Стадії доказової діяльності суду і шляхи її вдосконалення в адміністративному судочинстві

Доказова діяльність має впорядкований характер, здійснюється протягом усього провадження у справі та може бути структурована шляхом виділення її певних стадій. На кожній стадії провадження така діяльність характеризується певними особливостями, що у підсумку має забезпечити винесення законного й обґрунтованого рішення у справі. У науковій літературі поняття «стадії», «етапи», «елементи» часто змішуються та ототожнюються, що призводить до етимологічної помилки. Нашою метою є розгляд та вирішення питання щодо стадій доказування в адміністративному судочинстві із врахуванням завдань даної царини.  Цю проблему в різні часи досліджували такі вчені, як  С. М. Амосов, В. В. Баранкова,  В. А. Бігун, Р. С. Бєлкін, С. В. Васильєв, В. П. Гмирко, Ю. М. Грошевий,  В. В. Комаров, В. О. Кузьменко, С. В. Курильов, Л. Н. Лобойко, М. М. Міхєєнко, Л. М. Ніколенко, О. М. Нечитайло, В. Т. Нор, Н. Б. Писаренко, В. А. Сьоміна, С. М. Стахівський, М. К. Треушніков, М. Й. Штефан та ін. Розглянемо детальніше складники доказової діяльності.

            Р. С. Бєлкін, О. М. Дубенко, В. П. Гмирко, Л. Н. Лобойко, В. Т. Нор під стадіями доказування розуміють відносно відокремлені частини, які мають власні цілі, завдання, які складаються з певних технологічних операцій [35; 76; 96; 175; 210]. На нашу думку, стадії складаються із етапів, а етапи із елементів.[1] Стадія, етап та елементи за своєю суттю відображають та характеризують відносно відокремлену частину якого-небудь явища, процесу, яка знаходиться у взаємозв’язку з іншими частинами явища, процесу, а сукупність цих частин утворює єдине, цілісне, організаційно та функціонально відокремлене явище, процес. Стадія є структурним елементом процесу, що робить його цілісним утворенням. Стадія – це відносно відокремлена частина процесу, що характеризується конкретними задачами, особливим колом учасників, специфікою процесуальних правовідносин, а також колом процесуальних рішень. Стадія розгляду справи в порядку адміністративного судочинства базується на виділенні певних ознак, які є підставою для відмежування однієї стадії від іншої, і кожна наступна стадія починається лише після виконання завдань попередньою, а на наступній стадії перевіряються результати, які були досягнуті в попередній. Стадії мають наступні риси: 1) є відносно самостійними; 2) виконання логічно та функціонально завершеного комплексу дій; 3) між стадіями існує причинно-наслідковий зв'язок, оскільки саме він є передумовою досягнення основної мети; 4) зміст кожної стадії становить комплекс послідовних, цілеспрямованих, динамічних дій учасників процесу; 5) кожна стадія має власні завдання, котрі визначають характер дій та специфіку правових засобів, які використовуються на кожній стадії; 6) правова природа діяльності стадій впливає на те, що кожна стадія має чітко виражену та юридично значиму правову межу початку та закінчення. У літературі висловлюються погляди щодо стадій розгляду справи. Зокрема, як зазначає В. О. Кузьменко, за змістом у КАСУ можна виділити три основні стадії розгляду індивідуально-конкретних справ у судах адміністративної юрисдикції, а саме: 1) розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції; 2) розгляд адміністративної справи в апеляційному порядку; 3) розгляд адміністративної справи у касаційному порядку. Водночас у системі адміністративного судочинства можна виокремити перегляд судових рішень Верховним Судом України, а також провадження за нововиявленими обставинами [169, 179]. З такою позицією не можна погодитись через наступне. Запроваджена В. О. Кузьменко класифікація є по суті викладенням судових інстанцій, які можуть здійснювати відповідне провадження у справі. Вочевидь, розгляд справ в апеляційній та касаційній інстанціях не є обов’язковим за відсутності ініціаторів перегляду судового рішення. Стадії розгляду справи є незмінні для всіх інстанцій і можуть бути зведені за результатами аналізу положень КАСУ до наступних: 1) підготовче провадження; 2) попередній розгляд справи; 3) судовий розгляд справи; 4) ухвалення судового рішення у справі. З відомими застереженнями доказова діяльність відбувається на всіх етапах судового розгляду справи, але має свої особливості. У свою чергу, на кожній стадії провадження по справі ми виділяємо наступні етапи доказової діяльності: 1) збирання; 2) перевірка; 3) дослідження та 4) оцінка доказів.  Розглянемо ці питання детальніше.

       1. Збирання (формування) доказів є врегульованою процесуальним законом діяльністю особи [194, с. 11], спрямованою на одержання фактичних даних із законних джерел процесуальними способами, які відносяться до справи [309].  Можливості сторін щодо збирання доказів виявляються у наступному: 1) позивач та відповідач можуть реалізовувати свої права, надані їм законом, зокрема, подавати всі наявні документи та матеріали, що можуть бути використані як докази; 2) у разі недостатності поданих доказів, звертатися з клопотанням до суду про виконання певних процесуальних дій; 3) звертатися до суду із заявою про забезпечення доказів [153].  Тягар збирання доказів в адміністративному судочинстві на відміну від цивільного покладено не лише на сторони. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична або юридична особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача – суб’єкта владних повноважень. Тож позивач перебуває у гіршому процесуальному становищі щодо можливості збору і надання доказів порівняно із суб’єктом владних повноважень. Частина 4 ст. 71 КАСУ зобов’язує суб’єкта владних повноважень надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (наприклад, обов’язок доказування лежить на суб’єктові владних повноважень у справах про примусове видворення чи затримання іноземця чи особи без громадянства) [274]. Суди, крім випадків витребування доказів, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, можуть збирати докази[2] з власної ініціативи (ч. 5 ст. 71 КАСУ). До того ж, юридично не­обізнаний громадянин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається. У зв’язку з цим на суб’єкта владних повноважень покладено обов'язок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали [6, с. 121].

       Правильне використання способів збирання доказів [274] є підставою набуття такої властивості доказів як допустимість [233]. З огляду на це О. М. Нечитайло до збирання доказів включає: 1) виявлення, звернення уваги на ті чи інші фактичні дані, які можуть набути доказове значення; 2) фіксацію в певних процесуальних формах самих фактичних даних, дій щодо їх виявлення, умов їх виявлення, засобів та способів виявлення фактичних даних [205, с. 15]. Ю. М. Грошевий та С. М. Стахівський збирання доказів розглядають як сукупність таких послідовно вчинюваних дій: збирання доказової інформації, подання доказів, використання зібраних результатів [86, с. 48, 81].  Докази у справі надаються: 1) особами, що беруть участь у справі ( ч. 2 ст. 69 КАСУ): (а) за власною ініціативою; (б) за пропозицією суду надати додаткові докази; (в) за клопотанням інших осіб, що беруть участь у справі; 2) судом за власною ініціативою (ч. 5 ст. 71 КАСУ). Суд забезпечує докази шляхом допиту свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових та речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження (ч. 1 ст. 74 КАСУ). 

            2. Перевірка доказів спрямована на детальне, всебічне та об’єктивне визначення достовірності фактичних даних та доброякості джерел їх отримання для правильного встановлення обставин справи. Вона передбачає вчинення логіко-практичних дій із з’ясування можливих значень одержаних фактичних даних та їх придатності для використання в якості доказів [50]. 

             3. Дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття і вивчення судом та іншими учасниками інформації про фактичні дані, наданої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених  законом засобів доказування із додержанням принципів усності та безпосередності. Воно становить сукупність  процесуальних дій,  спрямованих на отримання від учасників процесу інформації та осмислення її стосовно конкретної справи з огляду на її предмет доказування (ч. 1 ст. 138 КАСУ). Дослідження доказів[3] полягає у поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту, достовірності, процесу їх формування, збереження та забезпечення [366, с. 251]. Для встановлення обставин справи у судовому засідання заслуховуються пояснення осіб, які беруть у справі, показання свідків, досліджуються письмові та речові докази, у тому числі носії інформації із записаною на них інформацією, висновки експертів (ч. 2 ст. 138 КАСУ).  Якщо певні докази не були досліджені під час судового розгляду, то суд не має права покладати їх в основу мотивування свого висновку у справі.[4] 

          4.   Особливою дією доказової діяльності є оцінка доказів.[5] Втім, деякі автори виключають із судового доказування оцінку доказів [167, с. 29–30]. Іншу точку зору має з цього приводу І. В. Панова, яка розглядає оцінку доказів як складник процесу доказування, який полягає в усвідомленні уповноваженими суб’єктами результатів безпосереднього сприйняття доказів та призводить до формування висновку [223, с. 321]. Оцінкою доказів пронизуються всі стадії та етапи судового розгляду справи [48, с. 71]. Погоджуємося із такою думкою, тому що оцінка доказів є невід’ємною частиною доказування та кінцевою дією, підсумок усього пізнавального процесу. Без такої оцінки процес доказування носить незавершений, марний характер. [6]