Дотримання встановленого законом порядку отримання та процесуальної фіксації речового доказу як невід’ємного елементу його процесуальної форми є найважливішою умовою допустимості зазначеного засобу доказування. Як зазначено у ч. 3 ст. 2 КАСУ у справах щодо оскарження рішення, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: (а) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; (б) з використанням повноваження згідно з метою його надання; (в) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); (г) безсторонньо (неупереджено); (ґ) добросовісно; (д) розсудливо; (е) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; (є) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод, та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); (ж) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; (з) своєчасно, тобто протягом розумного строку. На розв’язання цих питань можуть бути спрямоване дослідження  речових доказів. Безпосередня діяльність суду характеризується наступними ознаками: (1) витребовує речові докази в порядку забезпечення доказів з урахуванням вимог статей 78-80 КАСУ; (2) така процесуальна дія оформлюється ухвалою; (3) речовий доказ надсилається безпосередньо до суду; (4) речовий доказ безпосередньо досліджується судом; (5) після набрання рішенням суду  законної сили речові докази повертаються особам, від яких були одержані, або передаються осо­бам, за якими суд визнав право на ці речі (предмети, що за законом не можуть бути у володінні громадян, передаються відповідним державним підприємствам, установам або організаціям).[5]