Суд як суб’єкт доказової діяльності в адміністративному судочинстві

Ще І. Бентам писав, що мистецтво судочинства полягає саме у мистецтві суб’єктів доказової діяльності користуватися доказами [38, с.2]. Серед вчених спостерігаються різні підходи до визначення кола таких суб’єктів, що іменуються «суб’єктами доказування», «учасниками процесу» [116, с. 32], через різну функціональну спрямованість їх діяльності та наявність персоніфікованої компетенції у цій сфері. З нашої точки зору, таких суб’єктів необхідно іменувати «суб’єктами, які беруть участь у доказовій діяльності» (суб’єктами доказування). Проаналізувавши погляди вчених щодо кола осіб, які є суб’єктами доказової діяльності [30; 31; 37; 6; 97; 154; 226; 339; 354], вважаємо, що до них слід віднести  суб’єктів, які: 1) беруть участь у формуванні системи доказів у справі (збирання, перевірку, дослідження, оцінку доказів) до них ми відносимо суд, експерта та спеціаліста [86, с. 46]; 2) мають право на активну участь у процесі доказування з метою захисту своїх прав та інтересів (позивач, відповідач, треті особи, свідки) [175, с. 170]. Оскільки статус даних суб’єктів досліджувався нами раніше (окрім суду), розглянемо особливості процесуального статусу суду як суб’єкта доказової діяльності в адміністративному судочинстві.

 Відповідно до «Теорії справедливості» Джона Роулза, судді мають бути незалежними й безсторонніми [19, с. 536].  Якщо ж досліджувати досвід інших країн, можна зазначити, що у Німеччині обов’язок доказування покладається на суд [350], а в Англії та США, навпаки, суду відведено пасивну роль у доказовій діяльності, обтяжену  аналізом доказів [302]. Зазначимо, що ініціатива адміністративного суду щодо відшукування (в необхідних випадках) фактів, які мають доказове значення в адміністра­тивному судочинстві, не може заперечувати засад його змагальності, тобто забезпеченої можливості однієї зі сторін сперечатися з приводу того чи іншого доказу, який надано та відсто­юється іншою стороною [224, с. 128]. Ю. П. Битяк, характеризуючи адміністративне судочинство, зазначає, що виконання адміністративними судами поставленого перед ними завдання можливе, якщо вони зорієнтовані на втілення ідеї пріоритету прав особи над інтересами державними. Така ідея відбивається у верховенстві права як загальноприйнятому принципі,  який є основоположним у діяльності всіх державних органів, й законність прийнятого рішення є його невід’ємним елементом [41].  Роль суду в адміністративному судочинстві можемо простежити через реалізацію принципу офіційного з’ясування обставин справи. Особливість цього принципу в адміністративному судочинстві пояснюється його автентичністю (індивідуальністю), оскільки в ньому, на відміну від інших форм судочинства, важливе місце посідає принцип активної ролі суду в процесі [159].  Відоме правило «Negantis probation nulla est» (тому, хто заперечує позов, не потрібні докази), іншими словами: позов має обґрунтовувати позивач, яке діє у цивільному судочинстві, а у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві не діє. У порівняльному аспекті норми ЦПК, закріплюючи принцип змагальності сторін (ст. 10) [356], покладають на суд значно вужчі функції сприяння встановленню істини у справі, ніж у чинному КАСУ (ст. 11). Зокрема, відсутні положення щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи суду, відповідно до яких суд має запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовує їх. Це свідчить про прогресивність та адаптацію норм КАСУ до європейських стандартів та підтверджує висновок про те, що суд є суб’єктом доказування в адміністративному судочинстві.

         На думку С. В. Васильєва, саме суд є головним суб’єктом доказування внаслідок дослідження ним доказів, перевірки істинності даних, оцінки фактичних обставин справи [59, с. 67]. Втім, С. Лунін категорично стверджує, що у випадку, коли суд з власної ініціативи збирає докази, він стає суб’єктом доказування, тобто фактично ще однією стороною судового процесу, яка буде підтверджувати свою думку, що також є підставою ставити під сумнів об’єктивність та неупередженість суду [177].

         Активність суду має забезпечити реалізацію низки принципів: змагальності, публічності, об’єктивної істини, судового керівництва, тощо. Роль суду у змагальному процесі полягає у реалізації ним основного обов’язку – створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи шляхом вчинення ним конкретних процесуальних дій [18, с. 36–37]. Щодо принципу змагальності ч. 1 ст. 11 КАСУ визначається, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Ураховуючи активну роль суду в змагальності як принципі адміністративного судочинства, зазначене дає підстави стверджувати, що в адміністративному процесі є поєднання елементів змагального та слідчого (розшукового процесів) [170, с. 170–171].

Суд, виходячи з принципу публічності, має право на активні дії як компенсацію пасивності сторін, що потребує вжиття заходів для одержання нових та перевірки наданих сторонами доказів з власної ініціативи з метою уникнення стану правової невизначеності або так званої «доказової рівноваги». Принцип публічності (офіційності) виражається у закріпленні обов’язку органу адміністративної юрисдикції здійснювати розгляд і вирішення адміністративної справи. Даний принцип у повній мірі реалізується за умови попереднього з’ясування важливих для прийняття рішення обставин справи. Відповідно до принципу офіційності  на суд, на відміну від дії принципу змагальності, який відіграє головну роль у цивільному процесі, вивчає обставини справи з огляду на свої службові обов’язки, незалежно від пояснень сторін і клопотання про залучення доказів з боку учасників процесу. На суд покладено обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин справи, у тому числі виявлення та витребування доказів із власної ініціативи (ст. 11 КАСУ). Відповідно до ч. 2 ст. 69 КАСУ суд може запропонувати сторонам надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Частиною 4 ст. 71 КАСУ передбачено, що суб’єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. У разі невиконання цього обов’язку суд витребовує названі документи та матеріали за власною ініціативою, про постановляє ухвалу (така ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду). Саме принцип офіційності підтверджує активну позицію суду під час розгляду справи у порядку адміністративного судочинства, покладаючи на нього обов’язок з’ясувати всі обставини у справі. Суд несе відповідальність за повне вивчення обставин справи. Під час з’ясування обставин справи суд може залучати до цього учасників процесу, яким необхідно брати участь у дослідженні доказів. Суд має діяти таким чином, що, учасники процесу надали всі необхідні докази з метою встановлення обставин справи. У межах своїх обов’язків щодо встановлення обставин справи суд самостійно встановлює обсяг необхідних доказів.

               Принцип офіційного з’ясування обставин справи, відповідно до норм КАСУ, регламентує активну позицію суду, покладаючи на нього наступне: 1) визначення обставин, які необхідно встановити для вирішення спору, а також з’ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин ( п.п. 3, 4 ст. 111 КАСУ); 2) пропонує особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини справи, а також надати суду додаткові докази (ч. 5 ст. 11, ч. 1 ст. 114 КАСУ); 3) за власною ініціативою виявляти і витребувати докази (ч. ч. 4, 5 ст. 11, ч. 4 ст. 65, ч. 5 ст. 71, п. п. 1, ч. 2 ст. 110 КАСУ); 4) може визнати обов’язкову участь у судовому засіданні сторін або третьої особи, якщо виникне необхідність заслухати її особисто (п. 2  ч. 2 ст. 110, ст. 120 КАСУ); 5) може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами (ч. 3 ст. 72 КАСУ); 6) під час допиту свідка у суді може задавати йому питання в будь-який час (ч. 8 ст. 141 КАСУ).

         Принцип офіційного з’ясування обставин справи обмежує принцип змагальності сторін і диспозитивності, оскільки передбачає можливість вивчення адміністративним судом таких процесуальних дій, котрі або суперечать інтересам учасників адміністративної справи, зокрема, сторін і третіх осіб, або  перешкоджають здійсненню цими особами їх прав та інтересів.

У силу дії принципів диспозитивності та змагальності суд детермінує поведінку суб’єктів процесу, а також осіб, які беруть участь у справі, шляхом вчинення визначених процесуальних дій. Отже, дії суду є важливим елементом доказування [352, с. 286]. Принцим диспозитивності є зв’язуючим ланцюгом всіх стадій розгляду справи.

Важливим проявом активності суду є встановлення об’єктивної істини у справі. Суд у процесі доказування може перейти від імовірного знання до достовірного знання. Підтримуємо погляд Є. Г. Орішича, який наголошує на таких принципах, як судове керівництво та процесуальна активність суду, які здійснюються безпосередньо під час доказової діяльності [352, с. 218]. Саме на суд, як орган правосуддя, покладено завдання забезпечити виконання завдань адміністративного судочинства, чого неможливо зробити без активної участі суду у керівництві судовим процесом. У ч. 5 ст. 71 КАСУ передбачається ініціатива суду у з’ясуванні обставин у справі. Звичайно, принцип судового керівництва має більш широкий діапазон, так як регулює процесуальні відносини осіб, які беруть участь у справі. Суду надається керівна роль щодо визначення порядку і руху провадження у справі. Принцип судівського керівництва відповідає змагальній моделі процесу, оскільки принцип процесуальної активності суду відображає слідче начало в судочинстві. Даний принцип покладає на суд обов’язок щодо забезпечення правомірності, послідовності, зручності та швидкості провадження.

            Адміністративний суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають сторони на обґрунтування своїх вимог. Тягар збору доказів на відміну від цивільного судочинства лежить не лише на сторонах. У спорах, які випливають із адміністративних та інших публічних правовідносин, де одна сторона володіє владними повноваженнями щодо іншої сторони, дійсно адекватним є перенесення тягара доказування на державні органи. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є громадянин, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача – суб’єкта владних повноважень. Отож, особа перебуває у гіршому становищі щодо можливості збору і подання доказів порівняно із суб’єктом владних повноважень. Активність суду у даному випадку проявляється шляхом сприяння у реалізації цього обов’язку і витребовування необхідних доказів, про що постановляє ухвалу. Правила щодо належності та допустимості доказів в адміністративному та цивільному судочинстві не відрізняються. Хіба що в адміністративному судочинстві, виходячи із принципу офіційності, суд може забезпечити докази з власної ініціативи.

                Особливістю статусу суду у доказовій діяльності в адміністративному судочинстві обумовлені об’єктивним дослідженням та оцінкою всіх доказів у справі [20]. Суд є суб’єктом дослідження доказів, як орган, який сприймає та фіксує  докази у справі. Суд вирішує питання належності та допустимості доказів. Вирішення питання про належність доказів здійснюється на основі судового розсуду, оскільки така діяльність містить у собі категорію вибору, спеціальною межею якого виступає вимога врахування тільки тих обставин, які мають значення для справи. Допустимість являю собою формалізоване правило, в силу якого законом встановлено обмеження у використанні засобів доказування у процесі вирішення справи. При встановленні допустимості доказів у справі суд застосовує дискрецію повноважень відносно вибору одного або декількох засобів доказування. Суд не має права на власний розсуд замінити засіб доказування. Разом з тим для підтвердження факту або його спростування суд може використовувати додатково й інші засоби доказування, якщо цього вимагають обставини справи. На нашу думку, в адміністративному судочинстві при встановленні допустимості доказів у конкретній справі суд не має права на власний розсуд відступити від положень, які закріплені в нормах КАСУ, та вказують на застосування певних засобів доказування. Отже, саме при встановленні належності та допустимості доказів суд наділений дискреційними повноваженнями.

          Активністю суду пронизуються усі стадії судового процесу, зокрема, підготовче провадження, попереднє засідання, судовий розгляд, ухвалення судового рішення.   Закон зобов’язує суд створювати необхідні умови для всебічного, повного, об’єктивного дослідження справи, а також контролювати дії сторін, активно досліджувати представлені докази та виключати з розгляду ті з них, які є неприпустимими, залучати нові докази. Таким чином, суд має повністю встановити обставини справи з метою ухвалення справедливого й об’єктивного рішення у справі.  Поряд з цим суддя всіма своїми діяннями зобов’язаний підвищувати авторитет судової влади, зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду, тобто діяти в рамках повноважень, наданих йому законом. Також активність суду виявляється у формуванні психологічної тактики проведення допиту та інших процесуальних дій шляхом побудови психологічної комбінації з метою отримання доказової інформації. В той же час, суд не повинен виявляти  свою активність в інтересах змагальності під час судового розгляду (наприклад, першим допитувати свідка).  Деталізація активної підтримки судом невладного суб’єкта адміністративного судочинства проявляється у процесуальному сенсі, а не у лобіюванні спору по суті [223, с. 158].

            В Уставі Ради Європи пропонуються заходи, які посилюють ефективність, роль та активність суду під час розгляду справи. Роздивимось детальніше ці принципи. 1) Судочинство повинно складатися не менше, ніж із двох судових засідань: перше засідання повинно бути попереднім слуханням підготовчого характеру, а під час перебігу другого засідання можуть представлятися докази, заслуховуватися пояснення сторін, а також прийматися рішення. Суд може застосовувати заходи для того, щоб всі дії, які необхідні для другого засідання, приймалися своєчасно та не допускалось затримок. 2) По відношенню до буд-якої із сторін повинні застосовуватися санкції, якщо вона отримавши судове повідомлення, не вчиняє необхідні процесуальні дії у строки, які встановлені законом. У залежності від обставин до таких санкцій можуть відноситись позбавлення права на здійснення процесуальних дій, рішення про відшкодування шкоди, накладення штрафу та залишення заяви без розгляду. 3) Суд повинен мати можливість викликати свідків, а у разі їх не з’явлення без поважної причини, на таких свідків повинні накладатися санкції (у вигляді штрафу, відшкодування шкоди). У разі неявки свідка суд самостійно вирішує питання про розгляд справи без заслуховування показань свідка. Можливе також спрощене заслуховування таких показань шляхом відеоконференції. 4) Якщо експерт, який викликається судом, не представить свій висновок, суд повинен до нього застосувати санкції. Вони можуть полягати у зменшені розміру оплати, відшкодування шкоди, а також застосування дисциплінарних заходів. 5) Якщо сторона подає необґрунтований позов до суду, суд повинен володіти повноваженнями щодо прийняття рішення по справі на основі спрощеної процедури, та якщо це необхідно, накласти на таку сторону штраф або винести рішення про відшкодування шкоди іншій стороні. 6) Якщо під час розгляду справи сторона поводить себе недобросовісно та явно порушує процедуру з метою затянути розгляд справи, суд повинен негайно прийняти рішення по суті, або застосувати такі санкції, як накладення штрафу, відшкодування шкоди або позбавлення права на процесуальні дії. 7) Суд повинен відігравати активну роль щодо швидкого судового розгляду, дотримуватися при цьому прав сторін. 8) Суд повинен володіти повноваженнями proprio motu для того, щоб мати можливість витребовувати необхідні пояснення сторін, показання свідків, контролювати допит свідків, виключити із справи такі показання свідків, які не мають відношення до предмету справи, обмежити кількість свідків. 9) За виключенням випадків, коли законом встановлене інше, позови сторін, позовна давність  пояснення сторін повинні представлятися  на максимально ранній стадії та у будь-якому випадку до попереднього етапу. 10) Рішення повинно виноситись на кінцевому етапі судового засідання або максимально в короткі строки після його закінчення. 11) Повинні бути передбачені правила, які будуть пришвидшувати розгляд спору випадках: а) нетерплячих зволікань, б) пов’язаних  правом, яке не оспорюється. 12) Активність суду повинна проявлятися у застосуванні спрощених методів судового розгляду, наприклад, проведення вирішення справи без засідання, або проведення тільки одного судового засідання, або проведення попереднього судового засідання [279].  Згідно Європейською Конвенцією, елементом належної судової процедури є група вимог: належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги доказів, отриманих лише законним шляхом, обґрунтованість рішення. Більшість з цих вимог «справедливості» з початку були вироблені в процесі розгляду кримінальних справ, але потім були поширені в процесі розгляду кримінальних справ, але потім були вироблені й на провадження у цивільних та адміністративних справах [99]. Європейський суд встановив, що прийнятність доказів є питанням, яке регулюється національним законодавством і за загальним правилом саме національні суди повинні оцінювати надані їм докази. Завдання Суду, відповідно до Конвенції, полягає не в тому, щоб оцінювати показання свідків, а в тому, щоб встановити, чи був судовий розгляд в цілому справедливим, включаючи й те, яким чином були отримані докази. Подальша адаптація вітчизняного законодавства у цій сфері потребує імплементації зазначених норм у доказове право.

             КАСУ передбачає такі активні дії суду у доказовій діяльності: 1) оцінка доказів за своїм внутрішнім переконанням,  заснована на всебічному, повному, об’єктивному дослідженні належності, допустимості та вірогідності кожного доказу; 2) ініціювання допиту свідка за місцем знаходження суду або за місцем його проживання; 3) призначення експертизи для з’ясування обставин, що мають значення для справи й потребують спеціальних знань; 4) не зв’язаність суду визнанням стороною обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення; 5) ініціатива суду із збирання доказів. Така активність суду є не тільки його процесуальною діяльністю із керівництва судовим засіданням та спрямуванням судового розгляду справи на забезпечення необхідних умов для всебічного, повного дослідження обставин справи, зберігаючи при цьому об’єктивність та неупередженість, а й свідчить про те, що суд є повноцінним учасником й активним суб’єктом доказування, з тим щоб збалансувати положення сторін [97].  

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16793.html